Зміст статті

19 грудня 2022

Одне знаю точно – головне не де ти, а хто ти!

Історія переселенця Романа, який нині з родиною мешкає у Рава-Руській громаді.

Історія Романа, який вже двічі зі сім'єю змінював місце проживання через військові дії. Нині вони мешкають у селі Річки Рава-Руської громади.

Роман, 40 років. Село Річки, Рава-Руська громада.

Двічі разом з сім'єю змінював місце проживання через військові дії. Покинути свій дім йому довелося ще у 2014 році, коли вони мешкали у Торезі, зараз Чистякове Донецької області. Від початку АТО і до нині це місто є тимчасово окупованим. 

Він перевіз сім'ю до міста Києва, де продовжив працювати у сфері ремонту та обслуговування електроніки. Роман має до цієї справи неабиякий хист, взагалі будь-що, що стосується праці з технікою для Романа не становить жодних труднощів. Він облаштував свій офіс, справи йшли вгору, здається, що життя почало налагоджуватися.

Однак після 24 лютого Роману, як голова родини, знову довелося приймати важливе рішення. Потрібно їхати на захід країни, оскільки безпека рідних – понад усе. До речі, під час перебування у Києві його колеги неодноразово пропонували йому переїхати до Польщі. Казали, що допоможуть з документами, мовляв, умови для праці там кращі, сім'ї буде комфортніше, але він відмовився. За словами Романа, Україна є його рідною землею, для нього важливо жити та розвиватись саме тут. Він хоче побачити Україну квітучою та хоче докласти до цього свої зусилля.

Отже, Романе, як ви опинилися на Львівщині? 

На Львівщину я вперше приїхав у 2020 році. Тут у селі Річки, що у Рава-Руській громаді, мешкав мій кум, який теж був змушений залишити свій дім на Донеччині. Ще у 2014 році він поїхав до Львова, оскільки Київ для нього був надто гамірним містом, мурашником, де ти один і нікому не потрібен. Ми з сім'єю поїхали до Києва, я більш технічно спрямована людина, технік-інженер, і мені важливо було працювати у технічно насиченому середовищі, якою є столиця. Однак я відразу розумів, що Київ для нас є тимчасовим місцем перебування. Важливо було заробити трохи коштів, адже я єдиний годувальник у моїй сім'ї, яка складається з мами, дружини та двох доньок.  

У Річки я намагався переїхати ще у 2021 році, у грудні привіз сюди дружину з доньками, тут вже мешкала моя мама і ми разом хотіли відсвяткувати Різдвяні свята. Не полишав надії вже тут вкорінитися та знайти для себе працю. Однак з цим було досить важко. Я вирішив 1 березня повертатися до Києва, щоб продовжити працювати, але сталося повномасштабне вторгнення. Тому я повернувся до Києва лише для того, щоб забрати старшу доньку та знайомих які намагалися виїхати до батьків на Тернопільщину. Тепер ми всі тут. 

Як ви розв'язали питання з житлом? Ви сказали, що тут вже мешкала ваша мама?  

Так, на щастя, я вже мав куди їхати, винаймав житло тут для матері ще з 2020 року. Можна сказати, що нам пощастило.  

Які були труднощі з переїздом сюди? 

Ми проходили анкетування у межах проєкту (проєкт "Говерла" USAID – авт.), де з'ясовували наше становище, потреби, перешкоди тощо. Оскільки ми вже мали досвід вимушеного переїзду, ми не з маленького містечка та мешкали у столиці, то, звичайно, що звикли до більшої доступності до усього (лікарні магазини, гуртки), і тому, можливо, тут і можна говорити про якісь незручності. Для мене, загалом, є все необхідне. Я свідомо обирав це місце для переїзду. Зараз усім нелегко. Мусимо прожити цей період. Ми ж українці, ми все можемо. 

Чи відвідували ви заходи у межах реалізації проєкту "Партнерство між громадськими організаціями та органами місцевого самоврядування в інтеграції та адаптації внутрішньо переміщених осіб у територіальні громади Львівської області", що відбувались у місті Рава-Руська?       

Так, ми були на кількох заходах. Останніми були Андріївські вечорниці, які відвідали разом з донькою. Що сказати, просто клас, Україна надзвичайно різноманітна, це новий досвід для нас. Важливим для мене психологічно став тренінг, який проводили у приміщенні міської ради щодо питань формування розуміння та ефективної комунікації в громаді (тренер І. Федорич – авт.). Я емоційна та чуттєва людина, і тому для мене це було вкрай важливо. Тоді на тренінгу відразу сказав, що у моменти подібного навантаження є можливість впасти в депресію.  

Люди різні, коли у 2014 році ми залишили свій дім, то багато хто не знав, що там у нас за ситуація, що таке АТО. Нас запитували у Києві про те, чи справді там стріляють та бомблять. І тут також не всі до кінця розуміли масштаби того, що відбувалося на сході країни, у Києві, Чернігові чи Харкові. Для моєї  сім'ї війна не розпочалася 24 лютого, наша війна триває ще з 2014 року.

Я ріс без батька, вчився, чесно працював, заробляв та спромігся придбати будинок наприкінці 2013 року. І нарешті облаштувавши свою рідну оселю, я її втратив.   А ці усі події, переїзд на нове місце, потім прилаштування, хоч якась стабільності, потім ковід, карантин. І от знову війна нас наздогнала.

Емоційна втома збільшується, а подібні заходи необхідні для того, щоб отримати можливість поглянути на ситуацію під іншим кутом, переосмислити та продовжувати боротися за майбутнє своєї сім'ї.  Інколи, потрібен поштовх або просто мати відчуття що тебе чують, розуміють. Зараз без вагань можу сказати, що робитиму все можливе та неможливе для того, щоб мої рідні були в безпеці та комфорті. 

