Дивлюся на фото та не впізнаю свій район

Розмова з уродженкою Маріуполя про нинішню ситуацію у блокадному місті, а також пошук рідних та близьких.

Як ти шукаєш інформацію про рідних у Маріуполі?

Щодня одні гірки, все по колу: то дізнаюсь щось погане, то знову добре. Дістаю якісь списки, кожен день починаю з того, що шукаю їх у списках. Усі навколо запитують про це все, а я не знаю. Я не знаю. Відчуваю себе безпомічною, тому що розумію, що я туди не поїду, сама я там нічим не допоможу. Але щось робити хочеться, така безвихідь.

Я не знаю, хто складає списки, але це як на секонд-хенді: ти копаєшся, копаєшся, шукаєш. У всіх групах постійно хтось щось пише. Так було з моїм дядьком, батьковим братом. Багато людей кидали мені фото списків, які написали від руки. Там були прізвища мого дядька та його сина, і так я розуміла, що хоча б вони живі. Ці списки виклали, коли звільнили одне з бомбосховищ. Я вийшла на зв'язок із дядьком, але він нічого не знав про тата, а дав лише якусь загальну інформацію про ситуацію в місті.

Твої батьки й досі у Маріуполі?

Уся моя родина з Маріуполя. Мої батьки розлучилися, а тому є мама та її родина, і тато та його родина. Вони все життя жили у Маріуполі та ніколи не переїжджали. Інших родичів я просто не маю, окрім тих, які зараз залишилися там. Нині я не маю жодних контактів ні з ким із них. Моя мама та мій рідний дім – у мікрорайоні "Східний".

Це мікрорайон, який вперше бомбили ще в січні 2015 року. Тоді в нас повибивало скло. Але це був лише один день, так нас просто лякали. Проте вже було дуже відчутно: щоразу, коли я приїжджала додому, мене водили й показували: "ось тут горів ринок" чи ще щось. А те, що зараз відбувається з моїм районом, моїм будинком, моєю школою. Там усе поруч: школа, будинки, а далі – поле, протитанкові їжаки. Це, власне, де саме пекло й відбувається.

Коли 24-го лютого мені подзвонила мама, то тут усі були нажахані, оскільки десь хтось щось чув, що там уже все почалося. Вона телефонувала й казала, що люди в паніці, магазини зачиняються, ти не встигаєш нічого зібрати. Я запитувала, що вони робитимуть, і мама казала, що вже небезпечно їхати, тому що "бахають". Вони залишилися у будинку, це дев'ятиповерхівка. Коли спитала, чи будуть вони в підвалі, то мама відповіла, що ні: там ще небезпечніше.

Щодня мама один раз виходила на зв’язок. Останній раз вона зателефонувала 2 березня, зв'язок постійно переривався. У моїй голові не вкладалося, що може бути так, що зв'язок щезне. Відколи почалася війна, я волонтерила в інтернатах, і тому постійно була зайнята, щось збирала, купувала речі, шукала іграшки… А мама дзвонить і каже: "Глушилки, вони глушать зв'язок". Я відмахувалась, казала: "Та ма, чого ти? Все буде добре". Тобто я навіть не сприймала це серйозно. Якби ж я знала, що це буде востаннє. Я себе за це надзвичайно картаю.

Вона мені вже тоді сказала, що вимкнули світло та воду, залишився тільки газ. Разом із моїм дядьком та його сім'єю вони облаштувалися у коридорі. У квартирі було надто холодно, оскільки вікна повибивало зі всіх боків та був страшенний протяг. Вони тримались купи, були якісь запаси їжі. Все. Після того зв'язок обірвався. Усе, що я знаю після того, це лише те, що познаходила в чатах. Я підписалася на все, що можна, навіть створила власну групу, щоб шукати людей з того будинку: це була хоч якась інформація.

Маріуполь такий довгуватий, розкинувся вздовж берега. Той бік, що ближче до Росії, то там, певне, немає шансу, щоб українські військові забрали людей. І якраз після мікрорайону "Східний" є лише Новоазовськ, а це вже так звана ДНР.

Мій тато живе в іншому районі міста. Вони дуже довго не виходили на зв'язок, це був такий відчай, коли просто нікому не могла додзвонитися. Я не знала, чи вони живі, що з ними відбувається. Дивлюсь якісь фото, впізнаю свій район, знайомі будинки. А там – усе дим, усе чорне. Думаю, чи вони зараз там, чи в підвалі, чи вже десь поїхали. І ти не можеш нікого запитати, чи вони там, чи ні. Я писала у Червоний хрест, то мені казали, що: "нам заборонили туди їхати, тому що там небезпечно". Я думаю "ну, зашибісь!"

Дзвонила на всі гарячі лінії, але ніде зв'язку немає, ніхто не відповідає. Було декілька днів пекла, коли нічого не знаєш. Раніше, до певного моменту ще можна було доїхати в мій мікрорайон, а потім піти пішки. Але після певної точки вже й пішки не пустять, там блокпост – ніхто не зайде, ні волонтери, ніхто. Це зробили для того, щоб Росія могла контролювати ситуацію, щоб Росії могла давати їжу, щоб вони були "рятівниками".

