Катажина Дронґ: Моя книга називатиметься "Львівське коріння польської журналістики"

Варіанти розмовляють з директоркою Інституту журналістики і соціальної комунікації в Папському університеті ім. Івана Павла II в Кракові, доктором гуманітарних наук у галузі літературознавства Катажиною Дронґ.

Катажина Дронґ –  директорка Інституту журналістики і соціальної комунікації в Папському університеті ім. Івана Павла II в Кракові. Доктор гуманітарних наук у галузі літературознавства. Керівниця секції історії польських медіа Товариства соціальної комунікації. Багаторічний секретар циклічної Конференції етики медіа.

Цікавиться дослідженнями, які пов'язані з історією журналістики та теорії комунікації. Реалізує проєкт професіоналізації польської журналістики на прикладі львівської громади другої половини 19 століття. Стипендіатка Польського національного агентства з питань академічного обміну (NAWA). Авторка книги "W galicyjskim tyglu etnicznym, narodowym i społecznym" (2013).

Чи визначилися ви вже з остаточною назвою книги?

Практично так, планую що вона матиме назву "Львівське коріння польської журналістики". Ця назва передає основну мету мого дослідження, адже  я вивчала різні аспекти процесу формування журналістики як самостійної професії, які зародились саме у львівському середовищі.

Тобто моє дослідження не охоплює всю польську журналістику, тому що в той період, окрім львівського середовища, потужним і впливовим, наприклад, також було варшавське середовище. Але саме у Львові вперше з'явилися деякі ідеї, які  були новаторськими для всієї польської журналістики, і саме тому мій науковий проєкт про львівські коріння польської журналістики. Таке формулювання назви роботи, очевидно, не скасовує наявність інших джерел польської журналістики.

Який період охоплює дослідження?

Це добре питання. Я довго шукала на нього відповідь. Перша думка щодо хронологічних меж роботи була традиційною – зайнятися періодом Австро-Угорщини або польської Галицької автономії (1867-1918). Це підхід, який відповідав історичній періодизації історії Галичини. Вже після того, як розпочала роботу над проєктом, то я змінила свою думку та посунула нижню межу дослідження до 1848 року, а в деяких фрагментах ще більше, до початку ХІХ століття.

Тому що з'ясувалося, що події Весни народів мали великий вплив на львівську пресу. Було декілька постатей, наприклад, легендарний Ян Добжанський (Jan Dobrzański, 1819-1886), який стартував в журналістиці саме в 1848 році. Контекст Весни народів спричинив бурхливий розвиток журналістики. Отож оминути наслідки революції в моєму досліджені було неможливо. В наступні роки, звісно, наступило певне затишшя, а вже в 60-х роках 19 століття відбувається розквіт масової преси. 

Був вибір між Львовом, Варшавою та Краковом, але Ви зупинились саме на Львові?

Вихідним пунктом для мого дослідження стало захоплення тим, що у Львові вже в 90-х роках 19 століття намагалися створити перші журналістські організації. Це мене заінтригувало, оскільки ці люди вже тоді серйозно ставилися до журналістики, починали розуміти її як професію. Тому перша ідея книжки була в тому, щоб написати історію журналістських організацій: чим вони займалися, хто був їхніми членами, які ідеї в них виникали, як вони змінювалися, і найцікавіше – які проблеми вирішували. Це все зародилося у Львові. Першу польську журналістську організацію створили в 1893 році. І це був для мене чіткий сигнал, що це буде книга саме про Львів.

Інший момент, я раніше вивчала галицьку літературу 19 століття. Моя попередня книжка була присвячена дослідженню маловідомої галицької польської прози. Львів мені вже став дорогим, мені тут подобалося і я  розуміла контексти. Мені хотілося й далі жити в цьому кліматі.

Але з часом ідея моєї нової книжки дуже розрослася. Я планувала писати про журналістські організації, однак переконалася, що це вже пізніший етап, 90-ті роки. Втім й перед тим також багато цікавого відбувалося, хоча й не було жодної інституції. Але були особи, яких можна в певному сенсі назвати особами-інституціями, довкола яких гуртувалися всі, хто займався журналістикою. Тому я розділила свій проєкт на три частини. Це фактично книжка, яка складається з трьох книжок – трилогія.

