Дмитро Кумар:  У Львові немає жодного клубу, де можна нормально зробити рок-концерт

Дмитро Кумар: У Львові немає жодного клубу, де можна нормально зробити рок-концерт

олександр ковальчук,  29 січня 2013

Розмова з вокалістом гуртів Ratbite, Stalag 328 та Johny B Gut Дмитром Кумаром.

Ти казав, що один із Твоїх проектів підписав американський лейбл. Розкажи конкретніше, який проект, який лейбл і які, наприклад, зобов'язання має група коли її підписують?

Після розпаду Люстр Чижевського утворилась команда Ratbite з тим самим складом (змінився тільки барабанщик), і ми випустили перший свій реліз власними силами. На власному невеличкому лейблі наштампували альбом і розіслали його куди могли.

Коли ми підготували другий реліз, то постало питання, що його теж потрібно десь видавати і я почав шукати варіанти. Розкидав на різні лейбли і врешті-решт, на моє здивування, їх відгукнулось дуже багато. Стільки, що я навіть почав вибирати, які мені більше подобаються. Зупинився на британському лейблі, який запропонував видати наші диски та вініли.

Я відразу погодився, бо це дуже цікава пропозиція. Тим більше, що для команди зі Львова це трохи цікавіше, ніж випускатись в Україні. Після цього десь за тиждень зв'язується зі мною британський лейбл і каже: "Слухай, ми тут подумали, я поговорив зі знайомими. Вас хочуть видати в Штатах, в Сієтлі (у мене відразу така посмішка). Вас хоче видати на вінілах американський лейбл, а ми в Британії випустимо вас на CD".

Звісно, що я абсолютно не протестував і дуже втішився з того. На цьому ми зупинились. І от якраз десь на наступному тижні (вони тиждень тому відправили примірники) я очікую, що вони приїдуть.

А яка назва лейблу?

Британський лейбл називається A World We Never Made і американський лейбл – Suburban White Trash Records. Це незалежні андерґраундні лейбли, які займаються андерґраундною музикою, зокрема, панк-хардкором. От вони і погодились видати, що мене дуже тішить. Бо у тому ж Сієтлі їхніх американських команд, на мою думку, на голову вищих, ніж ми – сотні, а тут...

І у чому причина? Для них це якась екзотика?

По-перше, самому лейблу завжди цікаво брати команди якісь не свої, не локальні. В них є якась тусовка, з якими вони видаються, концерти влаштовують, але лейбл все ж хоче розвиватись (якщо він не стоїть на місці) і йому цікаво брати команди з Малайзії, Індії, України чи Африки. Для них це один і той ж рівень, що Африка, що Україна, і тому для них це така ж екзотика.

Ну, й плюс, лейбл не береться за команду, яка йому не цікава по спрямуванню, ідеології та музиці. Тобто, все ж таки ми чимось змогли зацікавити американського видавця.

Добре, Тебе підписують і Ти маєш якісь зобов'язання, там певна кількість концертів, гастролі в США?

Я маю можливість це зробити. Власники лейблу написали мені, що можуть організовувати мені концерти там, там і там. Він назвав міста у двох штатах. Я покивав головою, дуже класно, але нас не випустять. Ти уявляєш, що таке зібратись групі з чотирьох людей (в кожного своя робота, діти, сім'ї) і прийти в американське посольство та пояснювати, що нам разом треба виїхати на гастролі до США. Це дуже нереально. Плюс, фінансові витрати на це, як мінімум тисяча доларів.

Там тільки один квиток скільки буде.

Я й кажу, що на людину це буде мінімум тисяча доларів. Вони швидше за все і відіб'ються в Америці, але це достатньо напряжно. Для українців погастролювати в Америці, це щось таке з області наукової фантастики. Але ще одна добра новина у тому, що зі мною зв'язався ще один американський лейбл. Тепер це лейбл з Флориди. Тиждень тому я отримав підтвердження, бо до цього були лише розмови. Отримав підтвердження, що: "Хлопці, чув ваш реліз в наших друзів американських. Мені сподобалось і хочу, щоб ви тепер видались в нас".

У самого власника лейблу теж є команда і він запропонував мені зробити спліт-альбом з його групою. І на даний момент ми маємо офіційне підтвердження і до кінця зими очікуємо реліз в Штатах.

В контексті того всього, таке запитання. Виїхати звідси не має бажання? Чи, якби була можливість, Ти б виїхав звідси?

Кому я там потрібен? От виїхав би я сам і що? Розвантажував би ящики чи працював посудомийкою? Тобто, якщо виїжджати, то відразу групою, щоб там можна було щось робити. Якоюсь родиною. А от так просто взяв виїхав, тому що там, можливо, щось краще. Нє, я в таке не вірю.

Ок, тоді розкажи про інші свої проекти.

