Зміст статті

10 січня 2022

Спеціалізовані школи vs інклюзія

Як діти з інвалідністю навчаються у Навчально-реабілітаційному центрі "Оберіг".

НРЦ "Оберіг" функціонує у Львові вже понад 5 років. Головною метою діяльності закладу є реалізація прав на освіту дітей з особливими потребами, їхня інтеграція в суспільство.

Але останні три роки, після того, як інклюзивна система освіти стала популярною завдяки державній підтримці, працівники центру зізнаються, що хвилюються про те, що незабаром центр та схожі заклади перестануть функціонувати.

Інклюзивним навчанням, як зазначається на офіційному сайті Міністерства науки та освіти України, можна замінити систему, за якою діти з особливими потребами навчаються в спеціальних освітніх школах. Головний принцип інклюзії – одна дитина не має відчувати себе іншою та виключеною з культурних та соціальних процесів.

Але чи є така ідея стовідсотковою гарантією того, що дитина з інвалідністю зможе пристосуватись до незвичного для неї середовища, а вчителі загальноосвітніх шкіл знайдуть підхід до неї? Чи готові львів'яни позбутись від упереджень та ставитися з розумінням до людей з фізичними та психологічними особливостями?

У Львівському  НРЦ "Оберіг" навчається понад 100 дітей з різними видами інтелектуальних порушень. Зокрема, з такими діагнозами, як: синдром Дауна, аутизм, легка та помірна розумова відсталість. Спеціалісти, які працюють в Центрі, впевнені, що їхні учні потребують індивідуального підходу та наголошують на тому, що, на жаль, здорова частина  суспільства ще не готова приймати дітей з особливими потребами.


Синдром Дауна та аутизм: якщо навчилися допомагати одним, то треба допомогти й іншим

Психологиня НРЦ Мар'яна Жила розповіла, що адаптація особи з різними порушеннями завжди відбувається важко, особливо важко саме дітям пристосуватися до незвичного середовища.Діти з синдромом Дауна вже пройшли шлях адаптації у двадцять років завдяки ініціативам своїх батьків. І нині такі діти працюють у модельній сфері, стають художниками, акторами чи бізнесменами. Вони спілкуються між собою та з іншими. У Навчально-реабілітаційному центрі діти з цим діагнозом займаються творчістю: малюють, співають, танцюють.

Найбільше захоплення 17-річного Максима з синдромом Дауна – танці. Він зрозумів, що прагне цим займатися завдяки педагогу з НРЦ Олені Лазаревич, яка постійно організовує тематичні свята та розвиває творчий потенціал учнів. За 8 років навчання у центрі "Оберіг" хлопець почав краще читати, розповідати вірші та, загалом, почувається комфортно поруч з людьми.

Ще одна учениця спеціалізованої школи з аналогічним діагнозом Марія обожнює співати, нещодавно почала відвідувати арттерапію у "Сонячній майстерні", де покращує комунікаційні навички. Дітей з синдромом Дауна приймають, розуміють, допомагають.

Якщо зовнішні ознаки синдрому Дауну помітні, то діти з аутизмом, на перший погляд, абсолютно нічим не відрізняються від середньостатистичної, здорової дитини. До аутизму, як до серйозного діагнозу, почали ставитися відносно нещодавно, а тому небагато людей знають про особливість такого розладу. У дітей з цим діагнозом, зазвичай, відсутній інтерес до соціальних контактів, незвична реакція на навколишнє середовище.

Левон – хлопчик з аутизмом. Коли він потрапив у школу, то в нього були серйозні проблеми з поведінкою. Дитина не боялася запихати пальці в розетку, перевертати столи та загалом постійно намагалася собі нашкодити. За чотири роки навчання в Навчально-реабілітаційному центрі "Оберіг" його поведінка повністю змінилася. Психологам, дефектологам та вчителям знадобилось три роки, щоб знайти до дитини підхід та частково внормувати його поведінку у соціумі.

Мама іншого учня НРЦ, Володі, у якого такий же діагноз, зазначила: "Для звичайних людей поведінка мого сина видається дивною. Він може роздягатися на вулиці. Одного разу намагався сходити в туалет на дитячому майданчику. Якось я взяла його з собою в супермаркет. Він не розмовляє, але спілкується звуками. Не буде ж мовчати, не німий. Жінка старшого віку почала робити йому зауваження. Казати, що від цих звуків у неї болить голова. Просила мене буквально закрити дитині рот.

Я здивувалася, що доросла людина не розуміє, що син це робить не просто так. Якби Володя був здоровим, то поведінка була б іншою. Ми не можемо вчепити сину значок з інформацією про те, що у нього інвалідність. Часто бувають неприємні ситуації у транспорті. Він вже досить великий, сідає людям на коліна. Кожен реагує по різному: хтось поступається місцем, хтось з осудом дивиться на мене. Та я не можу пояснювати всім, що моя дитина хвора".

Подібні історії розповідають батьки багатьох дітей з інвалідністю, які навчаються в НРЦ, вони обурені та засмучені тим, що людям бракує привітності та розуміння.


Як дитині з інвалідністю пристосовуватися до життя в інклюзивному суспільстві

Одним з найважливіших етапів в розвитку дитини з вадами є вчасна діагностика. Якщо батьки побачили, що дитина поводиться якось дивно, то варто звернутися до спеціаліста, а після підтвердження діагнозу відразу потрібно почати роботу з особливостями. Не потрібно чекати – потрібно діяти. Помітити перші зміни в дитині мама може вже до року.