Хто її герої?

Перша частина узагальнює контекст епохи, який пояснює чому саме в цей період і в який спосіб формувалася масова преса. Мені здалося, що читач може не знати культурний, суспільний, політичний та історичний аспекти, а тому без цього йому буде важко розібратися в подальших моїх висновках. В цій частині я зосередилася на тому, що впливало на розвиток преси, розповіла які діяли закони, що регулювали розвиток преси та цензури, яка ситуація була з грамотністю, оскільки масова преса не могла розвиватися без читачів, показала те, як розвивалася друкарська справа, видавництва, тобто зібрала все, що мало стосунок до розвитку масової преси.

Виявилося, що цю частину праці було написати найскладніше, попри те, що в ній практично нема самостійних досліджень, а є лише узагальнення вже відомих фактів. Але синтез такого великого масиву інформації за різними аспектами виявився надто марудною справою.

Довелося прочитати цілі стоси літератури, щоб написати майже сто сторінок узагальнень. Це було реально важко, але корисно в плані власного розвитку як дослідника. Я дізнавалася про чимало речей: історія залізниці, пошти, друкарських машин, плюс цензура, політика, і все це для того, щоб створити для читача об'ємну картину того, як народилася масова преса та професійна журналістика.

Друга частина книги – це персоналії. Я вибрала декілька героїв, і це мій суб'єктивний вибір. Перший, про кого я вже згадала, це був Ян Добжанський – легенда львівської польської преси. На мою думку, він переріс свою епоху, тому що вже в 40-х роках 19 століття розумів пресу як бізнес. Добжанський засновував, ліквідовував, змінював редакції, комбінував, був підприємцем, журналістом, редактором – все в одному. Він був контроверсійною особистістю, багато хто не любив його. Але мав одну рису, яка мені особливо подобається, в нього була унікальна здатність відкривати журналістські таланти. Саме він, наприклад, відкрив Яна Ляма (Jan Paweł Ferdynand Lam, 1838-1886) як журналіста.

У книзі я розповідаю також про Ляма, тому що  намагалася підібрати героїв так, щоб вони відбивали різні тенденції у підходах до журналістики. Добжанський – бізнесмен, видавець і редактор. Лям – талановитий та відомий фейлетоніст, і це дозволило мені розкрити світ фейлетону того часу. Для розповіді про політично-суспільний аспект я вибрала постать Генрика Реваковича,  редактора часопису "Kurjer Lwowski", народовця, особи, яка була дуже довго на ринку преси у Львові. Ці мої герої активно працювали у 60-х роках 19 століття. Четверта постать – Платон Костецький (1832-1908) – не з тієї епохи взагалі, але він мені сподобався, оскільки півстоліття просидів в одній редакції та був свідком всіх подій епохи.

Справді, на наш час Костецький – це унікальний випадок для журналіста.

Він прославився тим, що прийшов до редакції як коректор та 45 років працював в цій редакції на різних посадах. Костецький був увесь такий старорежимний, релікт минулого, любив писати промови та вірші, колеги називали його Нестором польської журналістики. 

Знаю, що ви активно шукали жінку-героя для своєї книги, але, здається, так і не знайшли?

Не знайшла. Ще зарано, не та епоха. В часи, про які я пишу, жінок практично не було в редакціях. Вони починають з'являтися лише там, де йде мова про  освіту (учительки), а також літературу для дітей, але їх все ще немає в журналістиці. У переліку членів Союзу польських журналістів я знайшла лише одну жінку і лише вже у 20 столітті.

Як ставали журналістами та чи можна було жити зі заробітків від писання в газети?

Я про це багато пишу у своїй книзі. В епосі, яку я досліджую, одна з головних тем, теоретичних також, це виокремлення журналістики з літератури, а також оцінка того, що є краще: бути літератором чи журналістом. Подібних дискусій тоді було чимало і були різні аргументи.

Бути журналістом на початках професії, ймовірно, що не було особливо престижно?

