Роман Рак: Янукович нам у поміч

Роман Рак: Янукович нам у поміч

олександр ковальчук,  5 лютого 2013

Друга частина розмови з львівським журналістом, головним редактором старосамбірської газети Коловорот Романом Раком (початок).

Перейдемо до Твоєї статті на TVI про наступальну журналістику та об'єднання журналістів. На даному етапі, те що Ти там пишеш для мене виглядає як утопія. Це абсолютно нереально. Це абсолютно не консолідоване середовище і його не можливо об'єднати зараз. Вони сидять і сруться в фейсбуках. Експрес на Львівгаз. Львівгаз на Експрес. ЗІК на ще щось. Хтось на ЗІК.

Дуже багато я усвідомив коли прожив два роки у Старому Самборі. Там журналістська солідарність проявилася лише одного разу. Тоді коли був той провокативний законопроект про мови, то редактори місцевих газет (самбірських і старосамбірських) зібрались та вирішили зробити звернення до місцевої влади про те, що от ми протестуємо. Ми за українську мову, Партія регіонів намагається знищити мову. Всі оті класичні речі. І я підписав це звернення, тільки з тих міркувань, що це був прояв журналістської солідарності.

В мене є окреме ставлення до цієї боротьби за захист української мови. Наш народ, взагалі, любить боротись за абстрактні речі, бо як можна знищити українську мову? Українська мова помре тоді, коли помре останній її носій. Але боротися за неї класно, бо завжди можна сказати, що ми захистили українську мову. Або ми за неї кладемо життя і так далі. Гривнею треба боротись за українську мову.

В районі просто немає журналістського середовища, яке хоч якось могло б рухатись. Тут, у Львові, є якісь корпоративні інтереси. Одні журналісти відстоюють інтереси свого власника, інші іншого. Всі говорять, що вони за журналістські стандарти, всі за журналістську етику, всі визнають, що ситуація катастрофічна у державі, але ніхто нічого не робить.

Є газета Голос Прикарпаття за якою стоїть райдержадміністрація. І журналісти можливо й хотіли б писати щось таке, як Микола Савельєв пише про Садового, але в них немає цього рівня. В мене таке враження, що вони не знають, що можна. Час від часу у них відбуваються виплески злості на владу і відповідно якісь непорозуміння з нею ж, але це локальні сутички, що не призводять ні до чого серйозного.

Журналістського середовища там немає. Це переважно старші люди, яким прикольно піти на прес-конференцію, а ще прикольніше після того піти на фуршет. В нашій газеті на фуршети ходити було заборонено. Це забороняв етичний кодекс газети, який ми собі застановили. Тому що це неправильно.

А стосовно цієї статті та журналістської солідарності, то ситуація не настільки критична як тобі здається. Звичайно, проблеми Львова у тому, що дуже багато журналістів відстоюють інтереси свого власника, а не інтереси професії. Але цю проблему можна вирішити.

Така ситуація виникла внаслідок того, що журналістське середовище у Львові (та й у цілій Україні) є дуже різношерстим і там є дуже багато зайвих елементів. Я маю на увазі такі довкола журналістські професії, як працівник прес-служби, піарник. Вони начебто медійні професії, але до журналістики не мають жодного стосунку. Людина може мати журналістську освіту, вона може мати досвід роботи у ЗМІ, але працівник прес-служби – не журналіст. В нього інший замовник послуг. В нього зовсім інша мета.

І перше завдання яке стоїться перед журналістами, зокрема перед львівськими – це спробувати очистити середовище від таких людей. Бо коли ми зберемось і почнемо говорити про завдання, які стоять перед нами, то у піарників, представників прес-служб, політтехнологів, навіть політиків, які пхаються до журналістики буде зовсім інше бачення.

У нас є чітка мета – ми повинні інформувати суспільство та займатись просвітницькою діяльністю. Ми повинні бути дзеркалом суспільства. А у цих людей трошки інше завдання. І в цьому проблема. Є дуже багато пасажирів, які потрапили до журналістики, тому що вони хочуть слави або грошей.

А яка слава і які гроші у львівській журналістиці?

