Тарас Мигаль. Письмо між рядків

"Я не хотів жити понад міру своєї епохи, я тільки хотів, щоб вона не викинула мене зсідла. Я залишився в сідлі. І хочу у ньому бути". Тарас Мигаль . Уривок з роману "Шинок "Оселедець на ланцюзі".

Якщо вам десь трапиться ім'я Тараса Мигаля: прочитаєте у статті, побачите де-небудь на просторах інтернету або, як це сталось у мене, почуєте від викладача, спробуйте це ім'я загуглити. На першому запропонованому мережею зображенні ви побачите невеличку акуратну могилу з двома словами та двома датами.

А відкривши статтю у Вікіпедії, дізнаєтесь, що могила ця знаходиться на Личаківському кладовищі. "Отже, заслужена перед Львовом людина" – подумаєте ви. І будете мати рацію. Та намагаючись дізнатись про Мигаля більше, натикатиметесь на слова "колаборант", "радянський письменник" та інші визначення, які можуть змусити вас сумніватись у попередньому твердженні. Так от. Не сумнівайтесь.

Майбутній львівський письменник-урбаніст, памфлетист і журналіст народився 19 липня 1920 року у селі Русів. Це зараз у Снятинському районі Івано-Франківської області. Мигаль закінчив Коломийську гімназію, а потім (через наполягання батьків) вступив до Львівського медичного інституту. Студентом-першокурсником хлопець став восени 1939 року. Радянське визволення-окупація Західної України. Друга світова війна. Захоплення Львова німцями та життя в окупації.

У щоденниках Тараса Мигаля можна знайти сторінки, де він розповідає про своє дитинство і роздумує над походженням прізвища Мигаль:

"Особисто схиляюсь до думки, що прізвище Мигаль чужомовного походження, це просто угорське ім'я Michel, румунське Mihaj, іспано-португальське Mihel – тобто наше Михайло. Біди з цим клятим прізвищем мав і матиму завжди – вивертають його, як кому забагнеться. Поляки називають мене Міхаль, німці – Міхель, росіяни – Міґаль. Не дає мені Бог доброго імені".

Що ж, може на добре ім'я, як пише Тарас Мигаль, Бог йому не розщедрився, зате надолужив у іншому. Дав талант. Серйозний. Мигаль хотів бути письменником або журналістом іще зі шкільної парти. Навчатись на медика пішов, як уже зазначалось, лише через батьків. Але навчання цьому фаху не заважало хлопцю писати. Він працював і вдосконалювався у письмі, а в 1940 році його оповідання вперше надрукували. І це у двадцять років! Мигаль настільки хотів бути письменником, що не зважаючи на будь-які обставини, просто був ним.

Написав і видав збірки оповідань і нарисів "На Бистрині" 1960 року, "Зустріч літа" 1963 та "Білий гуцул" 1964. Книги памфлетів і фейлетонів "Живим і мертвим", "АБН" 1967 р., "Знайде вас комета-мета" 1973 р., "З-під ганебного стовпа" 1974 р. і "Страх перед правдою" 1978 року.  Та романи "Вогонь і чад", "Шинок "Оселедець на ланцюзі" (1966),"Фабрика літаків "Дерев'яна підошва" (1970), "Пробуджене місто" (1976), "Останній пароль" (1979).

Німецьку окупацію Мигаль пережив у Львові. А в 1945 році, як і багатьох, хто залишився в окупованому місті, його чекали арешт, обшук і фільтраційний табір. У 1949 році, після вбивства Ярослава Галана, в якому був замішаний брат Тараса Мигаля, письменника засудили на шість років заслання у таборах. Після повернення у Львів, письменник працював у різних місцевих газетах, згодом кореспондентом "Літературної України", а потім – завідувачем відділу публіцистики журналу "Жовтень". Працював, а ще багато писав. Писав памфлети та сатиричні статті про український націоналізм і його представників. Писав про любу Радянську Україну, і про нестерпне життя в німецькій окупації. Але найбільше писав про місто. Помер Тарас Мигаль у серпні 1982 року. У 62 роки. А по собі залишив книги, великий доробок журналістських матеріалів і неоднозначну репутацію.

