Кохана Богданівка Керницького

Письменник Іван Керницький народився на Перемишлянщині, а як письменник відбувся у Львові. У міжвоєнному Львові він був наймолодшим у плеяді нових українських письменників.

"Критика прийняла похвально дебют молодого письменника і виводила його родовід від селянських письменників Галичини – його попередників, що їх записано в історії української літератури під іменем "Покутської Трійці": Василь Стефаник, Лесь Мартович, Марко Черемшина. Іван Керницький  був письменником-модерністом, вважався майстром коротких гумористичних оповідань.

Вся його літературна діяльність насичена відображенням смішного в життєвих обставинах і людських характерах з доброзичливим наміром, що його маємо у фольклорі, у народній творчості, та й немає у ній уїдливої сатири, що у протилежності до гумору ставить собі ціллю гостру критику, висміювання і засуджування негативних явищ у різних ділянках особистого, суспільного і політичного життя. Ця доброзичливість у письменника не йшла в парі з його важким життям, що проходило у бідності і несприятливих обставинах, не даючи йому багато нагод для радостей та усмішок", – писав про Керницького Остап Тарнавський.

Іван Керницький з дитинства був хворобливим, отож не дуже полюбляв великі компанії, проте був "завжди погідний, усміхнений і ввічливий", а його життєва філософія "відзначалась примирливістю, доброзичливістю і толерантністю". У Львові Керницький в 30-х роках друкувався у виданнях Івана Тиктора, співпрацював з авторами журналу "На зустріч", який редагував Михайло Рудницький. Як і частина інших українських письменників спочатку приязно поставився до радянської влади, яка прийшла на західноукраїнські землі в 1939 році. У роки німецької окупації продовжив друкуватись в українських виданнях Львова. Наприкінці війни емігрував спочатку до Мюнхена, а потім до Північної Америки. Практично до самої своєї смерті працював в українських емігрантських виданнях.

І саме в США, в 1958 році, побачила світ його батярська, а не селянська, повість "Герой передмістя". Дійство новел, з яких вона складається, розгортається в міжвоєнні роки на Богданівці (сучасна місцевість у Франківському та Залізничному районах Львова), у робітничому передмісті. Газета "Діло" від 25 липня 1930 року писала: "Мешканці Богданівки це головно залізничники, трамваярі, почтовці, ремісники… Вулиці на Богданівці цілком не упорядковані. Вище сказане дотичить як хідників, так і доріг. Хідників на Богданівці нема зовсім… Коли візьмемо на увагу, шо ґрунт на Богданівці, це неперепускаєма глинка, то можемо собі представити, яке непроходиме багно і води панують на вулицях Богданівки в порі дощів, цебто на весну і в осені. Треба бристи в болоті по кістки, а місцями треба держатися руками парканів і так "переховзуватися" попри них, бо інакше вліз би в болото по коліна… Їздня і то дуже дрантива існує тільки на гостинці. У бічних вулицях нема її зовсім і в фізично не можливо, щоби в пору довших дощів, який будь віз або авто могли доїхати в дальші вулиці. Треба висідати і йти пішки, а тягарі переносити. Електричне освітлення впроваджено на Богданівці доперва недавно і то тільки частинно на гостинці і на деяких бічних вулицях. Але світяться не всі запроваджені лямпи, а тільки кожна друга. На деяких вулицях ше не заведено освітлення і там панує в ночи кромішня тьма".

Головними героями повісті Керницького стали львівські батяри. Батяри – це спритники, бешкетники, представники львівської вуличної субкультури першої третини 20 століття. Трактування батярства у різні часи та в різних суспільних сферах було далеко неоднозначним і вагалось від негативних оцінок до повного захоплення. У будь-якому випадку, батярство мало значний вплив на життя міжвоєнного Львова, а нині перетворилося на міф, який сьогодні витворили поляками, які з ностальгією побиваються за Львовом. За польським трактуванням, батярство – це узагальнений культ розгульного способу життя львівського люмпена з веселими розвагами, бійками, розбишацтвами, міцним жаргоном та пісеньками. Часто поняття "батяри" ототожнюють навіть зі злочинцями.

Батяри Богданівки в новелах Керницького – це передусім український юнак на ім'я Макс, який, як визнає автор, не так студіював, як займався революційними справами, сидів у криміналі, або ж воював з котами, копав м'яч, чи водив дівчат на рандки, чи врешті ходив слідами Шерлок Холмса, як і його колеги, які також були розбишаками. Керницький ідеалізує львівських батярів, вважає, що вони мали свій кодекс честі. Так, сюжет новели "Хрест з Еспанії" побудований довкола крадіжки годинника у священника. Макс від початку відкидає можливість того, що хтось з батярів викрав золотий годинник, а потім допомагає відшукати та покарати злодія.