Спочатку так. У 19 столітті найчастіше вживався термін "люди пера", незалежно від того ким вони були: літераторами, поетами чи журналістами. Престижно було писати книжки, поезію або прозу. Якщо хтось міг підписатися під публікацією як літератор, публіцист чи фейлетоніст, то підписувався саме так. Репортери, ті хто ганявся за сенсаціями, були найгіршою категорією. В 60-70-х, саме у тих роках, які я дослідила найбільш ретельно, ситуація почала  змінюватися. А вже в 1912 році засновники Синдикату польських журналістів наголошували в документах на тому, що в цій організації жодних літераторів чи видавців не повинно бути, лише журналісти.

Отож добре видно те, як змінилося  ставлення до професії. Спочатку всі втікали від цієї професії, а вже через декілька десятків років всі визнають, що це окрема професія та чітко виокремлюють себе від інших.

Третя частина книжки присвячена центральній проблемі мого дослідження –  це виокремлення журналістської професії з літератури. Цей розділ вже не є хронологічним, я виокремлюю проблеми, а також подаю аналіз теоретичних статей про журналістику. Я вибрала з десяток текстів, де викладені теоретичні міркування про журналістику епохи, тобто ті, де журналісти (і не лише) писали про професію: що для них була громадська думка, чим повинен займатися фейлетоніст, які завдання має газета. Це насправді цікаво.

Наприклад, польський історик Броніслав Лозинський (Bronisław Łoziński, 1848- 1911), брат історика та політичного діяча Владислава Лозінського, писав теоретичні статті, де розмірковував про те, що буде, якщо ліквідувати цензуру. Він вважав серйозною проблемою те, що журналіст може написати все, що захоче. Лозинський наголошував на тому, що станеться катастрофа, якщо журналістів ніхто не контролюватиме, оскільки журналіст може бути неморальним.

Цензура заміняла журналістські стандарти. А чи були тоді фейкові новини?

Було доволі багато подібних випадків. Це добре можна простежити в архівних матеріалах, оскільки надходило чимало скарг. Цей аспект дослідження є одним з найцікавіших для мене. Тому що в проєкті завжди є речі, які ти мусиш написати, і ті, які цікавлять саме тебе. В певному моменті журналісти почали шукати розв'язання проблеми журналістських стандартів, оскільки вони зорієнтувалися, що без правил кожний робить все для того, щоб заробити. Також була боротьба між ними, брехня, образи, все дуже схоже на нинішні часи, жодних відмінностей немає.

У 1893 році у Львові заснували Товариство взаємної допомоги польських журналістів, яке покликане було допомагати нужденним, сиротам, вдовам журналістів. В листах одного з засновників Товариства Теофіла Меруновича (1846-1919) я віднайшла згадку про те, що він пропонував під час заснування цієї організації зафіксувати у статуті етичні норми для журналістів, але потім відмовився від цієї ідеї. Написав, що якщо почати говорити про етичні стандарти чи започаткувати журналістський суд, то ніхто до Товариства не запишеться.

Втім, приблизно через десять років вже  від самої журналістської спільноти до Товариства почали надходити звернення, де журналісти просили організацію вирішити ту чи іншу спірну ситуацію. Тобто Товариство стало авторитетним, хоча не мало жодних правових підстав для вирішення подібних ситуацій. Отож журналісти в природний спосіб почали шукали когось, хто може справедливо розсудити їхні справи. А справи були дуже різні: скарги, наприклад, що якийсь рецензент образив пані акторку та стався скандал. У цих зверненнях до Товариства насправді увесь львівський смак.

До суду журналісти тоді зверталися?

Були журналістські судові процеси, навіть Добжанський з Лямом судилися. Але було багато таких ситуацій, коли журналісти не йшли до суду, а зверталися до Товариства з проханням вирішити ситуацію та вплинути на того, хто поводив себе, на їхню думку, неетично.

І що ж Товариство робило в подібних ситуаціях?

Воно відписувало, що не має підстав вирішувати подібні справи, оскільки це не суд, але таки висловлювало свою позицію. Також могло організувати зустріч та опублікувати звернення чи статтю. Зазвичай Товариство апелювало до журналістів, щоб вони так більше не вчиняли чи зверталося до інституцій для того, щоб з'ясувати причини їхньої негідної поведінки.

З тих часів небагато що змінилося?