Окрім Ratbite. До речі, ще, окрім Штатів, нам запропонували видатись на загальному есендешному збірнику. Там гурти з Росії, України, Казахстану і Білорусі грають триб'юти на творчість Dropkick Murphys. Це відома американська команди і ми будемо своє авторське бачення однієї з їхніх пісень презентувати на цьому збірнику.

Щодо інших проектів. Є проект Stalag 328. Довго не думали, як назватись. Взяли назву нашої Цитаделі. На першому альбомі я не розраховував ні на слухачів, ні на публіку. Я вважав, що цей проект ніхто слухати не буде, бо це я роблю сам для себе, те що мені цікаво. В цьому альбомі я висловив своє захоплення Першою Світовою. Тими солдатами які в ній воювали. Взагалі, антуражем цієї війни, бо я є великим фанатом Першої Світової. І цей мій альбом – це данина усім солдатам, які загинули на території України. Неважливо, якої вони були національності, просто вони були солдатами.

Ось. І в цьому альбомі я виразив усе, що мені цікаво. Битва при Іпрі. Газові атаки. Альбом концептуально про життя солдата, який в 1914 році під браві марші іде на війну. І закінчується вона тим, що він божеволіє і помирає осліпленим від газу в окопах. Захлинається болотом. От його такий життєвий шлях.

За стилем це індастріал-нойз?

Це не просто індастріал-нойз, це мартіал-індастріал, бо альбом все ж на військову тематику, а це вже більше відноситься до мартіалу. Це мартіал-індастріал-нойз. Все повністю про Першу Світову. І от, коли я доробляв цей реліз, а ми ще навіть не випускали, не шукали нічого, не думали (бо я робив для себе), то зі мною зв'язались люди, які від знайомих почули про цей проект.

Я розповів знайомим у Києві, знайомі у Києві розповіли своїм знайомим у Москві, знайомі з Москви розказали знайомим із Пітера, що виявляється у Львові робиться проект по Першій Світовій. Як виявилось, про Другу Світову є дуже багато проектів, а от про Першу чомусь забувають. Є лише одиниці проектів.

І зі мною зв'язався лейбл з Санкт-Петербургу. Їх навіть там два було: один з Воронежа, а інший з Санкт-Петербургу. І вони вийшли на мене, що хочуть спільними зусиллями видати наші альбоми. Звісно я відразу погодився, бо видавати це взагалі не планував. Або, якщо й видавати, то так лише 30 примірників для друзів подарувати.

Зв'язався лейбл. Ми зробили сторінку на Badcamp. Повісили треки. І лейбл надіслав нам наші диски у вигляді авторського гонорару. Мені було дуже приємні, коли я побачив цей альбом на чилійському сайті з електронною музикою. Тобто, де Чилі і де Україна.

Заходжу на чилійський сайт, а там висить наш альбом. З рецензією. Я навіть не намагався її перекладати, бо мені просто вже було приємно, що він там є. Альбом потрапив у промоцію лейблів Німеччини та Польщі і зі мною зв'язався ізраїльський лейбл, що мене також достатньо здивувало і запропонував, що хоче також нас видати, якщо ми плануємо другий реліз. Бо чесно кажучи ми зробили один реліз і думали все, досить. Концептуально те, що я хотів, я виконав. А тепер ми думаємо, що можна продовжувати тематику і ми вже майже завершили другий альбом. Він в стадії дошліфовки. Там ще треба вокал дописати.

З ним Ви граєте концерти?

Зі Шталагом – це абсолютно ситуативні концерти. Нічого не планувалось, бо у нас немає живого складу. В проекті присутні дві людини: я і Санич (Solar owl), який робить основну музичну частину. Я займаюсь звуками, антуражем, поезією, якщо це можна так назвати, і вокалом. Оскільки нас двоє, то ми навіть і не планували виступати, а тут на Лінії втечі нам запропонували: "Давайте, може, заради цікавості зробимо якийсь перформанс".

Я відразу подзвонив двом друзям і кажу: "Значить так, ти хочеш грати? Хочу. Будеш грати на басу. Ой, а можна не на басу, можна на болгарці? Кажу добре, будеш на болгарці. А тоді дзвоню другому і кажу, ти будеш на басу. Добре, буду на басу". Все. Оце так ми ситуативно зробили. Відіграли перший лайв.

І насправді мене дуже потішило, що народу не було аж так масово, це не такий багатотисячний фестиваль, але все ж усі люди, які були в залі лишились вражені. Тобто, або поганим, або добрим, але не було людей, які вийшли просто: "Ну грали щось там, та й грали". І це мене надихнуло продовжити далі робити наступні альбоми.