В справжній журналістиці немає. Колись дуже прикольну фразу почув від одного з керівників британської профспілки. Він сказав: "Якщо журналіст дуже швидко багатіє, то значить він робить щось не так". І це істина не тільки в Україні, але я так розумію, що у Європі теж. А слава? Це така мимовільна слава, дуже багато студентів, молоді дивиться на екрани телевізорів і вони хочуть потрапити туди. Бути поруч з відомими. От про таку славу йдеться.

На журналістику чомусь йдуть ті люди, які хочуть бути ведучими шоу. Це те ж інша професія, ведучий програми чи розважального шоу. Львівський національний університет 150 аболтусів випускає щороку. Куди вони йдуть? Половина з них іде в салон мобільного зв'язку. Це зрозуміло. Я кажу оболтусів, тому що я один з них, який був там. Я на другому курсі зрозумів, що на факультеті журналістики стати журналістом дуже важко.

Усі хочуть попасти в телевізор і наскільки я розумію, згідно канонів телевізійної журналістики поява журналіста у кадрі доцільна лише під час прямого ефіру. Тобто, якщо це сюжет не в прямому ефірі, то хулі ти туди прешся? А на українських телеканалах скрізь ті дівчатка та хлопчики і в чомусь навіть зрозумілим є їх бажання засвітитись. Бо це вже напевне є симптоми того тотального прямого ефіру. І тут ми маємо два розгалуження. Або як 1+1, де кал, питкі, казні та уроди. Або як Інтер, де просто сидять роботи. Люди без емоцій, без почуття гумору, без нічого. Вони пластмасові, штучні, на відміну від того ж гестапівського ОРТ на яке вони ніби орієнтуються. Там дівчинка лізла під стіл від того захвату, що біля неї сидить сам Міккі Рурк. Інтерівські ж абсолютно без емоцій, що можливо і є розуміння так званої об'єктивної журналістики. Вони взагалі поза. Таке враження, що в прострації.

От журналістика і йде до прямого ефіру. Як у фантастичних фільмах. Тупо прямий ефір і все. І вже зникає потреба у більшості журналістів та журналістиці як такій.

Потреба в журналістиці не зникне як і потреба у журналістах. Відбудеться якась певна перекваліфікація і журналісти замість того, щоб здобувати інформацію будуть її сортувати. Професійне сортування теж буде потрібне, бо обсяги інформації в тому ж інеті такі, що їх просто нереально нікому осилити.

Але основна проблема журналістів у тому, що немає солідарності. Це не проблема журналістів навіть, це проблема суспільства. Те, що люди голосують за пачку гречки, частка відповідальності лежить на журналістах. Бо вони не пояснили нормально, не втовкмачили в голову пересічного громадянина про те, що це ницо, що громадяни так не поводяться. Це все питання просвіти. У нас немає просвіти.

На мою думку, у нас зараз журналісти зобов'язані займатись тим, чим би у нормальному суспільстві не мали б займатись. Наприклад, брати участь у акціях протесту, не пов'язаних з журналістикою, займатися прямою просвітницькою роботою. Це сфера недержавних організацій. Але журналістика буде незалежною тоді, коли буде громадянське суспільство.

Коли люди будуть усвідомлювати, що вони платять гроші за газету і таким чином дають журналісту можливість писати правду. І головне, що журналіст їх при цьому не намахує, займаючись різного роду продуктплейсментом.

Журналіст повинен розуміти, що його замовником є суспільство, а не папік, який, як правило, вкрав гроші у цього ж народу, а тепер намагається за допомогою журналістів та медіа одурманити свідомість людей, щоб вони далі продовжували бути покірним бидлом. Бидлом, яке стоїть в стійлі та виконує те, що хоче цей власник. Хоче стати депутатом, значить треба зробити газету таку, щоб його обрали депутатом.

Це замкнуте коло, коли немає громадянського суспільства у якому народжується незалежна преса, коли немає незалежної преси, бо немає солідарного журналістського середовища, яке здатне хоча б нормально оборонятися. Зараз напади на журналістів йдуть з усіх боків (я не кажу про фізичні напади).

Мова про те, що йдуть постійні утиски прав журналістів, тобто один закон прийняли, другий, третій. Тут обмежують право дізнаватись про прибутки чиновників, тут вже обмежують право дізнаватись, де він живе. Не може бути таких речей. Якщо людина йде працювати на чиновницьку службу у неї вже немає приватного життя.

