Шкільна історична освіта в умовах російсько-української війни

Витяги круглого столу "Шкільна історична освіта в умовах російсько-української війни" у Львівському обласному інституті післядипломної педагогічної освіти (ЛОІППО).

У роботі круглого столу беруть участь:

Роман Пастушенко, фахівець департаменту освіти та науки Львівської ОВА, учасник робочої групи з перегляду та доповнення шкільних навчальних програм з історії.

Мар'ян Мудрий, доцент кафедри новітньої історії України імені Михайла Грушевського ЛНУ ім. І. Франка, учасник робочої групи.

Констянтин Баханов, історик і методист історичної освіти, доктор педагогічних наук, професор Бердянського державного педагогічного університету, учасник робочої групи.

Ігор Танчин, заступник директора ЛОІППО з науково-педагогічної роботи, доцент кафедри суспільствознавчої освіти, кандидат історичних наук.

Ірина Костюк, методистка кабінету координації впровадження НУШ і моніторингу ЛОІППО, членкиня Європейської асоціації історичної освіти EuroClio.

Ірина Васильків, старший викладач кафедри супільствознавчої освіти ЛОІППО.

Ірина Суховерська, завідувачка кабінету інформаційно-комунікаційної діяльності  ЛОІППО, кандидат історичних наук.

Ігор Олексюк, асистент кафедри суспільствознавчої освіти ЛОІППО.

Наталя Добрянська, методистка центру підготовки педагогічних працівників міста Львова.

А також учителі історії зі шкіл та ліцеїв міста Львова.

Робоча група з перегляду та доповнення шкільних навчальних програм курсів "Історія України", "Всесвітня історія", "Історія України і світ" завершила свою роботу. Передала свої напрацювання у міністерство освіти та науки України. Зараз триває процедура затвердження змін до шкільних програм з історії для 7-11 класів, а незабаром вже опублікують оновлені версії програм за якими учні навчатимемо з вересня 2022 року.

Сьогодні маємо нагоду поспілкуватися з учасниками цієї робочої групи, обговоримо доцільність змін навчальних програм з історії в умовах загострення російсько-української війни, а також дізнаємося деталі цих оновлень.

Чому назріла необхідність оновлення навчальних програм? Чим можлива історія поза політикою. Як історія має гуртувати націю. Чому в шкільній історичній освіті сьогодні для нас на першому місці має бути національний наратив.

Добрий день. Я вже оприлюднював свої тези на Фейсбуці, і довкола них розгорнулася навіть деяка дискусія, з задоволенням повторю їх на засіданні нашого круглого столу

1. Історія не повинна та й не може бути деполітизованою. Політичне значення історичної науки полягає в наступному: По-перше, історія формує історичну і, отже, національну самосвідомість народу, його ідентичність та ставлення до держави та чинної у ній влади.

По-друге, історія постачає матеріал для обґрунтування певних інтересів, цінностей та ідеалів. Політики залучають історію для обґрунтування та виправдання своїх цілей та дій (найяскравіший та найактуальніший приклад – це Путін, який задля виправдання жорстокої війни проти України вдався до цілковитого перекручування історії).

По-третє, історія є основою для вироблення актуальної політики та забезпечує життєздатність соціуму.

2. Історія – це ідеологія (sic!). Найпростіше визначення ідеології – це система концептуально оформлених ідей, переконань, цінностей та установок, що висловлюють інтереси різних соціальних груп. Кожен вчений історик дотримується ціннісних установок та ідеалів певної соціальної, етнічної, релігійної тощо. групи, а значить його погляди певним чином ідеологізовані та політизовані.

Позаяк суспільство в цілому, нація – це також соціальна група, то завдання історії на найзагальнішому, низовому шкільному рівні полягає в тому, щоб згуртувати націю, створюючи для неї спільне минуле. Адже нація потребує спільних легенд, сказань і героїв, щоб відбутися в майбутньому.

Чи немає суперечності між твердженням, що ми повинні пропагувати національну історію, яка є наукою ідеологічною та статтею 15 Конституції, де вказується на те, що жодна ідеологія не може визнаватися державою як обов'язкова? На нашу думку, немає. Оскільки йдеться не про якусь політичну чи релігійну ідеологію, яку насаджує держава, а про державницьку ідеологію, яка зображає життєві інтереси держави, такі як повага до її суверенітету та інших цінностей та ідеалів, що зазначені у Конституції.

3. Чому підхід до вивчення історії в Україні має відрізнятися від того, що практикують у країнах Європи? Історія епохи модерну мала чітке завдання – будівництво нації, як єдності людей, які не лише розмовляють однією мовою, але й мають спільну долю – спільні історії.