Коли ж у Львові починаються українсько-польські сутички, то Керницький особливо наголошує, що батяри не були причетні до їхнього виникнення. "В ім'я історичної правди хотів би я ще надмінити, що під слоґан "польська вулиця" не треба конче підтягати коханих львівських батярів, які в конфлікті двох народів зайняли, як "третя сила", радше нейтральну позицію. Наступ на українські установи повів квіт польського студентства, так звані "корпоранта", плюс всякого роду ендецько-стшелєцкі боївки, розуміється, під тихим патронатом поліції, а подекуди, і при її співпраці".

Але разом з тим українські батяри були активними учасниками боротьби української громади за свої права. Керницький у "Герої передмістя" смачно і точно відтворює говірку (балак), гумор та стиль життя мешканців львівського передмістя, але це не ускладнює читання цього твору, а лише надає йому неповторний колорит. Хоч повість писалась в далекій Америці наприкінці 50-х років, Керницький з дивовижною точністю відтворив в ній колорит Богданівки. "Герой з передмістя" став путівником міжвоєнною Богданівкою та іншими районами Львова, в які заносили різні справи батярів з Богданівки. Автор детально та правдиво подає опис місцевості, так аби читач, який добре орієнтується у львівських вуличках, міг легко ідентифікувати ту чи іншу будівлю. Або ж якщо читач не місцевий – зміг сповна відчути міську атмосферу Львова 20 століття. Так ось, пропонуємо пройтись сучасним Львовом та порівняти наскільки він змінився зі сторінок повісті Івана Керницького.

Першою зупинкою буде церква св. ап. Андрія і св. Володимира, яка розташована на вулиці Церковній. В повісті "Герой з передмістя" вона часто виринає при описі місцевості чи різних подій. Власне центральним лейтмотивом оповідання "Хрест з Еспанії" як раз і постає бойківська церква св. Володимира. Оскільки, коли вельми поважний та знаний у всьому Львову отець Каштанович зі Знесіння вирішив завітати у храмове свято св. Володимира, князя-хрестителя України на Богданівку, у нього непомітно викрадають золотий пам'ятний годинник. Вранішня пригода підняла на вуха голову храму та місцевих батяр, адже ця трагедія могла призвести до війни між двома районами: Богданівкою та Знесінням. У цій новелі також презентується сповна сила й впливовість, яку мали батяри в міжвоєнному Львові. Такою була церква в 1930 році.

У 1918 році Андрей Шептицький подарував Богданівці земельну ділянку для спорудження каплички. Напередодні архітектор І. Левинський показав те місце, де саме можна будувати капличку, щоб в майбутньому не зашкодити зведенню поруч мурованої церкви. А вже на другий день архітектор прислав три фіри каменю під її будівництво. Вибраний ще 10 березня того ж року комітет будови церкви, який очолював Василь Грицків, вклав свої кошти та виділив будівельні матеріали. Після завершення недовготривалого будівництва зведену капличку особисто посвятив Митрополит Андрей Шептицький. Після приходу на Богданівку 18 травня 1918 року отця Володимира Федусевича, як першого постійного священника, будівельні роботи продовжувалися. Образи малював добродій Чайківський. Мабуть, саме з того часу розбудовану капличку слід вважати церквою. Так, у 1918 році завдяки спільним зусиллям о. Володимира Федусевича та Василя Грицківа на Богданівці спорудили довгоочікувану церкву для західної частини Львова та поблизу розташованих передмість.

"Якщо й тепер ще навесні цвітуть яблуні в парохіяльному саду, а з-поміж рясного їх квіту виглядає, мов загублена овечка, в лісі коминів дерев'яна бойківська церковця св. Володимира, тоді, можливо, в тій церковці на бічному престолі ще й донині стоїть хрест з Еспанії". Коли Іван Керницький писав "Герой з передмістя", церква ще стояла на своєму місці. Але у 1961 році її знесла радянська влада. Вулицю перейменували на Уляни Кравченко, і яблуні збоку вже не цвітуть також. В 1963 році на місці церкви звели житловий будинок, який зберігся й дотепер. І єдине, що нагадує про колишню церкву – це маленька меморіальна табличка на фасаді будинку.