Можна дискутувати на тему приватного життя сім'ї цього чиновника. Є воно чи його немає, це теж питання. Але у чиновника його немає точно. Нам зараз ці права обмежують.

І як на це реагують журналісти? Вони після того, як закон приймають, чи у кращому випадку до того як закон прийняли, але він вже оформлений як законопроект, вони лише тоді виходять на акцію протесту проти утисків. Або які були акції на захист Tvi? Ти був на акції на захист TVi у Львові?

Ні.

Я приїхав зі Старого Самбора навмисне. Деякі групи туристів були значно чисельніші за ту когорту журналістів, яка зібралась там. Солідарність журналістів відсутня і це породжує дуже багато проблем. Це все, як ланцюжок. У нас погана влада. Чому? Тому що таку владу обрав народ. Чому він обрав таку владу? Тому що він такий самий як Янукович, хоча й існують окремі винятки. Хтось краде пачку офісного паперу на роботі, а хтось краде мільйони і ставить собі золотий унітаз. Різниці між цими людьми жодної.

Різниця тільки в можливості вкрасти. Той може вкрасти більше, той може вкрасти менше.

Отже, народ такий самий як влада. Чому такий самий? Як правило, тому що свідомість затуркана. Тому що 70 років Совка просто так не минули. У нас немає нашого. У нас є таке поняття "казьонне". І це означає нічиє. Відповідно його можна вкрасти. І це все йде від свідомості. Свідомість хтось повинен змінювати. Хто повинен змінювати свідомість, якщо не журналісти? Може бути просвіта, але її у нас немає.

Відповідно, якщо свідомість народу доволі низька, то цим би мали займатись журналісти і тоді вони б мали бути об'єднані якимось чином. Якоюсь спільною ідеєю. Наприклад такою. Ідея просвітництва людей.

Це так пафосно звучить, а насправді вистачає давати людям чесну інформацію. Об'єктивної інформації у світі не існує. І об'єктивність у журналістиці – це нонсенс. Такого не буває.

Я як журналіст можу взяти коментар у незалежного експерта який ближче до Партії регіонів, чи ближче до опозиції. І журналістам потрібно чітко усвідомити, що немає добрих, поганих і менш поганих. Між політиками немає війн. Є чітка війна між народом і політиками. Між народом і чиновниками - це дуже чітко прослідковується. І у цій війні журналісти як правило стають на бік політиків, власників, ще когось.

Зрозуміло, що є питання наявності роботи, але якщо ти за неї не тримаєшся, ти завжди знайдеш наступну. При цьому непотрібно вислужуватись перед власником. Дуже великою проблемою зараз в Україні є самоцензура журналістів. От він знає, що його газета належить тій чи іншій компанії і відповідно, якщо ця компанія продала якісь паршиві йогурти і отруїлась сотня людей, то він про це не напише, тому що можуть звільнити, чи ще більше – газету закриють. Доходимо до того, що свідомість журналістів також не особливо висока.

Чому? Тому що журналістське середовище містить дуже багато тих людей яким по барабану на журналістські цінності. Є три кроки для того, щоб змінити ту ситуацію про яку ти говориш.

Перший крок – це очиститись від довкола медійних професій в журналістському середовищі. Починаючи від групи ЗМІ на фейсбуці в якій мали б обговорюватись проблеми журналістів, журналістські стандарти, а там обговорюється усе, що хочеш. Політики туди пишуть, які називають себе журналістами.

Людина, яка колись працювала журналістом, але вирішила балотуватись на посаду нардепа не є журналістом. Це не є якесь народне звання. Це є професія. Якщо ти працюєш і заробляєш собі цим на життя – ти журналіст. Якщо ти йдеш у політику – ти не можеш бути журналістом. Ти політик і це несумісні речі.

Можна дискутувати на тему, чи може бути журналіст громадським діячем? Я думаю, що може, тому що інакше нереально. Окрім того, що є журналіст. Я є громадянин, який має свою позицію стосовно того, наприклад, як має держава розвиватись, як має журналістика розвиватись. Але якщо ти йдеш у політику, то ти вже не журналіст.

А у нас дуже багато таких псевдожурналістів, які закінчили факультет журналістики і які працюють у прес-службі якогось нардепа і вважають себе журналістом. Це неправильно. Це не гірша професія. Але там зовсім інша мета, зовсім інші завдання, зовсім інший замовник послуг.