Потім нас ще запросили на відкриття фестивалю Кінолев. Міжнародний фестиваль. Це треба було довго думати, щоб нас туди взяти. Тобто, уявляєш, там з Франції якийсь представник, з Мексики (представники консулятів) і тут ми починаємо: залізні бочки, кров, снаряди пиляємо, брезентові роби, колючий дріт і так далі. В цілому було весело, але поки що ми живих концертів не плануємо. Спочатку випустимо цей альбом. Планували його влітку, але трошки затримались.

А Ratbite має якісь концерти?

У Ratbite концерти періодично відбуваються. Постійно Україною катаємось. Цієї осені планували турне у Польщі та Німеччині, але якось не склалось. Гітарист не зміг через особисті справи. В барабанщика народилась друга дитина. Тобто, це теж трохи зв'язує. Але зараз цілком готові до концертів і от наступного місяця ми стартуємо. Буде декілька концертів. У Києві, Хмельницькому, Житомирі. Потім західна Україна. І на весну знову повернемось до тієї пропозиції турне у Європі.

Це усі проекти чи ще якісь є?

Крім Тостера?

Не думаю, що Тебе варто питати про Тостер, бо у всіх Твоїх інтерв'ю, тобі не те, що нецікаво... Люди збираються фестивалі, але це вже не актуально.

Ні, це не актуально. Наразі в мене є два головних проекти, в яких я працюю. Це панк-хардкоровий Ratbite і Johny B Gut. Там ми намагаємось грати, наскільки це виходить не можу сказати, стоунер-сладж. Більше стоунеру, сладжу менше. Змішуємо їх з southern-metal і традиційним думом. Можна сказати, що наполовину це традішинал дум, на половину – стоунер-метал. Проект достатньо молодий, йому трохи більше, ніж рік. У Львові дуже важко знайти людей, які готові серйозно працювати. У Львові сотні команд і майже нереально знайти музикантів, які б хотіли грати нормальний конкретний стиль і в цьому стилі розвиватись, бути професійними. Працювати на Європу, а не на якийсь Радехівський район.

Це достатньо важко пояснити нашим музикантам, що у Львові немає, що робити. Треба звідси вириватись і намагатися рухатись в інший бік. З Johny B Gut ми ще весною записали дві невеликі демки, які випустили сплітами з українськими командами. Випустили власними силами, без якихось лейблів. Грубо кажучи, на моєму домашньому лейблі.

Ці два спліти залили в інтернет. Відразу надійшло декілька пропозицій з концертами. Хоча матеріал я вважаю був посереднім, але нас запросили на міжнародний фестиваль Robust Fest. Як на Україну – це найкрутіший фестиваль такої музики. І після Робуст Фесту нам запропонували достатньо непоганий московський лейбл Bad Road Prod. Він запропонував випуск альбому. З чого я також дуже тішусь, хоча ми й затягнули з його випуском. Обіцяли до Нового Року, а насправді він виходить лише наступного місяця.

Стоунер у нас ніби ніхто й не грає. Є піонери жанру, яких знаємо (Kyuss). І за останній період з'явились декілька груп (ті ж Arbouretum), які є на видноті, а не десь на маргінесах. Тобто, стоунер піднявся, хоча не знаю чи можна сказати, що він став модним.

Насправді, він нікуди й не зникав. В Америці стоунер, сладж-метал і southern-metal, southern-rock як такий нікуди не щезав. У нас цієї моди не було взагалі. Вона потрохи почала з'являтись через такі команди, як Queens of the Stone Age, Fu Manchu, Eagles of Death Metal. Це такі найпопсовіші варіанти стоунеру, які навіть на MTV крутять. Вони почали доходити до наших і останні декілька років я дійсно спостерігаю бум стоунер-сладж музики, не тільки в Україні, але і у цілому світі, зокрема.

Люди розуміють, що нового в музиці дуже тяжко придумати, якесь нове звучання. Тому всі намагаються повернутись назад до коріння. До Black Sabbath і навіть ще до них. До прото-думових команд, до ейсід-року. Народ намагається повернутись до гаражних бітів. І це достатньо зараз користується популярністю.

Хоча насправді у цій команді я не акцентуюсь на стоунері, бо мене більше цікавить дум. Завжди любив цей стиль музики і навіть після розпаду Тостеру в 2004 році я намагався зібрати у Львові думову команду. Це було абсолютно нереально. Потім у 2009, коли розпались Люстри Чижевського, я намагався з учасниками групи грати дум-стоунер. Але після кількох репетицій знову усе заглохло.

І от тільки минулого року я зміг знайти людей, які зрозуміли, що до чого і погодились грати. Сам стиль дуже такий об'ємний. Дуже багато команд його грає. І я б не сказав, що він кудись зникав. В Америці середина 90-х – це розквіт сладж-металу та стоунеру. Там сотні гідних команд.

Просто до інтернету всі слухали достатньо нішево, а от зараз, наприклад, я слухаю майже все. І наскільки бачу багато людей також цікавлять багатьма стилями, а не концентруються на якомусь одному. І в тому контексті, стоунер був десь там, був на якомусь рівні, але зараз він трохи вийшов на верх. Його почуло більше людей.

