Львівський Мафусаїл

Станіслав Людкевич сьогодні – це образ українського композитора, гармонійної особистості, творця української  класичної музичної традиції, сучасника чотирьох поколінь українців, якого вважали "совістю української культури, тому що він навіть у найтемнішу епоху сталінського режиму був справжнім героєм".

Втім, можливо, цей сучасний образ Людкевича не завжди та не у всьому реально зображає минуле. Розібратися в тому, ким же насправді був Людкевич чи як кликали близькі композитора – Сясьо, перешкоджає поміж іншого ще й те, що частина документів про нього все ще немає у вільному доступі. Однією з табуйованих тем, наприклад, є стосунки Людкевича з жінками. 

Сьогодні поруч з постаттю Станіслава Людкевича передусім згадують постать його дружини Зеновії Штундер. Людкевич одружився з Зеновією Штундер не так з великої любові, як з вдячності, "захистивши її своїм іменем". Композитору на момент офіційного розпису виповнилось 94 роки. 46-річна Зеновія Штундер була його асистенткою в консерваторії. Як науковиця, вона досліджувала український фольклор, творчість українських композиторів,  зокрема, вивчала творчий доробок Людкевича.

Книга про творчість композитора, яку Штундер видала в 1973 році, не вписалась в канони радянського музикознавства, її тираж знищили, а авторка залишилась без роботи. От саме в цей момент Людкевич й одружився з Зеновією Штундер. Цей шлюб став для них обох порятунком. Жінка оточила композитора в останні роки його життя (а помер у віці 100 років) увагою та турботою. Вдячний Людкевич заповів їй все своє майно та творчі доробки, а так й подбав про те, щоб вона після його смерті не мала жодних потреб і мала чим зайнятись. Зеновія Штундер після смерті композитора продовжувала мешкати в його будинку, працювала в музеї, вивчала архіви композитора та видавала товсті книжки про нього. Перед смертю вона заповіла громаді Львова будинок і архів композитора.

Не варто навіть казати, що шлюб класика української музики з набагато молодшою викладачкою консерваторії наробив у Львові багато галасу  та породив чимало пліток. Втім він реально поклав край дружбі Станіслава Людкевича з Ольгою Гнатівною Юркевич (дошлюбне прізвище – Якимчук). Музична критикеса Марія Білінська згадувала про Юркевич та її дружбу з композитором.

"Та якось літом в половині 60-их рр., відпочиваючи в мальовничих Заліщиках над Дністром, я зустрілась і подружила з О.Г. Юркевич – єдиним львівським сейсмологом, кандидатом технічних наук. Вперше від неї я дізналась, що С.П. Людкевич буває в них дома частим гостем, що він в товаристві дуже розмовний, веселий, дотепний, що любить пограти в карти, смачно поласувати маковим тортом і помузикувати. До того ж посекретничала зі мною Ольга Гнатівна, що саме її дарить композитор симпатією і присвятив їй цілий ряд своїх творів (про це, до речі, вона сама скаже найкраще)", – писала Білінська.

Історію про стосунки Людкевича та Юркевич також переказав в одному зі своїх оповідань Роман Горак.  Він стверджував, що дружба між композитором і Ольгою Юркевич розпочалась набагато раніше, десь відразу після війни та тривала майже тридцять років.

"Ольга висока, майже вдвічі вища за Людкевича. Познайомились з Людкевичем після війни, коли йому було десь біля 70-років. Але й 90-річний професор і не думав просити руки вже не молодої Ольги Юркевич, хоч надалі кожної неділі і в дощ, і в погоду приїздив на таксі до них на традиційний обід і гру в карти", – писав Горак.

На початку 70-х років Ольга Юркевич показала Гораку великий красивий перстень на своїй руці та розповідала, що його їй подарував Людкевич на заручини. Ольга Гнатівна супроводжувала Людкевича на офіційних заходах,  зокрема, на урочистостях з нагоди 90-річчя композитора, а також концертах. Часто їх разом можна було зустріти на вечірках чи у львівських рестораціях.

Протягом багатьох років Станіслав Людкевич щосуботи обідав дома у сестер Якимчук, а після застілля обов'язково грав партію в ремі бридж "по дві копійки за пропущений хід". Ольга не любила ремі бридж, тому запрошувала Романа Горака скласти компанію композитору. Горак згадує, що одного разу Людкевич повідомив, що одружується з Зеновією Штундер, чим викликав сміх у сестер, які сприйняли це як жарт. А пані Ольга на цю звістку "істерично розплакалась". Більше композитор у домі сестер Якимчук не бував.