Другий крок – це оформити журналістське середовище у якусь структуру. Це є дуже важливо, бо структура дає цілісність. Коли журналісти будуть об'єднані якоюсь ідеєю, якимись принципами, то це найлегше зробити у структурі і в Україні це найпростіше зробити у профспілці. Тому я і писав про медіа профспілку.

Тому що це легітимний орган з-за допомогою якого можна боротись з владою легітимними шляхами. Окрім акцій протесту можна боротись з-за допомогою законодавства. Профспілка – це структура на яку зважають. Якщо оформити цих очищених журналістів в єдину профспілку, тоді можна буде змінювати ситуацію.

І третій крок після очищення та структурного оформлення – це напрацювання стратегічного плану дій. Про тактичні кроки можна дискутувати, але повинна бути стратегія. Як у нас зараз відбувається? Влада як думає: "Нам треба натирити грошей у такій то сфері. Значить ми забороняємо законом доступ одним, другим, третім, зокрема журналістам і ловимо рибку у мутній воді".

Журналісти як діють? Як правило це завжди є реакція. Це ніколи не є крок на випередження. З'являється якась ініціатива і тільки тоді проти неї протестують. Вийдуть з плакатами, покричать гасла, напишуть статті і усе. Ось тут відкривається уся сила так званої четвертої влади, цих сторожових псів демократії. Якщо журналісти такі круті, як себе вважають, то що їм заважає сказати: "Люди, давайте виходьте на вулиці наші права утискають"? Експрес писав, що виведе мільйони, я там не бачив мільйонів. На захист TVi було людей 30. І це реально сумно.

Відповідно потрібно розробити стратегічний план дій. Ситуація має виглядати так, що влада має захищатись від журналістів, від наших нападок. Якби там не було у наших руках є засоби масової інформації. В руках журналістів та редакторів. Є звичайно директори, власники, інвестори, які можуть тиснути, на яких можна зважати або не зважати, або пробувати нівелювати цей вплив.

Але є журналістське середовище. Власник не прийде і не напише статтю. Якщо журналіста не заставлять, ніхто цього не зробить. Потрібно діяти на випередження. Ми повинні пропонувати закони, що стосуються свободи слова. Те у чому ми хоч трохи компетентні. Ми повинні створювати лобістські структури, включно до охоронних.

Профспілка має мати і силове крило, яке зможе захистити конкретного журналіста у випадку погроз чи нападу. Починаючи від юридичних служб і закінчуючи силовими структурами. Це усе потрібно мати. Профспілка повинна працювати у такому напрямку.

Коли є сформоване журналістське середовище, то можна дискутувати реагувати чи не реагувати, чи створювати щось своєї і так далі. Але коли цього немає, то про що можна говорити? Це ситуація, коли журналісти не спроможні захистити себе. Вони не захистили своє право давати чесну інформацію. Якщо суспільство її не знає, якщо журналісти часто стають інструментом для одурманювання свідомості людей, тому що за статтю замовну платять втричі більше, то про що можна говорити?

В Старому Самборі я зіткнувся те ж з такими речима, коли мені 3 чи 4 рази пропонували особисто гроші і казали: "Ви розумієте це не для газети, ми особисто з Вами хотіли" за те, щоб я просто зняв статтю конкурента на виборах. Людям пояснювалось, що у нас є принципи газети, ми так не працюємо і гроші за рекламу у нас йдуть через бухгалтерію. Тоді вони намагались до мене приїхати і переговорити. Кажу їм: "Приїжджайте, поговоріть, але ситуація від цього не зміниться".

Тут дуже важлива мета. Якщо ти йдеш у журналістику заради того, щоб заробити гроші, то краще туди не йти. А таких зараз є багато. Журналістика приблизно як чиновницька робота. А чиновницька робота – це ще гірше, я б не хотів там ніколи працювати.

Тому що це каторга, насправді це пекло. Якщо сприймати її правильно, не так, що я маю отут стіл і печатку з-за допомогою якої я видаю довідки, значить я папа, а ви всі тут на коліна і повзіть до мене по коридору. Якщо сприймати її так, що ти слуга народу, то це просто каторжна праця.