Так. І в Україні почало з'являтись багато команд, які цікаво слухати.

Наприклад.

Наприклад, у нас є львівські команди, які щоправда грають не чистий стоунер. Тобто, це суміш стилів. Вони і шугейз мішають, і трохи навіть хардкору добавляють – Somali Yacht Club.

Як на мене, шикарна команда і їх цікаво слухати якраз через те, що вони не грають якийсь такий картонний, класичний стоунер, а вони починають мішати і хардкор, і шугейз, і навіть інді. Це звучить достатньо цікаво.

Також у Львові є непогана команда Torf. Вони теж грають на межі сладжу та психоделічного року, і теж досить непогано.

А в цілому по Україні, це кияни Wolverine Blues. Дуже шикарні, взагалі. Це не те, що європейський рівень, це команда яка звучить так, що її вже можна випускати на будь-який європейський чи американський фестиваль. Ще у нас є декілька сладжевих непоганих команд.

Хоча навіть і це трагічна ситуація. На країну в 46 мільйонів 5-6 команд такого стилю – це є достатньо ганебно. Бо якщо взяти будь-яке американське місто. Чи навіть, якщо проїхати 60 км до Польщі, то у кожному невеличкому містечку буде своя панк-тусовка, у якій буде 5-7 команд, які будуть грати панк, хардкор чи краст. Є свої тусовки сладжу, стоунеру і, відповідно, команди, які грають цю музику. Тусовки металу.

А у нас якось на усю Україну з її населенням: там є добра хардкор команда, а там є добра панк команда, а тут непогано хлопці з Криму, класні Totentanz, які грають шикарний d-beat-crust.

І це на усю країну ти збираєш 10 команд і розумієш, що це трагічно. І це так у кожному стилі музики. На усю країну у нас така ситуація, як в одній Варшаві чи Вроцлаві.

Це настільки трагічно і незрозуміло. Але нічого з цим не зробиш. Я нещодавно приїхав до Вроцлава, де домовлявся за концерти, то там мені запропонували 9 варіантів (у Вроцлаві, який менший за Львів), 9 місць, де можна виступити з панк-хардкором.

Я відкрив очі і кажу: "9 місць, де можна з панк-хардкором? Так, де візьмуть панк-хардкор. Тобто, є ще більше? Звісно, що більше". У цих 9 можна виступити з такою музикою, а взагалі, з рок-музики: декілька клубів готичних, зі сладжем у ці клуби і так далі. І я прозрів. Для мене це вже відкриття. Стільки тематичних клубів, де можна спокійно виступати.

А у Львові, який себе позиціонує з таким кітчем і пафосом європейським містом, хоча ми всі чуємо на запах нашу європейськість. У цій культурній столиці, не знаю чого вона там культурна столиця – жодного клубу. У Львові немає жодного клубу, де можна нормально зробити рок-концерт. У нас немає майданчиків, де робити не те, що рок-концерт, у нас відомим музикантам доводиться виступати або в цирку, або в спорткомплексі.

Хто в Німеччині чи Польщі (80 кілометрів) буде виступати у цирку? Хіба що циркачі. А у нас з таким пафосом і апломбом, як Садовий розповідає, що ми там просто культурна перлина, столиця і взагалі, нєв'їбатись європейське місто. У нас немає, де грати. Немає, для кого грати. І, взагалі, немає сенсу.

В мене постійно просяться приїхати гурти з-за кордону, бо я вже багато років роблю тут концерти. І гурти постійно сюди просяться, бо вони мене вже знають, як організатора і мою дружину, до неї також звертаються. І я відмовляю гуртам, бо немає де.

Є Буковські. Але що можна там зробити? На 30 людей концертик. Я не привезу туди якусь толкову американську команду. Старушка – це взагалі, дитяча школа, в якій просто деколи орендується зал. І там навіть для рок-концерту нічого нема. Ні води попити, ні пива купити. І всьо.

Під час попередньої розмови ми ще згадували про рівень виконання?

Пам'ятаю привозив якось американців. Тоді ще Лялька функціонувала як Лялька, а не як ці три сімки чи вісімки. Привозив команду Misery Index. У них мало бути 3 концерти в Україні, але так сталось, що виникли проблеми на нашому кордоні, бо наші прикордонники це просто нонсенс. Кожен раз, коли сюди їде команда з-за кордону, кожен раз у неї проблеми. Тупо на українському кордоні.

Кожен раз наші прикордонники вимагають у них якісь фантастичні документи. Люди з Європи відкривають очі і питають навіщо? Ми люди і громадяни Євросоюзу навіщо нам якісь посвідчення, що ми не воли і не раби?

