Зміст статті

4 березня 2021

Антипович та динаміка

Олексій Антипович про динаміку суспільно-політичних настроїв громадян України.

Вчора, 3 березня, відбулась онлайн-зустріч кафедри політології Львівського національного університету імені Івана Франка з керівником соціологічної групи "Рейтинг" Олексієм Антиповичем на тему: "Динаміка суспільно-політичних настроїв громадян України: регіональний зріз".

У межах дискусії Олексій Антипович поділився новими тенденціями та трендами української політики. Варіанти підготували основні тези дискусії.

Вплив пандемії на рейтинг влади

Вже навесні 2020 року настрої українців почали змінюватися, а рейтинги влади падати. Але з початком пандемії люди почали шукати захисту від Covid-19. Коли всі сиділи вдома з телебаченням та інтернетом, то українці почав покладати свої сподівання на владу. Відповідно рейтинг президента, а також влади, як такої, почав зростати. Однак цей ріст був ситуативний через страх.

Вже з червня люди почали звикати до цієї хвороби, а тому восени ми мали вже певне заспокоєння щодо пандемії та повернення до класичних питань владі. Все це відбувалося на тлі місцевих виборів, які виграла місцева політика. 51% голосів на місцевих набрало п'ять парламентських партій, а всі інші голоси забрали місцеві проєкти партій, оскільки до кінця року продовжилось незадоволення діями влади та падіння рейтингів. Все це також пов'язано з пандемією, власне, з введенням карантинів, які не завжди були послідовними та ефективними.

Пандемія – це головна проблема, яка витіснила війну та економіку. Українець звикає жити з коронавірусом і вже майже всі мають в особистому колі спілкування тих, хто перехворів на ковід. В одному з опитувань зазначалось, що перехворіло 16% респондентів, а статистика говорить про 3-4%, хоча там насправді ще більше, оскільки не всі знають про перебіг захворювання. Так, наприклад, мій тест на антитіла показав, що я вже перехворів, але я навіть не знаю, коли це сталося.

Запити на старі-нові обличчя

Ситуація з пандемією оголила проблеми влади та комунікації з нею, і це також вплинуло на падіння рейтингів. У 2019 році під час президентської та парламентської кампанії в країні був запит на нові обличчя без досвіду, які б не були причетними до старих схем (саме такі сподівання висловлював українець), оскільки Петро Порошенко не реалізував саме цей запит на зміни у своєму гаслі "Жити по-новому". Але вже через рік українці мала зовсім інші запити, і тепер вони вже хочуть досвідчених, хочуть професіоналів при керівництві.

Зараз, до прикладу, ми бачимо неймовірне зростання рейтингів Арсенія Петровича Яценюка. Його рейтинг довіри становить 21 відсоток, хоча до 2020 року його рейтинг довіри становив 5-6%. Зрештою ми про нього навіть забули після того, як він пішов з посади прем'єр-міністра. Це людина з минулої влади, але на тлі нестабільності у всьому українець знову хоче певних системних людей. І якщо взяти Віталія Кличка чи Дмитра Разумкова, то це образи стабільного та передбачуваного політика.

Нові тренди: санкції проти Віктора Медведчука та його оточення

Цьогоріч вже маємо, як мінімум, одну подію – санкції проти каналів Віктора Медведчука, його самого, а також його дружини Оксани Марченко. Якщо на початок лютого рейтинг Слуги народу вже був на тому ж рівні, що й в ОПЗЖ, і рейтинг Зеленського суттєво скоротив розрив між іншими політиками, то таке рішення змінило цю криву і вона відразу пішла вгору, оскільки багато людей прихильно поставилося до такого рішення.

Ми бачимо, що зростає задоволення від діяльності Дмитра Разумкова та Дениса Шмигаля, хоча нічого особливого у них не відбувається. Слуга народу нарешті вийшла вперед, а партія ОПЗЖ втратила симпатії через антидержавницькі позиції. Також змінився ракурс сприйняття Володимира Зеленського, бо якщо раніше до нього ставилися як майже до проросійського, то нині його вже вважають патріотичним, загорнутим у праворадикальний фланг. І, як мінімум, це помітили.