І за такі гроші як люди там працюють мало хто б погодився працювати. Журналістика це щось схоже. Мета журналістики не розважати людей. Мета давати їм картину світу, яка відбувається. Звичайно, так як бачить журналіст, але за певними принципами. І тут постає питання – за якими принципами?

Найбільш просунуті журналісти знають, що таке кодекс етики, принципи редакційної політики BBC. Більшість спроб створити принципи редполітики в українських виданнях засновувались на принципах BBC. І газета Коловорот також.

Але в мене зараз виникає запитання до дискусії в журналістському середовищі. Мені здається, що вони не працюють в Україні. Принцип об'єктивності не працює. Навіщо він там? Це значить, що потрібно сідати і створювати якщо не наново велосипед, то принаймні адаптовувати принципи роботи журналіста до українського середовища. Тому що ці у нас не діють.

Дуже показовою була ситуація впродовж 2000-х років. Я повноцінно почав працювати у 2003 році. За тих десять років я спостерігав за тим, що відбувається. Найцікавіший момент який був – це зараз і час до Помаранчевої революції. Тоді коли бути журналістом було реально страшно. Страшно в тому сенсі, що ти знав, що за деякі матеріали можна було отримати по черепку у темному під'їзді.

Тоді у середовищі журналістики принаймні якісь паростки солідарності були. Після так званої Помаранчевої революції журналістику з головою захлинула джинса. Все те, що журналісти захищали ціною власного здоров'я за часів Кучми, все те вони дуже швидко продали за часів Ющенка. Це просто якесь мракобісся було з джинсою. І це вважалося нормальним.

Зараз я втішений тим, що до влади прийшов Янукович. Тішуся, бо насправді є загроза для професії і це чи не єдиний шанс об'єднати журналістів. В час коли тебе просто купують – це значно складніше зробити. Гроші хочуть всі. Тому настільки серйозною тоді була ця проблема. А те, що зараз – це прикольно насправді. Добре, що Янукович утискає права журналістів. Це єдина причина, яка може спонукати журналістів до об'єднання. Мені так здається. Тому у цьому сенсі не все так погано. Янукович нам у поміч.

Щодо того, що газету Коловорот можна було робити гірше. У Львові гірше вже немає куди. Я не читаю львівські газети. Їх можна лише переглядати, тому що там немає нічого цікавого. На сайтах така ж ситуація. Доводиться вчити писати людей, які закінчували журналістський факультет, бо вони не вміють писати взагалі. У них немає бажання зробити сюжет цікавішим. Вони просто пішли і тупо зробили. Немає бажання вдосконалюватись, щось взнати. Як сказав Костя Смолянінов: "Немає навіть бажання виїбнутись". Все якесь таке унилоє гавно.

Є таке. Проблема тут трохи глибше, ніж здається. Проблема не в журналістові, який приходить з факультету журналістки і не хоче зробити цікавіший матеріал. Проблема у тому, що він не знає, як це зробити, або не вміє. Його там не навчили. І на факультеті журналістики навряд чи навчать. Я почав цікавитись змінами у журналістиці після того, як поїхав на семінар Громадського радіо у Києві.

Там мені власне і розказали про ті принципи редакційної політики, як робити матеріали цікавішими і так далі. Після того я приїхав у газету Поступ весь такий окрилений і хотів усе змінювати. Ініціатива просто перла тоді. Але я цього не навчився на факультеті журналістики.

Чому? В чому проблема факультету журналістики, що люди після нього не вміють писати?

Мені здається, що є дві проблеми. Перша те, що на факультеті журналістики переважно теоретики викладають. Зараз наскільки мені відомо ситуація змінюється трохи. Зокрема оце в УКУ там ніби дуже багато майстер-класів відбувається.

Результату з тих майстер-класах в УКУ жодного. Туди приїжджають круті люди, але студенти УКУ як писали убого до того, так і пишуть далі. Там своя специфіка і свої обмеження.

Я не знаю, як пишуть студенти УКУ, мені важко про це говорити. В принципі важко аналізувати те, як пишуть інші журналісти. Тут є два критерії за якими можна це оцінювати.