Дефектологи з НРЦ "Оберіг" наголошують на тому, що будь-яку дитину з аутизмом чи іншими психологічними порушеннями можна адаптувати до життя у звичних для інших людей умовах, але сам процес має бути добре підготовлений та продуманий.

"З дитиною має працювати команда фахівців, які пройшли відповідне навчання, а не 30-годинний курс, як часто буває в України" – зауважили вони.

Мама Володі, якому діагностували аутизм у пізньому віці, розповіла: "Найперше, що треба врахувати – це вид аутизму. Є легка та важка форми. У мого сина важка, він не розмовляє. Тобто, не може знайти собі друзів, загалом комунікувати з людьми. Коли я вперше помітила, що він не тяжіє до соціальних взаємин з іншими дітьми, то почала звертатися до різних спеціалістів.

Спочатку, він поводився як звичайна дитина його віку. Говорив елементарні слова: мама, дідо, баба, а тому мені весь час здавалося, що от-от і в нього зникне ця проблема, а мовлення стане нормальним. Лікарі теж довго не могли поставити діагноз, але згодом порадили нам шукати спеціалізовані заклади, щоб дитина займалася з логопедом, дефектологом.

Нам приписали психостимулятори, але я не помітила конкретних змін в поведінці. Зараз здається, що у них навіть не було необхідності. У якийсь момент ми вирішили спробувати відвідувати звичайний дитячий садок, оскільки аутизм не був яскраво вираженим. Володя не вмів елементарного: сам їсти, ходити в туалет.

У садочку ніхто не намагався знайти до нього підхід, у вихователів не було розуміння, що це дитина, яка потребує більше уваги та догляду. Наприклад, вони завжди відчиняли вікна, з яких він просто міг вистрибнути. Для багатьох дітей з таким діагнозом світло, звук, певний шум можуть стати подразниками. У звичайних закладах освіти нема жодних умов для дітей з інвалідністю. У Навчально-реабілітаційному центрі "Оберіг" до сина довго шукали підхід, намагалися його зацікавити, але спеціалістам вдалося це зробити".


Переваги та недоліки інклюзії або чому центри для дітей з інвалідністю повинні існувати

Ірина Шніцар, працівниця Інклюзивно-ресурсного центру Личаківського району,  впевнена: "Інклюзія – чудова ініціатива. Але є діти, які не можуть навчатися в загальноосвітніх школах. У нашій країні почали впроваджувати інклюзивну систему навчання, але не виділили на її фінансування потрібних коштів. Вчителі-асистенти отримують малу зарплатню. Для початку, дітей треба знайомити зі світом, а світ з дитиною. Українці ще не до кінця готові. Є позитивні, але й негативні моменти. Других, на жаль, більше.

Батьки здорових дітей часто погано ставляться до присутності у класах учнів з особливими потребами. Я не є противником інклюзії, але вважаю, що вона  наразі достатньо погано організована: потрібно збільшити фінансування, покращити умови.

В інших країнах починали впроваджувати інклюзію з 50-х років минулого століття, тобто зараз все добре функціонує. Моя племінниця в Канаді навіть не знає, що в її класі навчаються діти з інвалідністю. Вони мають свої простори, кілька уроків сидять з усіма, а потім займаються окремо.

У Львові цей процес зовсім інший: взяли дитину, привели її в клас, де сидить 30 інших учнів. Вона гіперактивна, не може довго на чомусь концентруватися. Тому вчителі часто є просто байдужими, не готові пояснювати щось здоровим учням, не кажучи вже про тих, до кого треба знайти індивідуальний та особливий підхід. Діти з інвалідністю повинні жити в соціумі, беззаперечно, їх не можна ховати. Вони – особистості, кожен зі своїм характером. Проте, повна інклюзія – надзвичайно тривалий процес".

Ольга Ковалик, вчитель-дефектолог НРЦ зазначає: "У спеціалізованих центрах дитина почувається як риба у воді. До неї відповідно ставляться вчителі, їй легше контактувати з учнями, які на неї схожі. Дитина з вадами не відчуває, що на неї хтось тисне. Інклюзія потрібна, але це все має відбуватися поступово та компетентно. Спеціалізовані школи мають свої переваги, як індивідуальне навчання та інклюзивні програми. Просто усі діти різні. Інклюзія не може стати розв'язанням тих проблем, які вирішують у спеціалізованих школах і навпаки. Підхід треба шукати до кожної дитини, без винятку".


Відмінність між українськими та європейськими НРЦ

Вчителі та учні центру "Оберіг" у 2019 році відвідали в межах "26 польського фестивалю" спеціалізований освітній заклад в польському місті Любсько. Педагогів здивувала суттєва відмінність між школами. У Львівському НРЦ є лише сенсорна кімната з різними ігровими пристроями для реабілітації дітей. Водночас у Польщі крім неї є шумоізолюючий простір, де учнів лікують музикою, кімната з м'якими стінами для агресивних дітей, апарат для стимуляції пам'яті. В Україні, однак, майже не виділяють кошти для покращення технічного забезпечення таких центрів, – зауважили  працівники Навчально-реабілітаційного центру "Оберіг".


авторка: Ярина Пукало

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.