У журналістських колах не особливо шанують Винничука за його схильність до кон'юнктурного дрейфування.
Це тільки культурні журналістки, як представниці найбільш збоченого відгалуження журналістики, полюбляють припадати на колінця перед його світлим образом. А так, колишні поступовці деталізованим різнобарв'ям змалюють ті часи, коли Винничуку вдавалось одночасно писати у рупор прогресивного патріотизму – газету Поступ та есдеківський форпост на Львівщині – газету Молода Галичина. В хитромудрості Винничука є чимало інших епізодів, але не факт, що всі вони такі погані, як про них чуткують. Винничук як адепт поєднання непоєднальних речей є ідеальним виразником середньостатистичного галичанина і самої людини, зокрема.
Тому й не дивно, що після написання книги "Танго смерті" навколо цієї книги почали кучкуватись різноманітні нездорові сили українського суспільства. Графоман Андрій Любка возніс її своїми лобзаннями до п'ят маленького Ісусика, а майже рідна Винничуку газета Експрес, з істеричністю генетично закладеною на своїх шпальтах, відрапортувала про наближення Танга смерті до найкращих зразків Олеся Гончара.
З експресівськими заманухами усе зрозуміло відразу, оскільки Починок як добрий менеджер та маніпулятор знає, що наразі адекватні людини Експрес не читають. З графоманією Любки дещо складніше. Можливо за тим його сталкерством Андруховича, коли він копіює його інтонації, рухи та дискурси, і де Любка – це мавпа Андруховича, простежуються хоч якісь натяки на стьоб над бідним Патріархом. І тоді Любка – ще той єресіарх. Має бути у тому, як він цнотливо цидулить свої революційні полюції, хоч лепта самоіронії.
Поступ і кон'юнктура ще раз зійдуться в абзацах цього тексту, щоб повідомити про той факт, що за звітний період львівські епігони Кривенка та інші місцеві старпери масово кинулись в хуліганку, яку банально провтикали за буремної юності в тіні вже згаданого Кривенка чи інших велетнів духу. Мемуарні хробаки вирішили хоч чимось зафіксуватись в епоху мемів. Хоч словом. Хоч одним місцем. Одними з представників такого симуляційного пробудження духу авантюризму у Львові є члени такого собі клюбу Митуса. Найбільш активними членами митусівської туси є такий собі В. Павлів, який ніяк не злізе з тіні великого Кривенка та В. Расевич, який ніяк не вилізе з-під тіні великого Грицака.
Винничук також свого часу намагався привнести до Post-Поступу трохи батярства, але коли не вдалося, то за декілька років нарешті вистрілив з віршиком "Вбий підараса", який і став наразі найбільшим досягненням львівської думки з поміж вже згаданих паничів. Він реально заслужив свій шматочок слави і як справжній опозиціонер отримав навіть деякі переслідування у двері.
І тут вже варто потрохи починати розуміти контекст у якому надрукувалась книга "Танго смерті". Декілька років тому товариш Грицак хотів запровадити в Україні диктатуру покаяння. Він чомусь почав вимагати наказовим імперативом голослівного вибачення українців перед жидами та євреями за свої минулі гріхи. Як вже всі зрозуміли, ключовими у попередньому реченні були слова "почав вимагати наказовим імперативом". Але Грицак швидко збився з того. Став директором Програми дослідження історії сучасної України імені Петра Яцика. Отримав ще декілька грантів. Чекає на видання книги десь на туманних альбіонах.
Торік намалювався медіаскандал довкола буковинсько-голлівудських жидівочок свободівця Мірошниченка, який намагались розкочегарювати представники Української правди С. Лещенко та В. Кіпіані, а також така собі Елеонора Гройсман, яка вискочила невідомо з яких конопель. Дещо запізніло розродився на все це у Львові своїми порно-віктимностями й згаданий вище товариш Расевич. У його арсеналі все та ж підміна понять, ігнорування контексту та маніакальне вишуковування причетних з наступним їхнім безапеляційним покаранням.
Окрім того, Расевич намагається забакланити своїх противників ще й спогадами реальних євреїв про тогочасний Голокост, чим нагадує фотографа з Фотозбільшення, який хоче витягнути з паркових фотографій можливо більше, ніж там є насправді. В одному зі спогадів Расевича згадується високий берег річки у селі Скобелка Горохівського р-ну Волинської області. Схоже на те, що Расевич ніколи не був у Скобелці і навіть не здогадується про мізерність річки, що там протікає.