"За яких десять хвилин маршу навпростець через поле [болгарів] ми були в шинку пана Матуляка. Пригадую собі, що якраз тоді всі гудки Городецького, Чернівецького Двірця, Залізничих Домів, Шпрехера і фабрики Меркурого відтрубіли полуднє". Ця історична пам'ятка згадується у жартівливому, пригодницькому оповіданні про таємниче зникнення чоловіка. Крізь розслідування хлопчаків Макса та Михайла у "шерлока холмівському і ватсонівському" стилі, автор уміло уводить детальний опис місцевості зі всіма зоровими та слуховими рецептивними деталями. З огляду на ці нюанси можна передбачити наскільки сильно автор любив свій рідний дім – Богданівку.

Хоча Керницький знаходився за сотні тисяч кілометрів від домівки під час написання повісті, він ще доти виразно чув цей шум з вулиць, бій годинника та звуки, потяга, який ось-ось прибув на перон. Чернівецький Двірець був величезний, красивий вокзал, в неоготичному стилі, який збудували в другій половині 19 століття. Розкішну будівлю виконали за проєктом Людовіка Вежбицького і вона мала 4 поверхи. До будівлі підходила трамвайна колія, крім того сам Двірець був на 400 метрів ближче до міста, що було набагато зручніше для подорожніх. Чернівецький Двірець успішно пережив Першу світову війну, але в 1919 році на вокзалі станеться вибух амуніції, і будівля повністю зруйнується.

На місці Чернівецького Двірця сьогодні виринає всім відомий Привокзальний Вокзал. Він не зберіг тієї грандіозної величини свого попередника, це невеличка, скромна будівля, але по-своєму виглядає охайною та атмосферною.

Городоцький цвинтар розташувався в межах сучасних вулиць Городоцької, Федьковича, Смаль-Стоцького та Горської. Вірогідної інформаціїпро рік заснування цвинтаря немає, але за спостереженнями дослідників, швидше за все кладовище заклали у 1784 році після заборони Йосифа II ховати померлих в межах міста.Жоден дослідник не називає причини припинення його функціонування. Очевидно, що просто закінчились вільні місця для нових поховань. Вже з 1875 року львівський магістрат звернувся з проханням до власників 300 гробівців, які ще залишалися на кладовищі, перенести їх коштом міста на інші цвинтарі Львова в термін до 1880 року. 1909 році Владислав Абрагам виконав ситуаційний план цвинтаря, а також розробив проєкт відпочинково-меморіального парку на його місці. У наступні роки кладовище перебувало у край жалюгідному стані. Огорожу розібрали на дрова, метал з могил теж десь позникав, а на колишніх гробівцях влаштували базар. Територія старого цвинтаря все більше забудовувалася.

У "Герой з передмістя" Керницького в оповідці "Як я став соловейком" центральним місцем постає Старий цвинтар, тобто Городоцький. Під час юнацьких перипетії та любовних пригод, автор ненав'язливо розповідає читачу історичні деталі про локацію, де проходять події.

"Старий цвинтар – це були тільки сумні залишки колишнього Городоцького цвинтаря, що займав колись широку територію білогорських піль, а який зліквідовано після епідемії холери в другій половині XIX століття. На місці цвинтаря постало потім Нове Місто – нові вулиці й квартали… І зараз поруч, притикаючи до пляцу Кентржинського, стояв ще зацілілий трикутний шматок Старого цвинтаря. Дикий та запущений, зарослий хабаззям, полином і кропивою, з якої стирчали розвалені гробівці, надгробники і врослі в землю, від моху чорні хрести. Старезні, розмолені липи й жалібні смереки тільки підкреслювали примарний настрій цього острівця мертвеччини…"

А на початку Другої світової війни від будівель залишилась лиш ділянка, де був сквер перед палацом Залізничників та частина площі Липневої на якій згодом виник базар. Залишки надгробків остаточно зникли після війни, назавжди припинивши історію Городоцького кладовища.

Нині територія Городоцького цвинтаря повністю забудована новими будівлями, у яких нескінченно вирує життя. Парадоксально. Наразі важко уявити, що колись там панувала цілковита тиша та смирення. Аби уявити місце розташування кладовища, можна схематично зобразити простір від Привокзального Ринку і до Будинку Залізничників.