Найбільш суперечливим аспектом життя Тараса Мигаля є саме його лояльність до радянської влади. Ми звикли умовно ділити митців радянського періоду на два штиби: ті, які не підкорились владі, відкрито називали радянський період ще однією окупацією і не боялись про це писати; і ті, які пристосувались до історичних умов і писали в рамках дозволеного радянською владою, не раз цю владу нахвалюючи. Більшість перших – репресували, засудили, а інколи й вбивали, але зараз це – визнані та заслужені національні митці. Більшість других – прожили більш-менш спокійне життя, але зараз не викликають поваги. А інколи розбуджують і ту, протилежну повазі, емоцію.

Тараса Мигаля відносять власне до другої категорії. Навіть попри своє заслання, він жив лояльним до радянської влади життям. Щобільше, висміював у своїх творах українських націоналістів, описував прекрасне життя у країні рад тощо. Письменник був тим, кого називають терміном "колаборант". Він співпрацював з окупаційною на його землі владою. І це західняк, брат заступника Бандери в референтурі пропаганди ОУН Романа Мигаля! І це львів'янин. Але чи все так однозначно?

Письменник Роман Іваничук у передмові до перевидання роману Мигаля "Шинок "Оселедець на ланцюзі" пише так: "Тож настала нині пора хоча б частково зняти з Тараса ту ганьбу, яка, здавалось, навічно до нього прилипла… Був Мигаль ходячою енциклопедією, він знав усе, що стосувалось міжвоєнного і воєнного політичного життя в Галичині, всі в нього консультувалися, коли комусь там потрібна була певна інформація для роботи; він знав майже все про події у націоналістичному середовищі й міг про них розповісти із скурпульозною точністю, не заглядаючи в довідники… Та річ у тім, що таких довідників не було, і в цьому секрет Мигалевого колаборантства, яке у своїй суті було антирадянським. Довідниками ставали власне його памфлети, в яких він вибудовував історію ОУН та УПА, прикриваючи таку потрібну інформацію брудною лайкою, обдурюючи глупу совєтську цензуру. В такий спосіб і працював Тарас Мигаль – за самооправдальним його визначенням – на ту саму справу, що я та мої однодумці".

Іваничук, багатолітній друг і колега Тараса Мигаля, стверджує, що Мигаль не той, кого можна назвати колаборантом у повному сенсі цього слова. Він не відчував любові до радянської влади, не зневажав націоналізм і, звісно ж, не насміхався з нього. Мало того, він працював якраз в інтересах тієї частини українства, яке мріяло про національну державу. Тільки робив це у зовсім інший, надто складний, аби одразу зрозуміти, спосіб. Мигаль приносив у жертву свій образ, свою письменницьку репутацію і розумів, яке буде до нього ставлення у сучасників та в поколінь, які прийдуть опісля. І вирішив, що це того варте.

Письменник регулярно публікував памфлети про українських націоналістів. За це його хвалили совєти та засуджували свідомі українці, але ні ті, ні інші вповні не розуміли, що саме робить Мигаль. А він в кожному тексті називає імена, посади, важливі події, останні новини з визвольної боротьби та іншу інформацію, яка життєво необхідна, щоб не скласти руки. Читаючи його памфлети, українці знали, що боротьба продовжується. І це не тільки притаманна нам одвічна абстрактна війна за свободу, а цілком реальна і відчутна. З конкретними людьми, з керівництвом, із результатами. Прозаїк передавав надважливу інформацію, яку оформлював, поливаючи лайкою, насмішками та образами сам націоналізм і його діячів. Радянська цензура пропускала – смішно ж, хай знають люди, який націоналізм недолугий! А читачі, хоч і в формі насмішки, але постійно отримували знання про визвольну боротьбу.

"Ми робимо з тобою, Романе, одну справу, – сказав колись Мигаль Іваничуку, – тільки за твою працю тебе колись славитимуть, а мене зганьблять".