У період модерну в Україні національна історія була під забороною і наслідки цього ми пожинаємо сьогодні. Інші європейські нації пройшли цей етап та можуть собі дозволити різні постмодерні дослідження, а ми мусимо повернутися до пропущеного уроку й писати, вивчати та пропагувати національну історію, нехай це виглядатиме не надто сучасно на тлі європейців, але ми виконуємо різні завдання.

Я не закликаю, щоб ми писали та викладали нашу історію сьогодні так само, як інші європейські країни робили це в ХХ чи навіть у ХІХ столітті. Це, зрештою, просто неможливо. Йдеться лише про те, щоб розставити пріоритети. І сьогодні для нас на першому місці має бути національний наратив.

Історія, як шкільний навчальний курс, завжди перебуває у фокусі суспільної уваги. Це природно, оскільки те, як ми бачимо минуле, по суті характеризує сьогодення, визначає перспективи на майбутнє. Образ історії завжди так чи інакше зумовлений політичними, економічними, соціальними та культурними викликами. Історія – наче дзеркало, у яке ми дивимося, щоб краще пізнати себе.

Тому я підтримую ініціативи, що спрямовані на (пере)осмислення змісту та завдань шкільного курсу історії, а надто у світлі подій нинішньої російсько-української війни, яка більш ніж ймовірно визначить напрям світової історії на десятиліття.

Упродовж майже двох місяців (від кінця квітня до середини червня 2022 року) під егідою МОН працювала робоча група, яка поставила за мету проаналізувати чинні навчальні програми з історії.

Йшлося не лише про те, щоби доповнити наявний матеріал останніми подіями, але й врахувати нові історіографічні напрацювання, а також політичні, економічні, соціальні й культурні виклики, що виникли у зв'язку з повномасштабною збройною агресією Російської Федерації проти України. Доповнення, які запропонували, мають на меті увиразнити наскрізні лінії з минулого, що дають змогу пояснити сучасні події.

Основну увагу звернули на історію України ХХ столітті (у межах предмета "Історія України" та інтегрованого курсу "Історія: Україна і світ").

Отож, основні пропоновані напрями змін такі:

1. Внести у програму погляд на СРСР як на державу імперського типу, де імперський спосіб організації влади поєднувався з тоталітарним режимом.

2. В Українській революції перенести наголос на події 1917-1918 років, адже революція досягла мети, коли постала Українська Народна Республіка.

3. Наголосити на державотворчій спадкоємності сучасної України від Української Народної Республіки.

4. Посилити наголос на поняття "українська політична нація", зокрема, формування її контурів та консолідацію впродовж ХХ століття.

5. Ширше представити практику використання в СРСР масового штучного голоду як політичного знаряддя.

6. Розширити просторові контексти української історії, осмислити з української перспективи сюжети світової історії (як-от внести сюжет про національне державотворення в Білорусі, країнах Балтії та Закавказзя).

7. Передбачити повний (окремим навчальним блоком) розгляд сучасної російсько-української війни, зокрема, її історичного коріння.

8. Запровадити нові поняття та терміни, актуальні для розуміння сучасності (наприклад, "доктрина "русского міра", "рашизм" тощо).

9. Звернути увагу на необхідність ширшого використання пізнавальних і виховних можливостей історичної біографістики.

10. Орієнтувати школярів на вивчення не лише інструментів насильства, якого в ХХ столітті зазнавали українці, а й опору йому.

Водночас робота над оновленням чинних програм доволі гостро поставила питання про потребу нової моделі шкільної історичної освіти, здатної повернути довіру до історії як галузі знань, яка відбиває реальне життя та вказує на можливості саморозвитку особи й поступу спільноти – суспільства/нації. Можливості для оновлення чинних програм обмежені.

Нова модель шкільної історії має опиратися на єдиний курс історії України (можливо, під назвою "Історія: Україна і світ"), забезпечення його достатнім навчальним часом, концентричний і тематичний спосіб організації навчального матеріалу.

Коли ми говоримо про оновлення навчальних програм чи створення нових, то варто також мати на увазі й те, що програма – це тільки один з компонентів освітнього процесу. Замало змінити програму, потрібно ще знайти спосіб змінити шкільну реальність. А ця шкільна реальність – це й загалом освітнє середовище, і конкретний учитель у конкретному класі, і підручники, і матеріально-технічне забезпечення.

Шкільний курс історії має бути спрямований на розуміння минулого та водночас формувати в молодої людини такі вміння й ставлення, яких потребуватимуть навіть не в найближчі кілька років, а кілька десятиліть. А життєва перспектива в Україні, гадаю, пов'язана з поняттями свободи, демократії, можливості для кожної людини реалізувати себе у професії, громадській діяльності. Тому шкільний курс історії має плекати дух цієї свободи, зокрема інтелектуальної, та готовність її захищати.