Однак, якщо вірити спогадам Горака, Ольгу Юркевич запросили на 100-річчя композитора і вона поруч з Людкевичем на урочистостях у філармонії. "Позаду дріботіла Зеновія Штундер, але Ольга Гнатівна примудрилась відсторонити її. І тріумфувала". Лише після смерті Людкевича Ольга Юркевич вдруге вийшла заміж. Роман Горак у розмові зізнався, що історія про ремі бридж – не про кохання, а про дружбу чоловіка та жінки. Те, що перстень, який подарував Людкевич, був заручальним, Ольга Гнатівна, схоже, вигадала, оскільки такого насправді не було.

"Людкевич абсолютно не був до женячки. Переконаний холостяк, він мав свої принципи. Він міг з вами говорити, а думати зовсім про інше, Ольга більше придумала", – додав Горак.

До нас дійшов портрет Ольги Юркевич, який сестра Ольги Наталія заповіла Національному музею Івана Франка у Львові. Його авторкою є відома, але призабута польська художниця, львів'янка, графиня Марія Водзінська (Maria Wodzicka). Роман Горак стверджує, що сестри також зберегли та заповіли одному з викладачів львівської консерваторії листи композитора до Ольги Юркевич.

Олена, сестра Станіслава Людкевича, в заміжжі Кашубинська, була першою господинею в будинку на Військовій, 7 (нині Людкевича) у Львові, який композитор збудував в радянські часи, щоб жити разом. Олена овдовіла ще в середині 50-х років, дітей у подружжя не було. Тож у 1962 році вона переїхала в новозбудований дім брата. В музеї Станіслава Людкевича зберігаються рукописи Олени, але вони, на жаль, ще не опрацьовані, адже Олена писала переважно польською.

"Прошу взяти до уваги, що архів сестри композитора Олени Людкевич-Кашубинської є у стадії опрацювання. Ці матеріали не є ще у публічному просторі", – йдеться у відповіді на офіційний запит Варіантів.

Можна зробити лише припущення, що щоденники та спогади сестри Олени можуть натомість відкрити невідомий бік його приватного життя, про яке відомо зовсім небагато попри довгий вік, який прожила ця непересічна людина. Відомо, що Зеновія Штундер "почерпнула багато цінних відомостей як про родини Людкевичів та Ґіжовських, так і про самого композитора" саме з тих рукописів, а також із розмов з Оленою Людкевич-Кашубинською.

Імена композитора Станіслава Людкевича та оперної прими Соломії Крушельницької після смерті цих двох видатних людей встали практично в один ряд, і пов'язані набагато сильніше, ніж за їхнього житті. Навіть музей у Львові вони ділять один на двох. Людкевич та Крушельницька зналися за життя, але ніколи не були близькими між собою у творчому плані та, ймовірно, мали цілком протилежні погляди на події, де вони були свідками та учасниками.

Станіслав Людкевич був на 7 років молодшій за Крушельницьку, але прожив на 27 років довше неї. Він залишив спогад про велику українську співачку. Невеличкий стриманий та виважений текст. Саме з нього можна довідатись, що у Людкевича з Крушельницькою були "деякі зустрічі", але певні обставини весь час перешкоджали їхньому тіснішому спілкуванню. Жодним словом не згадав Людкевич про їхню спільну роботу в консерваторії. Натомість  є значно розлогіший фрагмент визнання заслуг Крушельницької як співачки українських народних пісень. Відомо, що у програмі виступів Крушельницької були українські народні пісні, зокрема, в обробці Станіслава Людкевича.

Збереглося консерваторське фото, де сивоволоса Соломія Крушельницька перебуває в оточенні чоловіків-викладів цієї установи. Поруч з нею у першому ряді – Василь Барвінський та Станіслав Людкевич. Відомо також, що майже десять років Людкевич винаймав у Старосольських помешкання в будинку у Львові, який до війни належав Соломії Крушельницькій. Але в ті роки сама співачка гастролювала закордоном. Ось і майже всі факти, які пов'язують Крушельницьку та Людкевича.

Крушельницька приїхала з Італії до польського Львова напередодні Другої світової війни та залишилась тут проти своєї волі до кінця життя. Радянська влада позбавила її можливості повернутись до Італії, а також націоналізувала багатоповерховий будинок у Львові, що належав Крушельницькій, їй лише виділили квартиру в цьому будинку. Вже після війни у Крушельницької також відібрали її чудову італійську віллу, яка де-факто стала платою за її радянське громадянство, тобто можливість офіційно працювати та заробляти на життя у Львові.

З 1944 року співачка викладала у Львівській державній консерваторії імені Лисенка. Вона обіймала посаду в.о. професора, але отримувала зарплату як рядовий педагог. Лише у 1951 році вона отримала звання Заслуженого діяча мистецтв УРСР, а в 1952 році, за місяць до смерті, вона таки отримала звання професора Львівської консерваторії. Вісім років знадобилось на те, щоб відшукати диплом Крушельницької про вищу освіту.