Зовсім нещодавно вийшов на зв'язок мій тато, і сказав, що вони виїхали та були на той час у селі Портівське. Це біля Маріуполя, але там спокійніше. Але нині вже все, немає зв'язку, там відрубали все. Зараз там вводять цю деенеріську мережу "Фенікс", а тому немає жодної можливості додзвонитися туди з українських номерів.

У мене є ще сестра, і тато казав, що вона дуже сильно отруїлася. Не було води, було мало їжі, а тому вони збиралися у подвір'ях та готували на вогнищах. Вони зливали воду з батарей та пили її два тижні. І все, дитячий шлунок цього не витримав.Коли вони вийшли на зв'язок, я їм одразу кричала: "Виїжджайте, я вам знайду машину!" У мене зразу такий ентузіазм з'явився, але тато каже: "Ми не поїдемо. Я не знаю… вона не доїде".

Тоді прийшло перше усвідомлення того, наскільки критичною є ситуація. Коли нічого не знаєш, то сама з собою говориш та налаштовуєш на краще: думаєш, може, в них там якась свячена вода стояла і вони її пили? Намагаєшся себе заспокоїти. Але ні. Все, що мені казала сім'я: "Головне – що ми живі". Я три дні поспіль переконувала їх виїхати, поки тато не зупинив мене.

Сказав, що для того, щоб доїхати до Запоріжжя (а звідти можна до Львова), від Портівського потрібно спершу добратись до Мангуша, звідти до Бердянська, а вже потім до Запоріжжя. Але між Портівським і Мангушем 5 російських блокпостів, де роздягають повністю. Шукають татуювання, шукають ще щось, переривають машини. Там стріляють у людей заради втіхи. Тато казав, що не готовий нести таку відповідальність за дитину: "Якби це була тільки моя доля, а так вона слабка, не знати, як перенесе ту дорогу". Тому вони не виїхали з Портівського. Вже три дні немає зв'язку. Тепер і про них я нічого не знаю.

Чимало мешканців Маріуполя депортують до росії.

У всіх цих списках є дві боки, окрім України там ще є "ДНР" та росія. Я була шокована. Там є навіть списки евакуйованих у Самару, тобто люди вже там, у Росії. Їх викладають ті, хто приймає наших з російського боку, але там ніхто нікого не питає. Дівчинка з мого району писала мені, що її батьків забрали в Росію, але вони погодилися на це. Їм не давали довго думати, а тільки казали: "Все, виходьте, ми вас рятуємо". Таких людей везуть на розподільчі пункти, годують, створюють антураж, що про них піклуються.

Потім одразу відправляють кудись в Росію, у Таганрог, наприклад, чи в ДНР (Дебальцеве, Сніжне). У Таганрог привозять на вокзал, а там на поїзд і везуть якомога далі. Я впевнена, що всіх цих людей теж шукають. Але через відсутність зв’язку, коли ти три тижні сидів у підвалі, всі дезорієнтовані.

Я коли спілкувалася з дядьком, то він ставив такі запитання, що я була шокована. Вони були абсолютно відрізані від зв'язку. Він мене питав: "А Львів захопили? А можна виїхати до Європи?" Пояснювала йому все. Люди розгублені, голодні, втомлені, без грошей, без зв'язку. На блокпостах забирають телефони та віддають лише сім-карти. І що ти будеш з цим робити? Я навіть не хочу думати про те, що моїх кудись депортували, вірю, що вони десь переховуються.

Чи є ще люди в Маріуполі, які вірять у русскій мір?

У моїй сім'ї точно таких не було і немає. У чатах, які я читаю, то бачу, що є чимало ватних людей. Мені здається, що там не так люди чекають на росію, як у них просто є образа на військових. Увесь цей час, коли решта людей жила у відносному мирі, то там були якісь обстріли. Звісно, що військові – це специфічні люди, у жителів залишився "присмак", що будь-які військові – це недобре.

Власне, у моєї сім'ї є родичі у росії, але ні в кого навіть думки не було туди їхати. Я навчалася в українській школі, говорю українською, ніколи не було проросійських думок. Маріуполь взагалі завжди був більше за Україну, якщо, наприклад, порівнювати з Донецьком, коли я там жила. Те, що вони від нього залишили, то просто це жах. Потрібно буде це все відбудовувати.

Як змінювався Маріуполь за останні вісім років? Чи справді розвиток Маріуполя за ці роки був настільки суттєвим?

Так, абсолютно, це було помітно! Зробили набережну, а на лівому березі (який зараз дуже сильно постраждав) – класний парк. І головне те, що я бачила те, як люди тішаться тими змінами. Коли приїздила, то мене тягнули все це показувати, вони дуже пишалися цим усім. Я була там минулої Пасхи, і справді стало надзвичайно гарно. Звісно, що мінусом є ті заводи, що були, є, і, певне, будуть. Вони погано впливали на екологію. Але дороги, парки та інфраструктура для дітей – це все зробили з нуля, все зробили по-сучасному та по-європейськи.