Перший критерій – це подобається чи не подобається. Мій суб'єктивний погляд. Коли мені подобається, як журналіст написав. Мені не подобається – значить погано написав. Другий критерій – це стандарти. Який є об'єктивний наскільки це можливо і це шкала з-за допомогою якої можна хоч якось оцінювати. В цьому сенсі "дотримується стандартів-не дотримується" аналізувати легше, але це сумна історія. У нас в районній старосамбірській газеті стандартів дотримувались більше, ніж у деяких львівських чи київських газетах.

Бо ми зробили це своєю фішкою. Інше питання, що це людей не цікавить. Людям по барабану. Є одиниці які оцінять, що ти взяв дві точки зору і ще третю експерта. А для більшості людей найприкольніше тоді, коли ти нагнав на владу. Бо ж якось стрьомно визнати, що я ту владу вибрав, або мої сусіди. Що це суспільство у цьому винне, що влада така. Тому прикольно чути від журналістів критику стосовно влади.

А стосовно того, що ти казав, що журналісти не хочуть нічого цікавого писати. А звідки вони про це дізнаються? Їм про це повинен сказати редактор або директор: "Люди, газета нецікава. От ми зробили маркетингове дослідження. От подивіться. Не погоджуєтесь з цією думкою, візьміть газету і підіть спробуйте її продати". Оце дуже потрібна річ яка потрібна журналістам. Ми дуже часто робимо газети заради газети.

Ми зробили добру газету. Журналісти з львівського середовища сказали, що вона класна і що її можна продавати у Львові. Як на районку - це взагалі мега. Але ми з'ясували, що людям це не особливо потрібно. Вона могла бути набагато гіршою. Треба було писати...

Про сіські, піські та хто з ким спить.

Та щось таке. І тоді б ми мали успіх. Але це означає, що адекватно мислячих людей в українському суспільстві дуже мало. З іншого боку у нас ніхто не робить маркетингове дослідження. Принаймні у Львові точно, можливо київські видання цим і займаються. У нас немає таких речей. Ми в районній газеті створювали такі речі, про які у львівських (деяких) навіть не знають.

В нас журналісти знали, що таке структура газети, як відбуваються інформаційні потоки газети, ми робили соціологічні дослідження. Так вони були зроблені на коліні. Але з-за допомогою професійної людини, бо за відсутності великих ресурсів ми не можемо собі замовити GfK. Але ми робили і на підставі цього ми намагалися провадити політику газети. А у Львові я не знаю, щоб хтось цим займався серйозно.

Перше, що мені сказав інвестор коли ми починали Коловорот: "Ти повинен розумітися у бюджеті, люди, які не вміють читати бюджет зі мною не працюють". І я сидів спочатку займався бухгалтерією, займався бюджетом, комерційною частиною.

Дуже важливо зробити журналістів на один день рекламними агентами, щоб вони зрозуміли те, як працює газета, як вона заробляє. Бо у нас більшість журналістів це люди закриті, типу я там капєц творчий чувак, я пишу геніальні статті, а ви давайте їх продавайте.

Але дуже часто ті статті нікому непотрібні. І не факт, що вони геніальні. Тут дуже важливо утримувати баланс. В газеті Коловорот я був одночасно головним редактором і директором. Це звичайно погано відбилось на газеті, тому що неможливо на 100 відсотків виконувати функції на обох посадах, але це дуже багато дало мені особисто для розуміння, що таке журналістика і як працює газета. Коли ти пишеш статтю і думаєш, ми от зараз її напишемо і можуть бути якісь проблеми з рекламодавцем.

Ми все одно писали, бо журналіст в мені завжди перемагав. Але повинна бути дискусія. З одного боку у мене цієї дискусії не було, або була якась внутрішня, а з іншого – у львівських газетах цього немає, там як правило перемагає комерція. У більшості випадків перемагає комерція.

А чому? Бо люди не спроможні бути замовником газети. Ми зіткнулись з тим, що люди не готові платити гривню за 12 сторінок газети з програмою. Після того, як ми досягнули якогось певного рівня ми викинули програму і втричі підняли ціну. У нас в десятки разів впали продажі, але ми побачили реальну цільову аудиторію з якою можна працювати. Її дуже небагато було. Це активні читачі, які купали твою газету попри те, що в ній було 8, а не 12 сторінок, і попри те, що там не було телепрограми заради якої її купувало дуже багато людей.