Через це скасувались два концерти і тому концерт у Львові був єдиним. А команда достатньо високого рівня. Склад зірковий. Барабанщик з першого складу Cannibal Corpse. Учасники гуртів DS-13 та Dying Fetus. Можливо, багатьом це нічого не скаже, але в Америці в тусовці дез-металу – це достатньо імениті команди. Людина, яка розбирається у металі, знає про що я говорю.

І рівень цієї команди, коли вони почали розкладатись, коли барабанщик почав розкладатись – це просто шедевр, реальний музичний шедевр. У нас на них прийшли подивитись аж 80 чоловік.

В мене, по-перше, був обвал свідомості, коли їх звукач (кожна команда, що себе поважає їздить зі своєю апаратурою і своїм звукорежисером), з українських команд мало хто до такого дожився, і коли їх звукач до мене підходить, ми з ним п'ємо пиво, розмовляємо, і він починає показувати фотографії і там, наприклад, от подивись: це я на фестивалі Ozzfest. Ось Оззі, ми йому звук ставили, а це я і Філ Ансельмо, вокаліст Pantera (один з моїх найулюблених вокалістів). От я з Філом, ми з ними турне катали південними штатами і я їм звук крутив.

І я розумію, що я сиджу взагалі в Ляльці у Львові з музикантами такого рівня. До мене підходить їхній барабанщик і каже: "Мені необхідно на барабани 16 мікрофонних каналів, зробиш?" Я підходжу до звукача Ляльки і кажу: "Йому потрібно 16 каналів". А він: "У мене пульт, взагалі, на 5 каналів. Не те що барабанних, а просто на 5 і то один погано працює".

І, незважаючи на це, команда налаштувалась і видала такий кач, що я, наприклад, у тій ж Ляльці чи у Львові такого більше не бачив.

Ти ще казав про групу, що їхала транзитом з Москви.

Так, Horse The Band. От вони приїхали і, ти уявляєш, цей гурт в Старушці. Американці приходять і дивляться, тут вони в Москві виступили в здоровенному клубі зі всім фаршем і шикарним звуком, а тут вони приходять в Старушку і... Але, незважаючи на це, концерт реально пройшов на ура. З аншлагом.

І на мою пам'ять скільки я роблю концерти – це був єдиний концерт, де я не попав на гроші, а навіть вийшов у великий плюс. Я реально на кінець концерту стояв в шоці. Як так: в мене є дати музикантам та поставити поляну, заплатити за апаратуру і ще в мене залишаються гроші. Це єдиний за мою історію був концерт, всі інші завжди попадали в гроші, причому у великі. І навіть коли моя дружина Ляна робила фестиваль Лінія Втечі, то мінімальний прольот по тим фестивалям був 4-5 тисяч гривень.

Це свої гроші завжди докладались. Ляна рік збирала гроші, складала, щоб потім наскладати і зробити фестиваль для людей. І, як завжди, люди це не цінять. Вхід на фестиваль 25 гривень, а люди примудрялись підійти під вхід з двома літровими пляшками пива і казати: "Ой, у нас немає грошей, а можна за 10, а можна безкоштовно?" Як завжди у Львові це відбувається. Так що, така печаль.

Тут з тим напряг.

Або коли у Ляльці я робив концерт мадярської команди Blind Myself, яка катала турне з Ignite. Це такий серйозний трохи мікс маткору, хардкору і грув-металу. У мадярів, за голосуванням на період 2008 року, в усіх чартам вони були кращою рок-командою Угорщини.

Це знову якийсь мінімальний рівень. Я їх привіз у Ляльку. У нас попередня домовленість, хоча гонорар у них завжди великий, тут вони сказали: "Ми робимо єдиний цей концерт в Україні, ми розуміємо, що Україна це дуже трагічно, тому давайте зупинимось на 300 євро".

Звичайно, я розумів, що в Ляльці 300 євро ніколи не зберу. І це для команди, гонорар якої починається від 3-4 тисяч. Розумієш, що таке 300 євро. Це ми приїжджаємо і працюємо за пиво. Концерт був шикарний. Народу було небагато. Знову ж таки, як завжди. І після концерту я віддаю Ляльці за апарат, людині за афіші і мене на руках лишається 600 гривень.

Я, звісно, починаю докладати те, що збирав, щоб дати команді. Вони так на мене дивляться і кажуть: "Що ти відкладаєш?" Ну кажу: "600 гривень ви заробили за концерт, це те, що люди прийшли. А решта гонорару я вам докидую, ми з хлопцями скинулись, поколядували там".

Мені ще декілька знайомих допомогли. Таке дуже часто практикується, щоб зробити концерт у Львові група людей скидається своїми грошима. Музиканти стоять на мене дивляться і кажуть: "Тобто, ти зараз хочеш зі своєї кишені дати нам за гонорар?" Кажу: "Ну так, ми ж домовлялись".