На шкільну історію впливають три головні чинники.

Першим чинником є держава. У нас є державна програма, державні стандарти. Держава певною мірою замовляє певне бачення історії. Якою держава хоче бачити історію? Вона хоче, щоб той, хто вивчає історію, був лояльним до цієї держави громадянином та відповідав тим вимогам, які окреслила Конституція. Тобто, будував державу як демократичну, правову, соціальну та європейську.

Другим чинником є суспільство. Суспільство хоче, щоб історична освіта виховувала людину, яка б відповідала ментальним рисам тих людей, які живуть на цій території. Які живуть у цій країні, які б продовжували традиції, і які б були безконфліктними у цьому суспільстві. Щоб їхня діяльність сприяла розвитку суспільства.

Третій чинник. Історична наука хоче, щоб шкільна дидактика, шкільна історична наука відповідала науковим засадам. Щоб там було менше міфів, хоча без них не обійтися у шкільній науці. Щоб вона відповідала тим концепціям, які зараз є науково обґрунтованим. І зрештою була наближеною до самої історичної науки.

Ця війна змінила ставлення держави, суспільства та історичної науки до того, що викладають у школі. Держава нині потребує мобілізації громадян, і фізичної, і духовної. Об'єднання людей навколо чогось та проти чогось. Війна поставила грані: чорне та біле. Не можна бути десь посередині. Війна надзвичайно чітко розставляє акценти. І це треба показати.

Чого хоче суспільство? Воно хоче зберегти свою ментальність. Хоче зберегти свої традиції та здобутки, які є в культурі народу. А для цього потрібно протистояти впливу іншої культури, яка у цьому випадку є ворожою культурою.

Чого хоче історична наука? Історична наука хоче, щоб згодилися нарешті ідеї істориків, які працювали у різних концепціях. Нарешті згодилися ідеї Грицака про розгляд історії України в контексті глобальної історії. Щоб знадобилася концепцію мультифронтиру, тобто України, як території, яка знаходилася під впливом різних чинників. Це також й імперський та антиімперський дискурс, де ми розглядаємо держави-імперії та наслідків їхніх впливів.

Війна активізувала цінності суспільства. Найбільш активним з цих трьох чинників впливу на історичну освіту є вплив суспільства. Ми маємо пояснити учням те, чому так сталося. Маємо пояснити те, чи це війна путіна та його оточення чи всього російського суспільства загалом? Усього суспільства, оскільки опитування після початку війни давали йому у росії за 70 відсотків підтримки.

Також маємо пояснити той момент, чому путін сподівався на те, що Захід нас не підтримає. Маємо пояснити й те, чому механізм ООН, який би мав не допустити війни, виявився бездіяльним. Маємо розповісти про те, що це етап війни, яка розпочалася у 2014 році. Маємо пояснити формування авторитарної влада путіна і те, як на це реагувало населення. І звідки взялася концепція "русского міра".

На мою думку, у програмі має бути важливий акцент щодо боротьби свободи та несвободи в людській цивілізації. Боротьби демократій та диктатур. Якщо ми пояснюємо нашу сучасну війну лише з етнічного принципу, що це російська держава, орки тощо, то ми використовуємо так багато тих метафор лише тому, що ще не знайшли насправді, окрім слова "рашизм", іншого слова, яке б показувало не лише емоційне ставлення, але й мало б під собою якусь концептуальну основу.

А ми маємо показувати, що ми боремося за свободу та незалежність, а там борються проти свободи та незалежності. Що людська цивілізація – це міра зростання свободи. Якщо ми говоримо про корені цивілізаційної звички до свободи чи до несвободи, то треба показувати звідки це походить. У нинішньому світі, в умовах глобалізації, таки не варто говорити, наприклад, що це "азійський спосіб мислення", а це – "європейський спосіб мислення". Ці ідеї протистояння свободи та несвободи потрібні нам для того, щоб мати відкрити мислення щодо інших країн, цивілізацій чи періодів історії.

1. Предметні навчальні програми – це стратегії навчально-пізнавальної діяльності, які орієнтовані на реалізацію цілей загальної середньої освіти. У програмах визначили очікувані результати навчання, час і послідовність їхнього досягнення, а також необхідні для цього інформаційні ресурси (зміст).