Практично нічого і ця ситуація в певному сенсі мене заворожує.  Журналісти й нині сваряться між собою або ж продукують фейкові новини. Коли я потрапляла на журналістські конференції, темою яких була журналістика, стандарти, професія, то увесь час до мене верталася та думка, що ми дискутуємо так, ніби відкриваємо Америку. Але це все вже було, ці проблеми такі ж давні, як сама професія. Медіа комерціалізувалися ще в середині 19 століття, і етичні кодекси були вже тоді, в 60-х роках 19 століття, але ні тоді, ні зараз ніхто так і не знає, як стимулювати журналістів до того, щоб вони їх дотримуватися.

Однак в такому контексті дискусія ніколи на конференціях не відбувалася. Весь час я ловила себе на тому, що ми не знаємо минулого, історії. Але якщо ми хочемо розв'язати проблеми, то чому ми не знаємо, що думали та робили наші попередники? Наші проблеми мають глибше коріння, вони не виникли зараз. Тому мені ця тема і заімпонувала. Очевидно, що під впливом технологічним та технічним у 20 і 21 століттях медіа є інакшими, але проблеми залишилися ті ж самі.

Колись ці проблеми вдасться вирішити?

Гадаю, що ні. Вони не вирішуються, тому що виникають на перехресті багатьох чинників, наприклад, фактору місії медіа, місії журналіста з бізнес-фактором. Подібні проблеми ніколи не вдасться врегулювати остаточно, тому що вони залежать також від людського фактора. Саме журналіст ухвалює остаточне рішення. Етика медіа залежить від етики кожного журналіста, який медіа й творить. Можна написати 28-й, 1000-й моральний кодекс журналіста, але проблеми залишаться. Ця проблеми просто вписані в професію, вона в її середині.

Тому мене й цікавило те, як журналісти намагалися відповідати на ці проблеми. Це було інколи мудро, а інколи – нерозумно. Наприклад, хтось писав, що журналіст має бути державним службовцем Австро-Угорської імперії, тому що це розв'яже всі морально-етичні проблеми. І це пропонував журналіст, а не чиновники, пропонував саме тому, що хотів розв'язати проблему, однак не знав як це зробити.

Логіка зрозуміла, оскільки в такий спосіб журналісти могли зосередитися на творчості та не думати про заробітки?

Це правда, тому що в ті часи треба було добре заробляти в іншому місці, щоб працювати в газеті. Тому для мене такі роздуми є свідчення процесу професіоналізації. Це сигнал змін, адже з'являлися люди, які прагнули  працювати та гідно заробляти в редакції працею журналіста. Вважаю, що це був важливий етап в історії журналістки.

У 19 столітті таки можна було жити з журналістської праці у Львові?

Так, вже були ті, хто жив за редакційні заробітки. Я не знайшла в архівах інформацію щодо виплати зарплат у львівських редакціях, лише для варшавських. Знаю, що виплати журналістам були дуже різні. Були популярні періодичні видання та знані редактори, робота яких оплачувалася гідно, і водночас в тій же редакції були працівники редакцій, які заробляли в декілька разів менше, а тому мусили ще додатково працювати, наприклад, на державній службі. Останнє було поширеним явищем.

Одним із відкриттів для мене стало те, що львівське Товариство польських журналістів, а пізніше Союз польських журналістів (1899), були дуже активними на міжнародній арені мережі з'їздів журналістів та реально мали вплив на деякі події. Тому що мені спочатку здавалося, що їхня діяльність була локальною, така собі львівська калюжа. Таке також було. Але я знайшла чимало документів, які свідчать про широкі міжнародні контакти, і тому була дуже цим здивована.

Представники нації, яка не мала своєї держави, могли протестувати в Римі чи Берліні та мали підтримку десятків журналістських організацій. Львів'яни добилися того, що на з'їзд журналістів в Берліні наприкінці 90-х років 19 століття не поїхав жоден слов'янський журналіст, не лише східних, але всіх інших країн.

Для мене було важливо це висвітити в досліджені. Львівські журналісти були здатні протестувати, організовували бойкоти з'їздів, надсилали політичні протести проти німців та їхньої політики знищення польської преси. Саме львів'яни вставали на захист польської преси та мали контакти у всьому світі, гадаю, що передусім персональні, що могли добитися появи своїх заяв в десятках європейських газет. Вважаю, що це був успіх, свідчення їхніх впливів.