Кажуть: "Ти що хворий, скільки є? 600 гривень. Переведи це у євро". Я їм перевів. Там якихось 70 євро (тоді ще курс був інакший). Вона так подумали: на бензин вистачає? Вистачає. Ну і все, дякую. Ми прекрасно розуміємо, що це Україна і навіть не розраховуємо на гонорар.

І після того, ти ніби в цьому не винен, а стоїш, як обісраний. І тобі соромно відразу за все місто, за всю країну і за музичну ситуацію в ньому.

Тобто, якщо говорити за метал, чи взагалі за рок, то Львів – це просто якесь мертве місто, місце. Нічого нема. Нічого не робиться.

Насправді, є тематично такі вброси, скажімо виступали Scorpions. Мені можуть сказати в контрах, а отже ж був Scorpions! Був. Але по-перше, скільки вони у Львові зібрали, і по-друге Scorpions у будь-якій країні збирають, бо це Scorpions. Я б здивувався, якби у Львові вони не зібрали. І за скільки років існування Львова вони вперше сюди приїхали? І востаннє, я думаю. Це зовсім не показник.

Концертів такого рівня у Львові можна перелічити на пальцях. Колись в 2004-му ми робили концерт (я там був ведучим) поляків Vader. Для Львова це був перший концерт з зірками світового рівня. Є Кішак, який Sadist привозив, італійську дез-метал команду. Ну така теж достатньо відома в Європі. Теж непогано виступила, але це був концерт в Романтику.

Немає клубу, нема приміщення. Розумієш, що таке концерт в Романтику, де взагалі танцюють діти і приміщення не пристосоване до звуку. Акустики нема, бо там просто стіни зі скла. І вони грають дуже якісно, але ти цього не чуєш. Ти чуєш кашу і все.

Там Вася Васильців свій концерт робив.

Ну так, ти розумієш рівень. Вася Васильців відіграв концерт, а потім гурт Sadist. Наразі я чекаю на анонсований концерт, дуже на нього чекаю, бо це має бути епіка 80-го рівня – концерт Deicide. Старезна американська дезова команда з Гленом Бентоном. Це такий чувак, який собі хрест перевернутий випалив на чолі, такий от веселий дядько. Тру-сатаніст. Що головне у цьому концерті, що смішно, так це те, що Deicide у Львові. У нашому такому забитому, закомплексованому місті. Я все чекаю, чи "Свобода" прийде з транспарантами і монахинями бойкотувати цей концерт і забороняти чи нє.

А де вони грають?

В Міленіумі. Тепер уяви, Deicide – легенди дез-металу з Америки виступають у Львові в Міленіумі. Я собі відразу уявив очі їхніх охоронців в тих довгих мєштах з носами і от вони бачать цей Deicide. Я дуже чекаю, що це все ж відбудеться, бо тут вже варто подивитись не на музику, а у цьому випадку цікаво подивитись тільки на персонал Міленіуму.

Згадавши Deicide і дез-метал є технічне запитання, що стосується гроулінгу. Інколи якщо це іронічно і в контексті, то це ще якось звучить нормально, а коли гроулінг якось так на повному серйозі – то це якось карикатурно і смішно.

Чесно, то може в когось він і є смішним, а от є той ж Кріс Барнс, гурт Six Feet Under, колишній вокаліст Cannibal Corpse. Він виходить на сцену і ти розумієш, що це вийшов мужик з яйцями. В нього такий гроулінг. Реально густий, низький і воно не слухається, як ніби дядько намагається щось видавити з себе і зараз відригне. Слухається, як якісь шаманські наспіви. Якщо взяти бурятські народні співи, то вони ж не є смішними. Всі сприймають як глибоку етніку, філософську.

Хтось вміє гроулінгом співати і йому це добре вдається, хтось не вміє — це порожняково. Але є рамки стилю, в якому це абсолютно доречно. Коли ти в панку починаєш співати гроулінгом – це буде недоречно, хоча є й варіанти достатньо суперечливі. А дез-метал придумав гроулінг, вони ним користуються все життя і не бачу в тому жодних проблем.

Відомо про походження прізвиська Кумар через Твою любов до Нірвани. В Рестлері Аранофскі герой Міккі Рурка кляне того підара Кобейна, який прийшов і після того загнувся хард-рок. Є ставлення до Нірвани як до попси, зважаючи на такі команди, як наприклад Black Flag чи Fugazi. Ти фанатів від Нірвани і чи тепер Ти її слухаєш, і чи є якесь переосмислення її внеску в музичну культуру?

Є таке добре російське слово "упоєніє". Тому я як у 1994 році з упоєнієм слухав Нірвану, так і зараз вмикаю, сиджу, і співаю усі тексти. Реально і тоді, і зараз я отримую величезне задоволення від цього гурту. Дійсно, я вважаю їх мейнстрімовими і в чомусь попсовими. Тут немає чого сперечатись. У нас дуже багато попсових світових гуртів. Та ж Metallica — це страшна попса. Звичайний гопнік на Сихові знає, що таке Rammstein, Metallica і так далі. Це маскульт, мейнстрім і попса.

