Зміст статті

21 листопада 2022

Вікторія Кравченко: У житті немає нічого неможливого

Розмова з українською легкоатлеткою, срібною призеркою Літніх Паралімпійських ігор 2008 та 2012 років Вікторією Кравченко.

Війна, яку так зухвало розпочала Росія, принесла смерті, руйнування, горе, каліцтво і море зла. Українці втрачають рідних, на полі бою гинуть гідні захисники та захисниці, страждають цивільні, хтось залишився без дому, хтось без рідних, а хтось покинув усе та переїхав у безпечніше місце після довгого перебування в укритті чи підвалі. І за кожною історією – особистість, за кожним випадком – цілий всесвіт. 

Наша співрозмовниця знайшла прихисток у Жидачеві, оскільки її рідні Олешки нині під окупацією. Але це історія не зовсім про війну, а про те світло, яке живе у неймовірній Вікторії Кравченко, про позитив і надзвичайну силу волі у цій тендітній молодій жінці. 

Знайомтеся – відома українська легкоатлетка, заслужений майстер спорту України, триразова срібна призерка Літніх Паралімпійських ігор 2008 та 2012 років, почесна громадянка м. Олешки (Херсонська область) Вікторія Кравченко.

Вікторіє, спорт – частинка вашого життя. Чому саме легка атлетика?

Спорт й справді є моїм життям. Я себе без нього не уявляю, як і без легкої атлетики. Як для кожного вранці прокинутися та почистити зуби, так для мене обов'язковою є пробіжка. Тоді з'являється чудовий настрій, і день минає позитивно. Я цим живу. Це схоже на своєрідну хворобу (посміхається). Без спорту вже не можеш.

Триразова срібна чемпіонка Паралімпійських ігор – це надзвичайне досягнення. Яким був шлях до успіху?

Цей шлях розпочався ще з дитинства. У секцію з легкої атлетики я прийшла у першому класі. Мені сподобався цей вид спорту, адже ви знаєте, що легку атлетику ще називають королевою спорту. Згодом у мене з'явилася мрія – стати вчителем фізичної культури, і я вступила у Херсонський державний університет на факультет фізичного виховання. На п'ятому курсі зі мною сталася трагедія, що заподіяла шкоду здоров'ю.

Але завдяки своїй силі волі та тренеру Сергію Костянтиновичу Мягкову, який мене запросив на тренування, я потрапила до збірної команди України. А у 2005 році я поїхала на свій перший чемпіонат Європи до Фінляндії, звідки й привезла срібну та бронзову нагороди.  Потім були мої перші літні Паралімпійські ігри у Пекіні (КНР) у 2008 році. Там я стала дворазовою срібною призеркою. До речі, Китай мені сподобався надзвичайно. Він залишив більше приємних спогадів, ніж Лондон, де я брала участь у XІV літніх Паралімпійських іграх у 2012 році, звідки також привезла срібло. 

Вікторія Кравченко (фото: wikipedia.org)

Чому? Зазвичай всі захоплюються Великою Британією?

Можливо тому, що мої перші Паралімпійські ігри проходили саме у Китаї.  А ще там надзвичайно доброзичливі люди. Зрештою, кожна країна є унікальною, як і її мешканці. Бувало, повертаєшся зі змагань з-за кордону, а мене так захоплено розпитують – як там. То найперше зазначаю, що це надзвичайно велика відповідальність представляти свою країну в іншій державі. Це щоденна праця також й на змаганнях. Від тебе всі чекають результатів, тому що кожен спортсмен їде на змагання за медаллю, незалежно від того, якою вона буде. 

Хто вас мотивував на успіх? Хто підтримував?

Найперше я сама себе мотивувала. Я прагнула довести, що я така, як усі. А ще величезна підтримка, звичайно, від рідних та тренера. Пригадую, коли повернулася з першої своєї паралімпіади, зайшла в дім і відразу ж запитала батька: "Тату, ти мною пишаєшся?" Батьки надзвичайно хвилювалися за мене, а брат був, як психолог. Я вдячна усім, хто мене підтримував. Адже завдяки спорту я відновилася та довела собі, що можу досягати вершин.

Вас нагородили Орденом княгині Ольги II ст. та Орденом княгині Ольги III ст., і це окрім спортивних медалей та відзнак, то які нагороди для вас є найціннішими?

Кожна відзнака є для мене вагомою. Тому, що кожен орден чи медаль я заробляла своєю працею, наполегливістю та силою волі.

Поговоримо про силу волі. Спорт – це щоденна праця, особливо над собою. Що ви порадите тим, хто хотів би займатися (для прикладу почати бігати), але не може побороти власної ліні?

Відповідь надзвичайно проста: у житті немає нічого неможливого, важливо тільки цього дуже захотіти. І все вдасться! Ставиш собі мету та йдеш до неї. Зрештою, життя без мети є монотонним. Без неї ти не живеш, а існуєш.  Для прикладу, моєю великою мрією було потрапити на Олімпійські ігри та гідно там представити Україну. І це сталося. Ставте перед собою мету та йдіть до неї. Немає нічого неможливого! 

Принагідно додам, що історія успіху Вікторії є також історією про велику віру у себе та людську співучасть. Коли Вікторія потрапила в аварію, то 32 дні пролежала в комі. Найперше її підтримували батьки та близькі люди, долучалося багато інших людей до вартісного лікування. Вікторія повернулася до повноцінного життя, а як спортсменка – до переможного. 

З дозволу Вікторії я розповіла ці факти, щоб наші читачі могли зрозуміти усю велич сили волі та міцності духу скромної Вікторії Кравченко.

Паралімпійська срібна призерка  продовжує працювати над собою і в Жидачеві. У наше місто, яке надзвичайно подобається Вікторії, спортсменка потрапила власне тому, що саме звідси її чоловік, наш земляк – Андрій Баранкевич. Легкоатлетка також прагне допомогти у розвитку й діткам громадської організації "Щасливі разом". 

Такою є історія надзвичайної українки Вікторії Кравченко. Переконана, що без перемог Вікторія не була б собою. Зрештою саме слово "Перемога" закодоване у її імені. І нехай віра цієї світлої українки у перемогу України пришвидшить її, а покладання великої надії на ЗСУ додасть міці нашим захисникам і захисницям повернути наші землі з-під окупації, серед яких і Олешки – рідне місто Вікторії.

Інтерв'ю підготовлено у межах проєкту USAID Ukraine – USAID Україна "Говерла" "Партнерство між громадськими організаціями та органами місцевого самоврядування з інтеграції та адаптації ВПО у територіальні громади Львівської області".


авторка: Ірина Берник (директор КП "Жидачів ФМ")

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.