З солідарністю у журналістів традиційно добре. Але ці протести стосувалися журналістської професії чи також політичних проблем?

Початок – це справи журналістські. В європейській пресі чимало писали про протести проти політики німців щодо познанських журналістів. Це була боротьба за свободу слова та захист колег-журналістів. Друга проблема – це ідея створення міжнародного кореспондентського бюро та розсилка інформації про польську пресу та польські події, щоб не було жодних перекручень закордоном.

Ще була ідея започаткувати франкомовну польську газету, яка б презентувала польські позиції, такий красивий образ краю.  Справді, й зараз  це все відбувається. Інколи, звичайно, це були й політичні справи. Наприклад, під час суперечки щодо Холмських земель, коли росіяни хотіли захопити частину та приєднати до імперії, то львівські журналісти виступили з політичними заявами: народ польський є знедолений, оскільки це польські терени, а їх забирають.

Журналісти персонально брали участь у політичному житті?

Масово ні, хоча Товариство завжди хвалилося тим, що мало членів, які мали вихід до членів Віденського парламенту, але вони використовували ці впливи для розв'язання журналістських проблем: боролися з цензурою, добивалися провести телефонні лінії та телеграф до Львова. Роками за це боролися, тонни паперу списали про те, як боролися і нарешті добилися коштів на ці цілі.

Підсумовуючи нашу розмову, що все ж таки Львів дав польській журналістиці?

Передусім це спроба самоусвідомлення журналістики як професії, перші спроби створення професійних організацій та першої  фінансової допомоги. Це може здатися дуже приземним, але якщо мати на увазі те, що відбувався процес оформлення професії, то справи фінансів будуть ключовими, оскільки професія означає роботу з якої ти можеш жити. Львів'яни добре діяли. Спочатку фінансово справи йшли погано, в архівах збереглися листівки до редакцій, де всіх просять терміново зробити внесок на діяльність організації журналістів.

Я читала анекдоти в спогадах про те, як Казімеж Осташевський-Баранський, багаторічний секретар Товариства, приходив в редакції, які намагалися не платити внески, і коли він заходив до редакції, то всі знали, що без грошей він звідти не вийде. І це було важливо, тому що якщо хтось захворів, то Товариство виплачувало допомогу на лікування, якщо журналіст помирав, то його вдова, таких було декілька, отримували пенсію, сироти отримували до певного віку також допомогу, безробітні могли розраховувати на підтримку Товариства в часи, коли шукали нову роботу. Допомога була безповоротна і в формі безпроцентного кредиту.

Пізніше Товариство мало пропозицію для журналістів виїзду на курорти, до санаторіїв. Безплатні або ж за спеціальними знижками для журналістів: Моршин, Трускавець, Закопане, Криниця. З часом Товариство вибороло журналістам знижки на залізничні міжнародні подорожі, також вони домовилися про знижки з посвідчення журналіста в інших європейських країнах.

Львівські журналісти нині не мають нічого з перерахованих пільг, лише купу організацій та зобов'язання сплати внесків.

Але це добра традиція, згодом навіть були зловживання. Товариство навіть писало такі звернення, де просило редакції не видавати фіктивні посвідчення журналістів заради отримання знижки в санаторіях, тому що це неетично. Ось такий життєвий момент.

Чи можна за матеріалами вашого дослідження укласти новий екскурсійний маршрут у Львові?

Це велика робота, передусім архівна, потрібно все перевірити. У Львові  чимало будинків ще збереглося, але треба консультуватися з експертами. Редакції часто переїжджали з місця на місце, інформація про це є. І очевидно, що журналісти часто відвідували кав'ярні, є навіть такий термін "журналістика кав'ярень". У моїй книзі є розділ "Кав'ярня як джерело інформації".

У Львові це реально було важливе джерело інформації, кореспондентське бюро у Львові часто було при каві. Лям без кав'ярні нічого б не написав. Я маю перелік львівських кав'ярень, де збиралися журналісти, але не знаю, чи можливо зараз встановити те, де вони знаходилися. Реально ж цікаво, де творилися журналістські  тексти. Я хотіла б таке зробити, оскільки це значить, що я знову проведу у Львові чимало часу.