Але я не можу сказати, що наприклад альбом Металіки 1991 року — це порожняк. Це класика світової рок-музики. Так і з Нірваною. Я як тоді її любив, так і зараз, незважаючи на те, що за ці роки я переслухав тисячі гуртів. В мене з'явились десятки нових улюблених гуртів. Все одно вона залишається крутою і на відміну від всіх решти попсових чуваків, Курт, принаймні, знайшов у собі можливості вистрілити собі в голову. Сергій Пастух чомусь поки що цього собі не зробив.

Ти чув про цю штуку в ранковому ефірі?

Так чого ж і загадую.

Наші дали новину, народ, як дурний сидить преться і пише.

Я знаю, і от все чекаю, що Сергій Пастух якось наслідує Курта Кобейна.

Була ще на ТРК Україна передача про Сєргєя Звєрєва, де Пастуха записали у його подражатєля.

Це навіть не подражатєль, це як у Чехова була Дама з собачкою. Звєрєв – Дама, а той – собачка. При чому собачка така дворова трошки. Мене самого верне від Звєрєва, але я якось можу об'єктивно оцінити, як виглядає стилістично та гармонійно Звєрєв і як виглядає оце наше творіння, доїжджаюче з області. Це трагічно.

Але ми якось так з Нірвани переключились на це. Якщо завершити думку, що Nirvana знищила хардкор, панк і так далі. Nirvana ніколи не була панк-роком, вона не могла знищити панк-рок, або хардкор, бо вона ніколи не була частиною цієї музики. Незалежно від того, що Nirvana прорвалась у мейнстрім і пішла далі, все одно хардкорове життя Америки собі текло, нормально розвивалось. І в Black Flag, і в Cirkle Jerks, і в Fugazi завжди були свої тусовки, і вони розвивались паралельно.

Nirvana собі вискочила в один бік, те що потім назвали гранджем, хоча я взагалі не вважаю, що грандж, як стиль існує, але це зовсім інша розмова. Тому я не вважаю, що Нірвана серйозно вплинула на хардкор-музику Америки чи світову музику. Це, що потім панки вже почали видавати цілі збірники панк-триб'ютів Нірвані, це вже інша справа.

Розвертаючись до панку, десь на музичних сайтах проскочила думка, що панк в теперішній ситуації – це мовчання.

Панк ніколи не був мовчанням. Він апріорі не може ним бути. Панк – це як акин, що бачу, те й співаю. От і панк, що я бачу, про те й співаю. І мовчати у ситуаціях, які ти бачиш, які тебе оточують – просто нереально. Я не знаю жодної серйозної панк-команди, яка б мовчала. Візьмемо культову команду Bad Religion (гурт який я просто обожнюю). Вони зараз у 2013 році випустили новий альбом.

Це не те, що там якесь мовчання, це крик у повний голос про все, починаючи від християнських педофілів, які трахають дітей у церквах, від якихось дурних заборон на аборти, війну в Іраці, Афганістані і так далі. Всі соціальні проблеми, які оточують людину вони видають насамперед. І як на мене це показник.

Сотні серйозних команд в усьому світі, ті ж Anti-Flag і Pennywise – вони всі піднімають актуальні проблеми, вони всі співають про те, що нас оточує, що ми самі активно знищуємо планету. Тому твердження, що панк – це мовчання – це дебільне твердження. Хто, як не панки, буде говорити?

Pussy Riot – панк?

Так. От Pussy Riot – це нормальний по духу панк. Це не панк-рок, є різниця між панком і панк-роком. Це не панк-рок, але це панк по духу. Вони прийшли і виразили свій протест проти цього путінського терору, путінського режиму і його отих ручних песиків у вигляді РПЦ. Тому що РПЦ разом з тим Гундяєвим, їхнім цілим патріархом – це просто підстилка ФСБ. Це звичайні ефесбешники, тільки вони змінили погони на такі смішні шапочки як у телепузіків. І все, різниці жодної.

Це така ж партійна система. І вони прийшли і виразили як могли. А як можуть три дівчини боротись з величезною кегебістською машиною? Вони знайшли єдиний спосіб, у який змогли висловити свої думки. Це вдягнути балаклави і знівелювати цю мильну бульбашку, це РПЦ.

У Львові якась така акція можлива чи тут немає для того підґрунтя? Я говорив з деякими революціонерами з автономних націоналістів і вони сказали, вони таких тем взагалі не піднімають, у них така релігійна толерантність, вони всіх поважають і у Львові ніколи на таке не підуть.