"Якраз під час одної палкої дискусії над доповіддю модного тоді поета-трибуна – про волюнтаризм і Фридриха Ніцше, обскочила Академічний Дім тайна і умундурована поліція, забрала коло вісімдесяти хлопців, навантажила ними аж три "буди" і повезла на вулицю Лонцького, число 4". Недарма ці дві локації подані в одному реченні, оскільки на початку 20-х років минулого століття для активної української молоді Академічний Дім був місцем, де проводилися різноманітні студентські вічі, таємні зібрання, дискусії. Згідно з повістю "Герой з передмістя" польська поліція часто робила обшуки, ревізії Дому, виловлювала вітчизняних ентузіастів та відправляла у в'язницю на Лонського чи до слідчого.

Але почнемо розповідь з Академічного Дому. Будинок спорудили в 1905 році у стилі сецесії, за сприяння Михайла Грушевського та Євгена Чикаленка. "Твердиню вивротовців з ОУН" – як охрестила польська преса Український Академічний Дім, знакова будівля зберігала головні таємниці впродовж віків. Свого часу се було житло для студентів-академіків, які вчилися у львівських вищих школах; осередок Наукового товариства ім. Тараса Шевченка; академія наук; помешкання Степана Бандери під час науки в сучасній "Львівській Політехніці", і навіть у стінах Академічного дому проходили лекції Таємного університету.

На щастя, будівля збереглась й дотепер у всій своїй красі. Нині вона виконує знов освітню функцію, тепер це навчальний корпус Української Академії Друкарства. Знаходиться будинок на сучасній вулиці Коцюбинського, 21.

Друга вказівка на місцевість у цитаті – це Лонського, 4. У той час там була чинна тюрма, яка використовувалась у 20 столітті як політична в'язниця польською, радянською та нацистською владами. Герої повісті Керницького не боялися там перебувати, вони знали, що їхнє затримання лише короткотривале на кілька годин. Тому у розділі "Реванш пана Когута", коли студентів черговий раз закрили у в'язниці, простежується оптимістична атмосфера студентів, які навіть не підозрювали, що їх чекає згодом. "Ця тюрма щойно за панування чергових "визволителів"-большевиків та німців здобула собі страшну славу мордами й страхіттями, що там творилися. За панського гніту були там так звані поліційні арешти тимчасового характеру: в'язнів тримали двадцять чотири години і не раз без переслухання відпускали. Правда, декого "всипаного" везли на вул. Яховича, на дальше слідство".

Наразі свої основні функції будівля не зберегла, проте тепер там знаходиться музей-меморіал жертв окупаційних режимів (вул. Степана Бандери, 1). До карантинних обмежень музей працював без вихідних, а вхід та екскурсія – безкоштовні.

У повісті Івана Керницького згадувалась ще одна тюрма – Бригідки. Будівлю спорудили на початку 17 століття. У ній розташувався монастир Святої Бригіди для шляхетних дівчат. Але з приходом австрійської влади, споруду перетворили на чоловічу в'язницю "Бригідки". Крізь призму творчості автора простежується різниця між Бригідками та Лонського. Перша навіювала своєрідний страх, герої знали, що серйозні їхні справи, раз відправляють у те місце. У повоєнний період у дворі в'язниці навіть виконували смертні вироки.

В'язниця працює й сьогодні, тому її називають найстарішою в сучасній Україні. І знаходиться вона на вулиці Городоцька, 20. Майже у самому серці міста.

"У читальні "Просвіти" при Церковній вулиці відбувалося традиційне Листопадове Свято. Звичайно щороку в нас на Богданівці такі свята проходили у піднесеній атмосфері, до інтервенції поліції включно, та цього року патріотичне піднесення зібраного членства й гостей досягло, можна сказати, свого апогею". Читальня Просвіти було особливе місце, де збиралося ком'юніті з  небайдужих українців, для того, аби протистояти цісарському та москвофільському гнітам.

У Львові у 20-х роках діяло майже 50 читалень "Просвіти". Одна з них була на Богданівці і знаходилася на Церковній вулиці, 9 (сучасна вулиця Уляни Кравченко). Читальна розташовувалась в дуже маленькому домі. Зараз там знаходиться приватний будинок.

І завершуємо нашу подорож на стадіоні, який колись мав назву спортивний майдан Робітничого Клубу, а зараз – "Сільмаш".

"Позаміське оболоння, чи як воно шумно називалось – спортовий майдан Робітничого Клюбу, щодень було ареною несамовитих герців, які тут виправляла непроглядна хмара недоростків, що копали м'яч". Добре, що з початку 20 століття змінилася лише назва, а місце для спортивних мешканців так і залишилося незмінним. У наш час діти також продовжують копати м'яча на стадіоні, як і в оповідках автора.