Сентиментальний кітч про єврейсько-німецьку дружбу на півдні України під Мелодію Мирослава Скорика.
Останнє кіно грузинського режисера Зази Урушадзе, який у 2013 році пошумів у світі своїм фільмом Мандарини.
Ця історична копродукція України з Грузії за мотивами книги "Антон, його друг і російська революція" канадського письменника Дейла Ейслера якщо щось і нагадує, то російські серіали десять років тому на кшталт Вольф Мессінґ: Той, хто бачив крізь час. Постійно чекаєш, що з-за рогу в кадр увійде кучерявий провидець Мессінґ та скаже щось пророче.
Також ще тут варто згадати російський серіал про Троцького 2017 року, який також увесь на флешбеках, як і стрічка Урушадзе. А своїм плаксивим кітчем про дружбу єврея та німця Антон і червона химера відразу дорівнюється до фільму The Boy in the Striped Pyjamas (2008) Марка Германа. Хоча хтось інший тут може ще узріти пригоди Тома Соєра та Гекльберрі Фінна.
Після хітових Мандаринів якось дивно бачити в Урушадзе таке схематичне кіно, але він помер у 2019 році, і тому можна лише здогадуватися, що там відбувалося за ці роки на етапі постпродукції. Також цікаво, хто додумався так наполегливо засовувати Мелодію ля-мінор Мирослава Скорика у кожну дірочку цієї стрічки, щоб вона (мелодія) остаточно перетворилась на пережовану попсу, безликість механічного відтворення під час потрібних моментів. Власне, до Урушадзе претензій хіба що мінімум. Знімати він вміє, степові пейзажі на загальних планах ще треба вміти зіпсувати. Головні актори в нормі, а масовка переграє лише інколи.
Але все це сентиментальний кітч, святочний та плаксивий кітч поміж ідилії німецької колонії на півдні України (десь поблизу Одеси), де єврей Яша та німець Антон – брати повік. Якщо когось це цікавить, то українців у кадрі немає зовсім (хіба що анонімні червоноармійці з сільськими обличчями), а тому копродукція України та Грузії за мотивами канадського письменника переслідує лише свої, територіальні цілі. "Україна – це Росія. Радянська Росія" – каже червона маніячка Дора з брудними нігтями та приколами про кастрацію садовими ножицями.
На горизонті фільму Антон і червона химера постійно бовваніє привид Голокосту, але чогось подібного про побожних та працьовитих бюргерів а-ля Das weiße Band (2009) Міхаеля Ганеке тут навіть не варто чекати. Діти у цьому кіно лише провідники наївно-дубових смислів, які ще більше добиває нотка емансипованого докору від німецької матері-мироносиці, яка ще й встигає перетворити увесь священний гуманізм Урушадзе на якийсь лютий пипець.
Заповзяту прямолінійність цієї стрічки лише на мить рятує фокус з законспірованим священником, бо якщо вже тут відразу, в лоб стріляють без попередження, то чому марксистському ґолему Троцькому та маніячці Дорі прожогом не перепихнутися негайно, а не щось там патякати про любов? Якщо червона бестія Дора вже аж так спрагла любові в палючих українських степах, то де вона відразу на екрані Антона і червоної химери?
Передбачуваність цього маніпулятивного фільму інколи межує з блаженним ідіотизмом, і саме тому хлопці й рятують Троцького від вірної смерті у підвалі, щоб глядачі ридма плакали у геріатричному фіналі під Мельодію Скорика. Все це лише спогади єврея Яші (Юазас Будрайтіс), який нарешті через стільки років відшукав свого друга Антона (Регімантас Адомайтіс) на порозі смерті.
Після світового успіху серіалу Ферзевий гамбіт легендарний Юазас Будрайтіс став таким собі всесоюзним дідусем, який тут сивим так схожий на Андрея Шептицького (греко-католики мусять трохи підметушитися з планами щодо нового фільму про митрополита). Автори фільму так акуратно вказують на те, що його герой був у концтаборі, наче маленьке звірятко загортає шоколад у фольгу. А ось Антон не менш легендарного секс-символу радянського кіно Регімантаса Адомайтіса (як хвацько його Червень мочив червонопузих у фільмі Зелений фургон (1983) якраз саме про ті ж роки (1919-20) в Одесі) може лише лежати, плакати та мовчати, хоча у повітрі висить питання про те, на якому ж боці він воював під час Другої світової.
Якщо когось цікавить щось цікавіше за участі Будрайтіса та Адомайтіса, ніж Антон і червона химера, то тут, звичайно, можна порадити класику Вітаутаса Жалакявічуса Ніхто не хотів помирати (1966) або ж стрічку Факт (1980) Альмантаса Грікявічюса (але невротикам краще туди не потикатися).
постер: usfa.gov.ua