Ясно, що вони не підуть, вони ж заробляють бали популярності. Як так? Якщо вони скажуть, щось погане про Церкву, то наші галичани відразу перестануть акцентуватись на цьому, звертати увагу на їхні акції. Це ж нехристи якісь будуть.

Тобто, у Львові це неможливо?

У Львові насправді це дуже важливо, це дуже важливо в Україні, тому що Україна, як і Росія на всіх парах так дуже чітко несеться у прірву 13 століття. У релігійну мракобісну прірву. У нас Церква відокремлена від держави і це наші права, це офіційно моє право, що Церква десь там.

Насправді ми бачимо, що Церква не просто десь тут перед порогом, вона влазить в твоє життя. Вона розказує з ким тобі спати, як тобі срати, що тобі їсти, як і куди тобі ходити на роботу, куди тобі вкладати гроші. Вони влізли у все життя. Вони приходять до наших дітей і намагаються з 5-6 класу вводити їм якісь основи християнської етики. Єдина основа християнської етики – це вбий чим більше людей і забери їхнє майно. Все. Це нам показує вся історія християнства. І спали чим більше жінок, бо це весело.

Тому у нас це дуже актуальна проблема, просто по-перше немає людей. Галичани не люблять дивитись трошки вище свого корита. У них є корито, з якого вони їдять і їм цілком комфортно, а підняти вище – це вже трошки не те. За це можуть дати по голові.

Галичани ніколи не були господарями на своїй землі, ми завжди були рабами під чиїмось панством. Татаро-монголи прийшли, потім москалі приперлись, поляки приперлись, австріяки приперлись, німці приперлись, знову москалі приперлись і при всіх ми казали "Слава Ісусу Христу". Тому цей менталітет раба нікуди не щезає. Тому в Україні це дуже потрібно, але це неможливо. Скажімо так. Хоча клерикалізація суспільства у нас дуже висока.

Раніше, коли щось освячували, то були або греко-католики, або принаймні Київський Патріархат. Освячували Сихівський райвідділ міліції – був Московський патріархат і на Водохреще керував також Московський Патріархат і навіть окроплював Львівську міську раду.

Бачиш, вони потрохи влазять, вишукують ходи. Це ж бабло. Це бізнесмени. Візьмемо якогось буддійського монаха – оце є релігійна людина. Він сидить цілий день на землі, в нього не має не те, щоб машини, в нього черевиків інших немає. І він сидить цілий день щось там молиться, медитує – от він релігійна людина. А християнська Церква – це є бізнесмени. Мусульманські священики – це фанатичні варвари з 12 століття, які ще не пережили хрестові походи, а християнська Церква – це тупо бізнесмени.

Тому вони прориваються кругом, будь як, докладаючи будь-яких зусиль. І це дуже символічно, що приходить РПЦ і освячує в мєнтів новий відділок. Куди ж без них.

Як Ти потрапив у журналістику і як Тобі працюється журналістом на Львівській хвилі?

За своє життя я перепрацював дуже багато. В мене дуже великий досвід. Я тепер можу і плитку покласти, і бетоном залити, гідростяжку якусь зробити, можу адміном в клубі попрацювати, помічником юриста працював, бо в мене юридична освіта. Намагався отримати другу вищу освіту психотерапевта, але під кінець освіти взяв і просто кинув. Для себе я взяв усе, що мені потрібно було, а різні ті атестаційні штуки, то вже така бюрократична система з тими заліками, атестаціями.

А потім, оскільки мені взагалі цікаво бути в курсі, що відбувається у світі, я намагався спочатку пробувати писати в друковані видання. Мені сказали, що теми, які я піднімаю в принципі не варто піднімати.

Які теми?

Аборти, релігійна тематика, чорна археологія і так далі. Мені сказали дякую, напевне без вас обійдемось.

Потім я ще стажуватись на Люксах, але там я не підійшов, не сподобався. На FM Галичина були потрібні ведучі і мене попросили начитати так, як би я вів свою програму. Я розказав декілька історій з власного життя. Після цього на мене начальниця так подивилась і сказала: "Ні, ні я буду боятися давати таке в ефір", хоча я просто розповів достатньо смішні історії з життя. А вона знову: "Ні, ні дякую, ми боїмося таке давати".

Врешті-решт я попав на Хвилю і поки що задоволений. Я не можу сказати, що я там щось таке аж роблю, я журналіст новин і в мене немає такої активної діяльності. Є подія – я прийшов про неї написав. Та все ж, у кожну подію можна вкласти свого бачення. Хоча журналіст не нав'язує, а журналіст підводить до думки. І, звісно, я на цьому не планую зупинятись. Це добрий досвід, який я хочу отримати, переварити і рухатись далі. Далі напевне у журналістиці, але ж не буду я до кінця життя у відділі новин.

Ютубівський канал Кумара

Ratbite на рутрекері

Stalag 328 на рутрекері

Johny B Gut на рутрекері

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.