Широкомасштабне вторгнення військ РФ в Україну спонукало проаналізувати чинні програми з історії для ЗЗСО на відповідність запропонованих відповідей викликам російсько-української війни. Аналіз проводила група науковців та педагогів, фахівців з історії, до складу якої входили як розробники програм, так і особи, які непричетні до їхнього творення та редагування.

Загальний висновок наступний: навчальні цілі та зміст програм загалом зображають здобутки сучасної історіографії, проте потребують доповнень та уточнень задля того, щоб увиразнити наскрізні лінії з минулого, що дають змогу пояснити сучасні події. Про найбільш важливі зміни у програмах йшлося у доповіді Мар'яна Мудрого.

2. Оновлення програм з історії відбулося через уточнення очікуваних результатів і змісту окремих розділів чинних програм або доповнення цих розділів новими навчальними цілями й темами.

Наприклад, внесення в програми погляду на Радянський Союз, як на державу імперського типу, зумовило такі зміни в програмі "Історія України":

10 клас

Розділ 2. Початок Української революції

Додали у зміст: Початок агресії більшовицької Росії проти України. Проголошення в Харкові більшовицької влади.

Розділ 3. Боротьба за українську державність

Додали у зміст: Відновлення збройної агресії РСФРР проти УНР. Утвердження більшовицького режиму. УСРР як результат російської збройної агресії та окупації УНР.

Розділ 4. Встановлення та утвердження комуністичного тоталітарного режиму в Україні

Додали у зміст: СРСР як держава імперського типу. Статус УРСР у складі Радянського Союзу, присвоєння союзним центром суверенітету України. Голод 1928–1929 років Знищення української інтелігенції. Імперська політика зросійщення України. Порушення прав людини в умовах тоталітарного режиму.

Додали поняття: присвоєння суверенітету.

Додали розуміти:

– імперський характер політичного устрою Радянського Союзу (СРСР);

– голод 1928–1929 років як інструмент більшовицької політики для приборкання села;

– авторитарну модель модернізації в УРСР.

11 клас

Розділ 1. Україна в повоєнний період.

Додали уміння:

– обґрунтувати імперський характер політики СРСР.

Розділ 2. Україна в умовах десталінізації.

Додали у зміст: Ідеологічні обмеження десталінізації (замовчування Голодомору тощо). Політика зросійщення.

Додали розуміти:

– сутність політики СРСР, що була спрямована на зросійщення України.

Зміна погляду на Українську революцію з акцентом на подіях 1917-1918 років, які привели до проголошення незалежності УНР, спонукала змінити назви розділів 2 і 3. Розділ 2 називатиметься "Українська революція", а розділ 3 – "Боротьба за українську державність". У розділі 3 до змісту додали такі теми: "Наслідки Української революції та боротьби за державність. Формування контурів української політичної нації".

Решта нових акцентів також зображені у програмах як доповнення чи уточнення очікуваних результатів і/або змісту навчально-пізнавальної діяльності. Зокрема, в програмах з'явилися нові важливі для розуміння сучасності поняття: "русскій мір", "рашизм", "савєтскій рєжим", "савєтскій чєлавєк" тощо.

3. Названі та інші доповнення до програм нарощують дисбаланс між часом, що потрібен для досягнення очікуваних результатів навчання, які визначені у цих документах, і реальним, який виділи на вивчення історії. Тому учасники робочої групи намагались розвантажити чинні програми, вилучаючи зі змісту розділів окремі підтеми, а з-поміж очікуваних результатів – менш значущі для глибокого осмислення теми.

Наприклад, у курсі "Історія України" в розділі 1 за 8 клас вилучили теми: "Полемічна література" та "Церковні собори в Бересті 1596 року". Однак, ці вилучення не зменшили обсяг навчального матеріалу, оскільки його зміст диктує структура програми та назва її розділу.

Судіть самі, чи вилучення названих вище підтем приведе до суттєвих змін у викладі історичного матеріалу: Розділ 1. Українські землі у складі Речі Посполитої (XVI – перша половина XVII ст.) Зміст: Реформаційний та контрреформаційний рухи в Україні. Пересопницьке Євангеліє. Книговидання. Православні братства. Василь-Костянтин Острозький. Розкол православної церкви. Утворення унійної (греко-католицької) церкви. Боротьба за відновлення православної ієрархії.

Гадаю, що наші думки збіжні. Названі вилучення неефективні, тому що розгляд названої теми та її зміст спонукають розглянути вилучені факти. Без них ніяк не обійтися. Цей висновок стосується практично усіх розділів, де зробили подібні вилучення. Розвантажити чинну стратегію пізнання історії, як і будь-які інші вироблені стратегії пізнавального поступу, неможливо. Адже тематика змісту задається композицією та темами розділів. Якщо ми не згадуємо якісь події чи персоналії (до речі, їх теж вилучили з правої колонки), то вони залишаються підтекстом чи вагомими обставинами контексту, про які не можна не згадати.