Можемо не погоджуватись з методами Тараса Мигаля. Можемо їх не визнавати, або навіть знову ж таки засуджувати. Але хіба не маємо відчувати певний обов'язок хоча б зрозуміти їх? Надати таким обставинам право на існування. Виправдати Мигаля для самих себе і визначити, що він все-таки робив, і (що дуже важливо) для кого він це робив.

Життя Тараса Мигаля – це як хороша проза. У ній не треба подавати все прямо, не треба казати найголовніше просто в лоб. Бо не цікаво. Хорошу прозу завжди читають між рядків. У ній текст про одне, цікаве і захопливе, звичайно, але не таке важливе, як підтекст. Як глибинний сенс, щось найголовніше, що автор закладає у твір. Щось неочевидне, що можна побачити лише вдивляючись у простір поміж буквами.

Так і з біографією Мигаля. Текст у ній про лояльність владі, про висміювання націоналізму і про колаборантство. Але підтекст важливіший. А там – створення своєрідного літопису визвольної боротьби, хоч і в дивний спосіб, бажання творити та бути почутим, попри владу, своя особлива боротьба за правду і свободу. Багатьма не почута. Багатьма не зрозуміла.

Згадуючи про Тараса Мигаля, ми маємо віддати належне його місцю в літературі. Це один з найцікавіших львівських прозаїків минулого століття. Майстерний письменник-урбаніст, що дуже важливо, адже таких мало. Його книги про Львів періоду німецької окупації – просто хроніки свого часу! Хроніки не лише важливих воєнних подій чи змін устрою, а хроніки Львова в дуже особистісному плані: життя людей окупації, їх переживання, їх боротьба і важливий вибір, їх часто сумна доля.

Роман "Шинок "Оселедець на ланцюзі" – один зі зразкових його творів. Історії про виживання, дружбу і любов, боротьбу, нелюдськість зла і непостійність надії, обрамлені в цікавий стиль, гарний гумор і колоритну палітру персонажів, перевидали у 2006 році. Це найкращий твір для першого знайомства з творчістю Мигаля. Він багато в чому автобіографічний, безперервно сюжетно наповнений, а також дуже і дуже львівський. З батярами, Привокзальною, нечесними торговцями горілкою, театрами, вуличками та усім іншим.

Дійшовши до цього місця й згадавши роман Мигаля про шинок на площі Брестської унії, знову задумався, як найкраще схарактеризувати самого автора. Як вдало узагальнити те, що про нього відомо і водночас пояснити самому собі, чому він як письменник відбувся саме так. І зараз видається вдалою алюзія на вже згадану повість. Її автор, Тарас Мигаль, теж у певному сенсі був на ланцюзі. І навіть не на ланцюзі радянської, чи будь-якої іншої, влади. Трішки глобальніше. Мигаль був письменником на ланцюзі свого часу.

Він писав про те, що хотів. Він, зрештою, просто писав, і це вже дуже добре. Але все-таки впродовж усього життя були обставини, які обмежували його. Які ставили в рамки та диктували умови. Залишившись під час німецької окупації у Львові, він свідомо прирік себе на майбутні обшуки й перевірку. А сам просто любив своє місто, то й лишився. Вирішивши бути письменником у радянський час, став перед найпопулярнішим тоді вибором: з радами чи проти рад.

Навіть давши раду з усім цим і просто усе життя писавши, він розумів, що ніколи не стане повністю зрозумілим. Що його ганьбитимуть за "колабораціонізм" і після смерті.

Але що повинен робити письменник? Писати. Тарас Мигаль писав. Оскільки епоху, у якій (не) пощастило жити, ти вже не зміниш. А своїм щоденним життям керувати ще можеш. Ну, а з нас уже – читати, намагатись зрозуміти та віддавати належне. А, коли читатимемо, то обов'язково в "Шинку "Оселедець на ланцюзі" зустрінемо уривок над яким доведеться задуматись. І ми тоді не зможемо визначитись, чиї це все-таки слова: героя повісті, окупованого Львова чи самого Тараса Мигаля? Не дізнаємось. Мабуть, усіх трьох.