Майже 60% населення знають про санкції щодо телеканалів, а 57% підтримують це рішення. Про санкції щодо Медведчука знають та підтримують 73%. Наступним кроком, можливо, буде відхід від підтримки Петра Порошенка та партії Європейська Солідарність, але навряд чи це буде перехід до Зеленського.

Зараз актуальним є питання вакцинації, а тому саме через цю призму оцінюватимуть ефективність боротьби з пандемією. Коли вже цей процес запустили, то важливою є довіра до самої вакцини, до медичної системи в Україні, до безпеки вакцинації в Україні та зменшення кількості захворювань. Це, звісно, тривалий процес, а тому я сподіваюсь, що результати будуть десь восени.

Частина українців готова вакцинуватися за власні кошти, ще частина готова за державні, але вони не дуже довіряють владі. Багато хто зайняв вичікувальну позицію, а це призведе не до дуже ефективних кроків щодо подолання пандемії. Українська влада програла інформаційну політику щодо вакцинації.

Інформаційний аспект партійно-ідеологічної кореляції в Україні

Глядач каналів 112, Zik, NewsOne набагато більше довіряв проросійським політикам та Володимиру Путіну, критичніше ставився до будь-якої української влади та зберігав скепсис до України як держави. Тут варто навести приклад телеканалу "Україна", який з роками перетворився з донецького каналу на загальнонаціональний, з першим рейтингом у телепросторі. "Україну" також дивляться і на заході країни саме тому, що ідеологічна скерованість телеканалу охопила значно ширші верстви населення, ніж ті, що були проросійськими та мочили українські ініціативи та владу.

Якщо згадати дослідження російського соціологічного "Левада-центру" щодо ставлення росіян до українців та українське дослідження КМІС щодо ставлення українців до росіян, то можна помітити цікавий тренд – у росіян значно покращилося ставлення до України за два місяці. А це пов'язано зі зменшенням уваги до України на російському телебаченні. Телевізійний вплив є дуже важливим.

Запити на з'яву політичної фігури Володимира Зеленського

Уявімо, що Володимир Зеленський не братиме участь у виборах. Тоді ми маємо лише Петра Порошенка та Юрія Бойка без жодної якоїсь альтернативи. Менш ймовірний варіант є перемога Бойка, оскільки після анексії Криму та військових дій на Донбасі Україна змінилася у бік "помаранчевих політичних поглядів". Два мільйони виборців у Криму та три мільйони у Донецьку та Луганську відійшли від генеральної сукупності електорату України, і нині цей баланс, який все життя був 50 на 50 помаранчевих та біло-синіх, вже приблизно 60 на 40.

Це та цифра, яку програє Бойко, тому що у будь-якому випадку прийдуть ті, хто не сприймає проросійську риторику (хіба що Бойко змінюватиме свою ідеологему). А що буде, якщо він переможе? Розкол. Тому що об'єктивно Галичина не сприйме такого президента.

Перемога Петра Порошенка – це також розкол, але його вже не можна назвати територіальним чи ідеологічним, оскільки для східної України куди важливіше, що він, умовно, барига, ніж захист української мови чи подібні речі. Розкол базуватиметься на несприйнятті української влади.

Будь-який з цих варіантів буде про створення великого безладу. І ось тут маємо парадокс, оскільки Володимир Зеленський, який прийшов на антисистемності та на зміні усіх депутатів, тепер вже буде найбільш системоутворюючим політиком України. Я мало вірю у те, що з'явиться якась йому альтернатива, і все більше переконуюсь у тому, що зміщення на захід та центр додаватиме йому електоральні дивіденди.

