Роман Віктюк: Львів – це місто без любові

Передрук розмови журналіста Варіантів з театральним режисером Романом Віктюком у 2006 році.

Львів сьогодні прощається з театральним режисером Романом Віктюком. Режисера поховають у родинному склепі на Личаківському цвинтарі. До Вашої уваги розмова журналіста Варіантів з Романом Віктюком у 2006 році відразу після святкування 750-річчя Львова.

Як Вам святкування Дня міста?

Я вважаю, що є два боки. Один історичний. Це питання вічності, космосу. І якщо клаптик землі зберігся 750 років, то значить, що це добра земля. А другий момент – як це використовується політично, тією системою, яка хоче себе утвердити. І тут в мене є багато сумнівів. Люди, які були на площі, на вулицях, в театрах – це, мабуть, вперше я бачив, що політика не доторкнулась до вияву тієї енергії, яка проходила через людей з землі. Вібрація організмів відбувалась і небо цю вібрацію сприймало. Не мало жодного значення: хто приїхав, скільки грошей подарували місту на ремонт, тому що ремонт все одно поганий. Бруківку, яка відчувала біль і радість цього міста, змінили. Цивілізація зняла усі покрови болю, які повинні були б залишитись. І будинки, фальшиво пофарбовані, не відтворили тієї енергетики, яка була їм подарована за ті роки. За останні, принаймні, 300 років.

От будинок, де я живу, то там жив Іван Франко, а потім його перебудували. Там була кав'ярня, і Іван Франко з письменниками постійно туди приходив. Цей будинок на Галицькій, 7, ще зберігся, його не зруйнували. Там дах такий готичний і радянська влада там вчепила величезні букви. Вони ввечері світились червоним кольором і було написано "Слава КПРС". І та "Слава КПРС" зробила нам такі діри в тій готичній споруді, що у нас до цього часу тече стеля. Як тільки дощ, то у нас капає. Біда. Знаючи кожного з мерів, я жодного разу не наважився сказати допоможіть, а може, це і врятувало б. Тому що не приїхали будівельники, нічого не змінювали і не фарбували дім.

А Ви не зустрічались з Садовим у ці дні і не говорили йому, що Вам не подобається "реконструкція" на Площі Ринок?

Це не реконструкція, я так думаю, а напластування політичне. Це, наприклад, якщо подивитись обличчям до Ратуші, то лівий бік пофарбували, центр пофарбували, а правий бік – ні. Мабуть, політика не везли тією стороною. І везли так, що він дивився лише ліворуч і в центр, а далі його не пустили, ні одного, ні другого. І Тимошенко не бачила цього. А якщо ще 200 метрів пройтись, біля Театру ляльок, то там величезна купа бруківки. Величезна. Не встигли… Не тільки не встигли. Просто вони знали маршрут. І тим маршрутом не треба було вихвалятись. І так далі. І це жахливо.

І коли я бачу Оперний театр, де був президент та дружина президента, і всі гості були. Був порядок. Вони входили і виходили через двері, через які вони не могли побачити театр Заньковецької. Він весь такий обдряпаний! Він у такому жахливому стані! В мене серце обливається кров'ю. Не може  так бути. Єдине щастя, що люди своїм дитячим, львівським, батярським характером на це наплювали, не звертали уваги, співали, веселились, раділи, що вони в цьому місті.

То, можливо, що це не дитячість, а інфантильність?

Ні, це не інфантильність. Інфантильність – це коли люди не розуміють того, що з ними відбувається. А про що я кажу, то це та енергія, завдяки якій колесо крутиться само по собі. Оце в ці дні й відбувалось. Жодного додаткового струму не потрібно було. І ті, які приїхали, і ті, які звідси – в цей рух колеса вкрутились, не розуміючи цього. Діти не розуміють, чого вони крутяться. Вони крутяться самі по собі. І світу завжди кажуть тільки "так", ніколи – "ні". От в ці три дні все місто кричало – "так". А якби вони задумались над політичною брехнею та словоблудством, то вони б кричали "ні". Гадаю, що це почнеться зараз. І це не може не розпочатись.

Ви про це говорили з Садовим? Якою була його реакція?

Ніякою.

Він промовчав?

А що він може? В цей час, коли мене ще не було у Львові, ми ще не приїхали з театром, то померла прекрасна актриса театру Заньковецької. Остання з плеяди заньківчан. Вона була дружиною головного Бориса Тягна, якого поховали на Личаківському цвинтарі. Їй було 94 роки. Щоб підкопати її до чоловіка, потрібно було витратити, кажуть мені, 250 гривень. Ні театр, ні театральне товариство не знайшло тих 250 гривень. Її відправили та поховали в Брюховичах. Туди їхати 1,5 години. Від театру була лише єдина артистка. Може це бути?

Це ж в ці дні святкування. Вона сприяла славі цього міста протягом всього життя. Її чоловік. І вона лежить, і до неї тепер ніхто навіть дороги не знайде. І ніхто про неї не згадає. Може це бути? Не може такого бути. І керівництво міста про це не знало. В газеті навіть не було маленької траурної рамочки, що померла ця актриса. Нікому в голову не прийшло. Їй було 94 роки! Якби я був тут, то відніс б ці гроші. Пішов би до тих керівників. Пішов би просто.

А ти бачив то, що робилось під час лазерного шоу, бо я там не був. Я це бачив у телевізорі, але там щось було побачити неможливо. А ти бачив, як торт їли?

Ні.

А шкода. Називається "бальшая жратва". Ніби, голодні були та все життя тортів не їли. Як папірцями змагались, хто більший шматок візьме, а потім бігли до пам'ятника Міцкевича, від одного поета до іншого та їли. Сиділи на Міцкевичеві, папірці кидали йому на гору, вниз, що завгодно. Але це не наш поет, біля нього можна. А біля нашого можна було дертися, виривати один в одного шматок, а потім бігти туди. Можна?