4. Щоб забезпечити відповідність між обсягами виділеного на навчання та реально необхідного для успіху пізнавальної діяльності часу, варто укласти нові, концептуально інші програми. А для того, щоб можна було такі програми укладати, необхідно змінити модель шкільної історичної освіти. Чинна уже давно не відповідає потребам і запитам учнів, а також ресурсним можливостям української держави й територіальних громад.

Зокрема, втратило сенс вивчення окремого курсу "Всесвітня історія". Відчуваючи це, більшість вчителів історії використовує навчальний час цього предмета у старших класах на вивчення історії України. Однак, й українська історія без від всесвітньої не стає для більшості учнів достатньо зрозумілою.Про це свідчать, наприклад, плачевні результати виконання тестів ЗНО з історії України за кілька минулих років. Тому потрібна нова концепція загальної історичної освіти, де б чітко визначили завдання пізнання історії у початковій школі, 5-6 та 7-9  класах, і, звичайно ж, у профільній школі.

Тези до такої концепції нещодавно  оприлюднили під час круглого столу, що відбувався у департаменті освіти і науки Львівської ОВА. Учасники круглого столу були одностайними в думці про необхідність викладання у ЗЗСО єдиного курсу української історії, що розрахований мінімально на щотижневі три години. Пропоную організувати в області широке обговорення схвалених учасниками круглого столу "Тез до концепції шкільної історичної освіти – 2022".

Ще я хотів би висловити зауваження стосовно тез Ігора Танчина. Я не у всьому з ними згоден. Найперше – я не  готовий погодитись з його тезою про те, що історія має на меті згуртовувати націю, створюючи для неї спільне минуле та творячи спільних героїв. Я вважаю, що шкільна історія має обслуговувати не державу (якою б любою вона нам не була) та не націю (за усієї важливості національних інтересів).

Шкільна історія має обслуговувати учнів. Чого потребує учень? Дати собі відповіді на запитання: "Хто я?", "З ким я?" та "Навіщо я тут?". Якщо історія допомагає дітям відшукати відповіді на ці запитання, то вона робить послугу і дитині, і нації, і державі.

Щодо третьої тези про те, що підхід до вивчення історії в Україні має відрізнятися від того, що практикують у країнах Європи, то різниця між нами та нашими західними сусідами насамперед в акцентах. Представляючи історію України в її взаємозв'язках з європейською, ми більше інформуємо про те, що нас вирізняє поміж народів Європи, а "старі" народи ЄС – про все те, що їх єднає. Наратив мав би бути один.

Дякую, Романе. Під час оприлюднення своїх тез, я очікував, що вони викличуть дискусію, адже обговорення в форматі сенс круглого столу якраз й полягає в тому, щоб посперечатися про речі, які передбачають неоднозначне тлумачення. Сьогодні ми перебуваємо в ситуації війни яка має екзистенційний характер, тобто це боротьба за виживання  для обох головних учасників. Але наразі я говоритиму лише про українців, а саме: Росія наполягає на тому, що нас не існує, і якщо ми програємо, то вона зробить усе, щоб ми перестали існувати.

За цих умов історія перетворюється на головну ідеологічну зброю, ми повинні переконати всіх, насамперед своїх громадян у тому, що українці як нація існують, мають своє минуле, мають своїх героїв. Як казав Ренан, нація – це душа, яка складається з двох частин: одна з них спільний спадок  історії, спільні спомини про звершення в минулому, друга – спільна згода, бажання жити разом. Тобто, якщо ми не посіємо в душах громадян гордості за спільне минуле, то наша нація просто перестане існувати, на жаль, це не якісь теоретичні міркування, а живе сьогодення.

Що ж стосується відмінності викладання історії у нас та в Європі, то воно зумовлене якраз різними задачами. Ми – творимо націю, і історія в цьому ключі перетворюється на найважливіший предмет. Причому на передній план виходить саме зміст історії: хто наші герої? І які події мають вважатися ключовими, включно з єдиним підходом до трактування цих подій.

В Європі – це вже вчорашній день, оскільки широка громадськість ці питання вже пройшла. Тому вони можуть собі дозволити робити наголос на методологічних питаннях, а саме: вчити критично читати джерела, ставити правильні питання, порівнювати та зіставляти. Давати декілька поглядів на подію, різні історичні наративи. Вчити працювати як працюють справжні історики – вчити ремеслу історика. Я не кажу, що ми не повинні також цього навчати, мова тут лише про пріоритети.