Це не означає, що завтра чи через пів року Володимир Зеленський зробить щось для Сходу. Але це лише короткострокова перспектива.  Тут варто згадати приклад Володимира Гройсмана, який прийшов у квітні 2016 року. У червні того року його рейтинг сягав 23-24%, а у вересні вже опустився до 17-18%. Але вже в жовтні, коли підняли пенсії та зарплати, він піднявся до 34%, а разом з ним зріс й рейтинг Петра Порошенка. І це лише одне рішення в економічній площині. Тому я бачу багато перспектив того, що Володимир Зеленський може піти на другий термін, хоча зараз його крива довіри постійно рухається вниз. Завдання влади у тому, щоб зробити щось нове для народу та комунікувати з ним.

Політичні перспективи

Зараз ми можемо дивитися лише на кілька місяців вперед. Я не бачу довгострокового тренду. З кожним новим рішенням на кшталт закриття телеканалів Зеленський стверджуватиме свою досвідченість та силу, а це привертатиме до нього нового виборця.

Але українці захочуть наступних політиків, але вже значно інших, тому що до Порошенка, Тимошенко чи Бойка вони вже не захочуть вертатися. Ці інші матимуть іншу якість: будуть більш раціональними, менш популістичними, будуть кращими професіоналами. Саме такий запит артикулюють українці. Однак, попри все вони й надалі голосують серцем.

Юлія Тимошенко з гаслом "Голосуй серцем" нікуди не щезла,  а тому українці обиратимуть за шкалою подобається/не подобається. Виборець хоче прив'язати своє майбутнє, а також майбутнє держави до певного політика, і вже перекласти на нього відповідальність.

У нас однозначно немає ідеологічних партій

Українська політика не грає на довгі дистанції, лише на цикл виборів. Якщо українська політика орієнтуватиметься хоча б на десять років вперед, то це вже буде довгострокова перспектива.

У довгостроковій політиці в нас є запит не лише на раціональну політику, але й на волонтерські рухи, які отримують найвищі рівні довіри. То чому так не може створитися якась політична сила, яка й виведе на п'єдестал якогось майбутнього лідера?

Нещодавно під час інтерв'ю для грузинського ЗМІ мене запитали про ностальгію за Радянським Союзом,  про те, навіщо ми акцентуємо на цьому. Я відповів, що якщо є частина людей, які жила в Радянському Союзі, то вони заражають цими цінностями, цими розповідями про Рай небесний своїх дітей та онуків. 30-літні люди не знають, що таке Радянський Союз, але поміж них вже є чимало таких, які у соціологічних дослідженнях жалкують за Радянським Союзом. Чому так?

Національний корпус та Свобода не відповідають на сучасні патріотичні запити. Я не знаю, якою має бути сучасна патріотична політична сила. Має змінитися ідеологічний підхід, але куди? Але й це не було причиною поразки Свободи та Нацкорпусу. Петро Порошенко у 2018 році сконцентрував у собі  не просто весь патріотичний електорат, а саме націоналістичний електорат. Саме так він став уособленням націоналізму та вибив з націоналістичного флангу всіх інших гравців. Ця ж риторика тривала і у 2019 році під час президентських виборів, а Європейська Солідарність продовжила її на парламентських виборах. На місцевих виборах наголошували на тому, що міський голова – це не лише про каналізацію, але й про протистояння з Росією. І це додатково залучало електорат.

Гадаю, що після умовного відходу Петра Порошенка від політики десь за п'ять років, можливо, що на базі Європейської Солідарності й утворитися якийсь новий рух, партія сучасного українського націоналізму.

Дві третини українців ми можемо назвати соціалістами, і вони, що цікаво, живуть не лише на Сході. Ми говоримо про певну активну частину населення, яка бере на себе відповідальність. З них, особливо на Заході України, чимало виїхало закордон. У цьому випадку ліві ідеології мають право бути в Україні, оскільки на них є великий запит. Ліву ідеологію запросто можна збудувати на погляді в майбутнє, на соціалізмі, який сприймає українець.

Юля Володимирівна є чи не єдиною яскравою лівою представницею влади, однак, але вона політик з минулого, а це чи не найперший її бар'єр на шляху до голосування за неї. Нам потрібна Юля 2, яка уособлюватиме оновлена соціалістична політична сила.


фото: фб Олексія Антиповича

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.