Чи плануєте жити тут далі? Чи спілкуєтеся з іншими переселенцями та які у них думки щодо цього? 

Для себе вже вирішив давно, так, хочу залишитися жити та працювати тут. Мені дуже подобається громада. Під час спілкування з іншими переселенцями чув від них про те, що вони не хотіли б тут лишитися, оскільки: "Ой, тут люди…" Але, можливо, й в іншому місці вони не знайдуть порозуміння, всі ми різні, погляди у людей різні на життя та Всесвіт.

Мене тут все влаштовує, я не відчуваю дискомфорту у спілкуванні з місцевими, відчуваю повагу до себе, тому що одне знаю точно – головне не де ти, а хто ти. І добра людина, комунікабельна, свідома завжди буде оточена людьми добрими. Я ж не спілкуватимусь з бандитами, наприклад. Тому оточення та взаємодія з суспільством є відображенням людини. Варто починати з себе.  

Чим зараз заробляєте на життя?  

Ремонтую електротехніку. Раніше, до лютого, була можливість придбати земельну ділянку, я мав певні заощадження, але сталося так, що частину коштів я свідомо передав на підтримку ЗСУ, а на іншу – купив обладнання, щоб продовжувати працювати. Я швидко переформатовуюсь на нову працю, з дитинства люблю читати, взнавати щось нове – це хобі. Інженерія, техніка, електроніка – все рідне для мене. Ти працюєш, вкладаєш все своє життя в якусь справу, а потім приходить війна, і ти змушений шукати нові можливості для заробітків.   

За життя зрозумів одну істину – варто бути універсальним, так у наших реаліях легше адаптуватися до змін. Роботи вдосталь, звісно, що свої корективи вносить вимкнення електроенергії, однак справляюсь. Ось вже в одній з кімнат є невеличка майстерня, тут ремонтую електроприлади, електроніку, сарафанне радіо працює чудово, а кількість клієнтів лише зростає. Підприємці стали привозити техніку на ремонт. А ще я придбав апарат аргонодугового зварювання, і тому розширюю асортимент можливих ремонтних робіт.  

Душа насправді лежить до сільського господарства. Ще з дитинства мрію займатися птахівництвом, у мене вже тут влітку було понад три сотні качок та курей. Цікаво, що за мірками місцевих – це просто шалена кількість. Гадаю, що розвиватиму цей напрямок.  Кожна людина у певний момент починає планувати свою старість. Де вона житиме, як? От і в мене так.

Давно вже вирішив для себе, що не хочу зустріти свою старість у квартирі, хочу у власному будинку, на своїй землі. Займатися своєю справою, бо якщо людина нічим не займається, то вона помирає. Життя – це рух. Я ж не сяду в 50-60 років, як собі уявляв, у крісло-гойдалку з келихом доброго вина в руці. Однак це є одне, а інше, щоб так сидіти перед каміном з келихом вина потрібно той камін скласти, крісло сплести, виноград виростити та зробити того вина.

Або ж бути айтівцем з великою зарплатнею. Все собі купити, але там вже немає душі. Це вже так не працює, вино не так п'ється. Ось так. Тому хочу на своєму подвір'ї, з пташками… Допомагати людям.  

Чому саме птахівництво?  

Є одна історія з дитинства, у бабусі було господарство (кури, качки тощо). І ось вже мали вилуплюватися каченята. Мама-качка відповідально виконувала свій обов'язок, але сталася халепа – у хлів проникла ласка та вкрала насідку. Мені тоді стало дуже прикро, я боявся, що каченята загинуть. Так я вирішив їх досидіти самостійно. Відверто, не знав чи буде з того пуття, але дуже хотілося їх врятувати. І мені вдалося, за кілька днів одне за одним на світ з'явилися маленькі дзьобаті пухнастики. Тоді й вирішив, що обов'язково займатимуся птахівництвом. Тому створити та розвинути птахоферму є для мене сакральною мрією, хто зна, можливо, що тут на Равщині моя мрія втілиться у життя.  

Чи ображаєтесь ви на те, коли вас називають переселенцем? 

Зовсім ні. Я до того ставлюся просто, бо зі своїми українськими коренями маю трішки маю азійську зовнішність, а тому з булінгом зіткнувся ще зі школи, нічого незвичного. Коли став більше цікавитись психологією, то багато що для мене прояснилося, тут справа у вашому ставленні. 

Щоб ви порадили іншим переселенцям? 

Розібратися насамперед у своїй голові, ось це найголовніше. Для того, щоб зрозуміти людину, потрібно поставити себе на її місце. Те, з чим у цьому становищі найчастіше зустрічають люди, це нерозуміння, упереджене ставлення, стереотипне мислення оточення. Тому варто для себе з'ясувати причини цього та обдумати їх.

Якщо ти це приймеш, то зможеш адаптуватися будь-де. Якщо хтось хоче вжитися у нове суспільство, то варто зрозуміти те, чим саме це суспільство живе, які його цінності. Але це все справа бажання. Не всі зможуть. Також потрібно більше спілкуватися. Ти можеш вийти на вулицю, зустріти дві погані людини та зробити висновок, що тут всі такі, але це не так. Все потребує критичного мислення. Спілкування розширює світогляд. І більше вивчати Україну та все наше українське. Нас багато що єднає, ми різні, але ми єдині.

Інтерв'ю підготовлено у межах проєкту USAID Ukraine – USAID Україна "Говерла" "Партнерство між громадськими організаціями та органами місцевого самоврядування з інтеграції та адаптації ВПО у територіальні громади Львівської області".


автор: Олександр Матвійчук


фото: mapio.net

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.