А як Вам той фанатизм біля Тимошенко?

Біля Тимошенко я все бачив. Тому, що я з балкона дивився. Я хотів їх помахати рукою, бо знаю її. Я до Києва мав привезти її портрет, який їй зробив один художник у Москві. Я повинен був привезти і вона знала про це. Я не привіз. Ми не їхали відразу до Києва, і тому й не привіз. А тут я їй хотів сказати, що я передам цей портрет. Підійти до неї, але я бачив, було неможливо. Однак вона була щаслива. Вона виконала політичну місію. І коли йшли литовець і поляк, то вони також виконували політичну місію. І виконали прекрасно.

Куйбіда наче мав Вам поставити пам'ятник?

Так, це вже давно було.

І чому не поставив?

Тепер там Данило Галицький стоїть. Дерево трошки зрізали. І поставив пан Баняк, другий голова Львівської міськради, коня там. І от дивлюсь я на того коня, якого ще й погано пофарбували. А Куйбіду зняли, і він не поставив.

Ви б хотіли, щоб Вам там поставили пам'ятник?

Ти що, хворий! Маю погруддя в картинній галереї, і пан Возницький мене оберігає, щоб воно не щезло. Зараз приїхали москвичі з Першого каналу, знімали про мене фільм, і він з радістю дав мені погруддя в руки, щоб я носив сам себе. Я спокійно до цього ставлюсь. А мене навіть питали під час прямого ефіру, чи бачив я свою скульптуру, а я кажу, яку, блять, скульптуру? Це дурниці. І поганого Данила поставили. На коні сидить без яєць. Немає яєць ні в коня, ні в пана. Я вважаю, що це просто анти-пам'ятник поставили. Це не може стояти в цьому місті. Це фальш.

Свого часу Ви поїхали зі Львова. Ви не думаєте, що Львів перетворився на таке собі болото, яке не продукує жодних нових ідей, як це було раніше? І тому люди звідси й втікають?

Я не знаю. Коли я про це почну говорити, то це буде нечесно.

Тобто?

Тому, що в мене буде думка, ніби, на мою користь.

Чому?

Безумовно. Я ж не ображаюсь. Я, взагалі, називаю це місто – місто без любові. На жаль.

А вона була тут хоч колись?

Ніколи. Ніколи.

А є хоч в Україні місто з любов'ю чи в Росії?

Нема!

А де є?

Я не думав про це. Місто, яке так ставилось до Франка. Місто, яке вбило Крушельницьку. Як таке може бути? Ми про це мовчимо. І зараз поляк говорить так, ніби тут нічого не було. Ніби, не було крові.

Можливо, у тому і є місцева традиція, щоб людину, яка виділяється, просто задавити, тому що на її тлі всі інші просто сірість?

Вважай, що так. Значить перемагає сірість, я згоден. Розумієш, Башмет не зміг би тут працювати. Тому що, той оркестр, який тут є – це самодіяльний оркестр. Це жах просто. Це непрофесійна музична громада. Непрофесійна. На жаль. І що б він тут робив? Йому потрібно було б виїхати в Ізраїль. Відразу. Я ж пам'ятаю його, коли він тут був. Коли він вчився. Я пам'ятаю це. А зараз він всесвітньовідомий. Він грандіозний музикант. Так як він дав Моцарта…

А тут навіть не знають, що син Моцарта у Львові стільки років жив. Ти так на мене дивишся, ти теж не знаєш. Рідний син його у Львові заснував консерваторію і філармонію. Де тут табличка висить? Ніхто не знає. Я Возняку проговорив, то вони надрукували, знайшли матеріали. У них в "Ї" є. І це прекрасно. В нього чудова музика, і він тут він грав свої перший та другий фортепіанні концерти. А вже звідси поїхав під Прагу, де й там помер. Але як львів'янин. Де йому дощечка висить? Немає.

А Захер-Мазох? Я перший почав кричати про це, коли розпочалась перебудова. Надрукували в Москві і його прозу, і його українську прозу, і книжку дружини Ванди. Надрукували. І розійшлось тоді скрізь, і не лише в Росії. Переклали вже й на українську мову. І що, де вулиця? Де вулиця на Коперника? Повинна бути хоч маленька дощечка. Немає. А мама українка. Мама – стопроцентна українка. Немає? Нема. Так про що ти говориш? Все. Якби він не поїхав…

Батько Гоголя писав прекрасні п'єси. Прізвище батька було Яновський. І я знайшов одну з його п'єс. Вона нічим не гірша від того, що робив син. Син поїхав, а батько – лишився. Він написав близько тридцяти п'єс. Збереглась одна, єдина. І написана прекрасно. А сидів би Гоголь з батьком?

Є щось таке в цьому. Я не кажу, що країна без любові. Я можу казати про місто, де є я. Я хочу вірити, що все ще буде добре, так повинно бути. Зараз росте покоління і я маю на нього надія. Є надія і я переконаний, що все буде так, як повинно бути в божому місті.

Режисер Іван Вирипаєв якось сказав, що він чекає на епоху Відродження.

І я про це кричу. Але вона буде пов'язана з тим поколінням, ті, які зараз тут, які в мене вчаться зі Львова в академії в Москві. І вони хочуть повернутись.

Вирипаєв казав, що це покоління повинне стати основою для чогось кращого.

Безумовно. Я в цьому не сумніваюсь. І є все для того, щоб це Відродження відбулось. Але воно відбудеться попри політичні, економічні рухи чи навіть на долярові. Так повинно бути. І за це потрібно молитись. Але не всі дочекаються до цього часу і не всі це побачать. А коли уві сні я це бачу, то я щасливий.