Це те ж одна з проблем нашого суспільства, яка впливає і на журналістику. Люди дивляться телебачення. Я не розумію, чому вони його дивляться. Я не знаю, що дивитись на українському телебаченні. В мене немає телевізора і купувати його я не планую, тому що там показують переважно маячню. Але більшість дивиться і їм це подобається.

А якість текстів. Журналісти просто не знають, що так можна писати. Їх ніхто не вчить. Найактивніші вибираються на семінари, проходять якісь тренінги, щось може змінюють. Але коли вони повертаються, то є рутинна робота у газеті. Нікого не цікавить якісніший матеріал. Треба видати раз в тиждень газету.

Для того, щоб зробити якісне розслідування потрібно потратити місяць. Але тобі ніхто не заплатить 200 баксів за одну статтю. Відповідно українська розслідувальна журналістика це дуже умовне явище. Ми те ж писали начебто розслідування у газеті Коловорот. Деякі з них були непогані.

Про те, як в одному селі сусід вилив ртуть у колодязь сім'ї з маленькими дітьми. Вони півроку пили звідти воду. Ми цю тему розкрутили, зробили своє розслідування, але на нього ніхто не відреагував. Ніхто. Мєнти закрили справу за відсутністю складу злочину.

Тому на даному етапі найкращий варіант для українського суспільства - це симбіоз журналістики з громадськими організаціями. Це те, що зможе працювати. Інакше я далі не бачу сенсу бути журналістом. Зараз дуже важливо, щоб почались якісь рухи журналістської солідарності. Інакше я не бачу сенсу бути журналістом. Навіщо? Просто працювати і заробляти гроші?

Це так.

Мені реально дуже дивно зараз спостерігати за всіма срачами які відбуваються на фейсбуці між львівськими журналістами. Одні намагаються вимахнутись тим, що вони такі мега-об'єктивні і так дотримуються стандартів як ніхто не дотримується. Інші намагаються знайти в статтях конкурента якийсь замовний слід. І всі між собою сваряться.

Я не розумію журналістів, які стають корпоративними патріотами. Що от я пропрацював 5 років у якомусь виданні і це означає, що власник мого видання просто святий. Дивишся на нього і там з розповідей журналістів просто німб світиться над його головою. Я цього не розумію.
Яке б там не було видання завжди є помилки. Навіть якщо ти цілеспрямовано робиш газету за усіма можливим журналістських стандартах все одно в тебе такого не вийде.

А тут ситуація дуже дивна. Замість того, щоб об'єднуватись і намагатись захищатись разом свої права вони просто захищають свого власника. Можливо вони бояться, що у нас щороку 150 оболтусів виходить і вони наберуть студентів замість них. Але це те ж не вихід постійно сидіти і займатись самоцензурою та прославляти свого власника. Це трохи інша професія. Це не журналістика.

Журналіст має служити суспільству. Має мати свої певні принципи і він має мати сформовані журналістські принципи. Тоді буде нормальна робота. Коли журналісти будуть об'єднані у якусь структуру вони зможуть захищати один одного. І від власників, і у випадку звільнення забирати на роботу. І профспілка мала б створити якісь фонд для таких випадків, щоб журналісту просто платити зарплату за той час поки він бореться за право написати якийсь матеріал. Потрібен фонд, що покривати видатки журналіста, коли його штрафують чи звільняють.

Але це може відбутись тільки тоді, коли громадянське суспільство відбудеться у журналістському середовищі. Про яке громадянське суспільство можна говорити в українському суспільстві, якщо його немає у журналістському середовищі?

Кожен відстоює інтереси свого власника. Чомусь. Для мене це незрозуміло. Є якісь принципи. Ти їх або дотримуєшся і тоді ти журналіст, і працюєш у журналістиці, або просто змінюєш професію. Заробітчанство це якась дивна річ. Є багато більш прибуткових професій, яких можна легко навчитись і заробити гроші.

Що можна буде заробити, якщо найближчим часом не відбудеться якась консолідація журналістів. Тому що я реально не бачу перспектив працювати в медіа, якщо журналісти не будуть об'єднуватись. Їх може бути п'ятеро на Львів чи десятеро, кількість не так важлива. Важлива якість. Завжди буде сотня людей, яким все по барабану.

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.