Відомий вислів Станіслава Людкевича про радянську добу: "Нас визволили і нема на то ради". Натомість професор Мирослав Антонович розповів про іншу ситуацію. На початках німецької окупації Львова на зборах ухвалили написати працю "Українська музика в російському ярмі", але Людкевич відмовився її писати, мовляв, "нехай роблять молодші". "Коли хтось з молодших музик закликав Людкевича написати хоч спогад про свої переживання під більшовиками…, апелюючи при тому досить гостро до патріотизму композитора, Людкевич на хвилину замовк. На його обличчі з'явився вираз не то легкого роздратування, не то деякого заклопотання. Відтак посміхаючись багатозначно, сказав: "Та як буду писати, що мені за совєтів зле поводилось, коли мені, як композиторові, ще ніколи так добре не поводилось, як за них".

Мирослав Антонович в монографії "Станіслав Людкевич, композитор, музиколог" (1980 рік) звертає увагу на те, що композитор одночасно вирізнявся вмінням йти на поступки та непохитністю у ситуаціях, коли він вважав, що компроміси для нього недопустимі. У ставленні до окупаційних влад, як німецької, так і радянської, для Людкевича був компроміс, якого не можна було уникнути, і який мав в собі як плюси, так і мінуси. Радянська влада в певному сенсі спокусила Людкевича. Вона надала йому те, що він за всі роки не зміг отримати ні в Польщі, ні в Австрії. Вже в 1940 році він став атестованим професором державної консерваторії, завідувачем кафедри композиції зі всіма відповідними регаліями та винагородами, отож отримав можливість займатись улюбленою справою і більше ні на що не зважати. 

Варіантам не вдалося відшукати в архівах оригінали чи копії дипломів Людкевича про вищу філософську освіту, яку він отримав у Львові, або ж  про музичну освіту, яку він отримав у Відні. У деяких неофіційних виданнях значиться, що у Відні він був вільним слухачем університету. Втім значна кількість інших офіційних документів, які зберігаються в Музеї Людкевича, вказують на те, що композитор педантично ставився до їхнього ведення і зберігання.

Під цим кутом історія з публікацією докторської роботи Людкевича, яку він написав для захисту у Відні (в перекладі українською), різка реакція на книжку Зеновії Штундер з боку радянської влади та опіка, яку надав авторці Людкевич, може набути нового звучання. Це лише припущення, яке потребує ретельної перевірки професійних дослідників в архівах.

Компроміс з радянською владою для Людкевича мав межу, за яку він не міг переходити. Зрозуміти, де вона проходила, допомагає спогад Антоновича про ставлення Людкевича до поетів Тичини та Сосюри. "На думку Людкевича, Тичина переступив своїм плазуванням перед владою і Москвою "усі межі прилічности" і через це він висловлювався про нього з певним презирством. Зате до Сосюри ставився з деяким вирозумінням, мовляв, "гнеться, бо мусить", але з його творів усе ж таки відчуваєш, що це український патріот". 

Ймовірно, що Людкевич також "гнувся, бо мусив", але що спонукало гнутися Людкевича так і залишається темою для дослідження. Антонович пише, що Людкевича відсунули на другий план, він відійшов від суспільної роботи, в консерваторії спокійно віддав керівництво Барвінському, але враження було таке, що Людкевич за всім цим не шкодував. Радянська влада ж експлуатувала авторитет Людкевича в середовищі західноукраїнських музикантів, а композитор за цей вимушений компроміс отримував бублики: 1946 рік – заслужений артист СРСР, 1949 рік – орден "Трудового Червоного Прапора", 1951 рік – орден "Знак Пошани", 1954 рік – народний артист УРСР, 1964 рік – державна премія УРСР імені Шевченка, 1969 рік – народний артист СРСР, 1979 рік – Герой Соціалістичної Праці.

Але були й моменти, коли він дозволяв собі майже неможливе на ті часи, а саме мати свою позицію, відмінну від позиції партії та загалу. Найбільш відомим прикладом є його виступ на захист композитора Василя Барвінського в 1948 році. У 50-х роках минулого століття Людкевича також критикували за м'якість в керівництві львівської Спілки композиторів. Він продовжував викладати в консерваторії, отримував гонорари за свої твори від Музфонду, будував віллу в центрі Львова, майже щодня обідав в Інтуристі (Жоржі), тобто не знав нужди та дозволяв собі не особливо звертати увагу на утиски. І так дожив до 100 років.

Варіанти дякують директору директору Львівського національного літературно-меморіального музею Івана Франка Богдану Тихолозу за цифрову копію портрету Ольги Юркевич, а також дякують Вітольду Мілошу за ідею та допомогу в написанні цього тексту.