Але Расевич цитує спогади маленької дівчинки для якої будь-який берег може бути великим, навіть берег Сапалаївки. Зрозуміло, що з часом і рельєф міг змінитись, але Расевичу, зважаючи на глобальний статус його звинувачень, варто бути обережним з такою хиткою субстанцією як спогади. Варто пам'ятати за що затравили Єжи Косінського з його "Розмальованим птахом", і просто розібратись зі словами та їхнім значеннями. Коротше, триматись суворого наукового методу та емпіризму його, і не дозволяти називати свою рідну науку історію вже котре десятиліття поблядушкою гуманітарних наук.
Пам'ятаючи про Фотозбільшення можна ще згадати й такого львівського персонажа як Манкурт. Він виставив на своєму сайті фото львівського погрому євреїв, які йому надіслав анонімний френд із Америки. Після зауважень коментаторів, що деякі фото можуть бути не зі Львова та непов'язані з єврейським питанням, Манкурт заявив, що він не дослідник, і тому не буде перевіряти кожне фото. Будь-які інші спроби перенесення аргументації у більш логічну площину відразу проголошувались фанатично непомильним Манкуртом прикладами ксенофобії та антисемітизму.
Логіці немає місця там, де вже навіть така сакральна річ як Голокост починає працювати за правилами шоу-бізнесу (цитуючи фільм Паоло Соррентіно Де б ти не був).
На фініші жертовних причитань Расевича лунає реквієм за тією мрією, що сам автор не інквізиційний маран, і тому не може отримати зі своєї пропаганди хоч якісь дивіденди. Його самокатування починають нагадувати гомоеротичні аспекти мучеництва святого Севастіана, де він одночасно: кат, жертва і глядач. Він фонтанує оргазмом віктимності: "наші предки вбили "своїх" жидів, а нам залишилися тільки євреї". Після такої німої сцени мало б настати отверезіння посткоїтальної абстиненції, але про це ніхто та ніколи не дізнається, оскільки на такому ефектному хеппі-енді стаття Расевича так сі кінчає.
Незабарний підхід до самого Танго смерті відзначається тим чудесним збігом, що усі згадані вище персонажі тим чи іншим коліном пов'язані з УКУ. Грицак – професор УКУ. Павлів – викладач кафедри журналістики УКУ. Кіпіані – викладач кафедри журналістики УКУ. Расевич – викладач кафедри журналістики УКУ. Лещенко – лауреат премії імені Кривенка, яку роздають в УКУ.
УКУ свого часу також хотіло забрати образ Жида з різдвяних вертепів і це побажання зі святою наївністю співпало з фактом пожертви 1,2 млн. доларів від канадського бізнесмена Джеймса Темерті на вивчення українсько-єврейських та юдео-християнських відносин, програми єврейських досліджень у контексті Центральної та Східної Європи в стінах УКУ.
І ось на тлі таких маніяків покаяння та їхніх терористичних узагальнень, і з'являється Винничук. Весь білий та пухнастий. Лицар на білому Росінанті. Як опозиція до кон'юнктури згаданих паничів. Як кон'юнктурна опозиція до їхньої кон'юнктури. Написана на письменницьку стипендію Львівської міської ради та на прохання самого Садового, як реклама славного міста Лева, де на місці Куркова могла бути ваша реклама.
На такому вигідному для Винничука контрасті варто відразу покінчити з єврейсько-жидівським питанням, оскільки це не найцікавіше, що є у нього. У Винничука чітко аргументована апологія слова "жид". Акцентовано на тому, що били саме зальотних євреїв, а не своїх жидів. У розгляді цього питання панує підкреслена документальна відстороненість на відміну від диктатурної версії попередніх паничів, які радо відкликаються на термінологію "ліберасти", і так наказово вимагають вибачення орієнтуючись на відому цитату 13 століття: "Вбивайте усіх, Господь впізнає своїх".
Від 13 до 21 століття майже нічого не змінилось з маніпуляціями масової свідомості. Саме тому у "Танго Смерті" Винничук аватариться таким собі deus ex machina. Механізованим творцем гри з читачами, який пропагує їм фетишизовану технічність шарнірних ляльок Беллмера, де ідеальне (утопічне) – це збочення, щось підозріле.
Рекламне гуру Винничука влаштовує вдячним читачам туристичне порно, чудово прописане в парафіях жіночого роману. Винничук працює в схемах контекстної реклами та як Google Trends відстежує сплески затрендованих слів. У нього все посортоване та дозоване. Кожну реакцію він прорахував, і для кожної з них у нього є своя панацея.
Гастрономічне порно як ностальгійний тренд фастфудного споживача вже чекає майбутніх книжок з рецептами з "Танго смерті". Порно таких масштабів, що навіть продакт-плейсментове Мазох-кафе – це боже смерділо у порівнянні з міжвоєнним ароматами Львова, що так приємні для Господа.
У трендах ходить сама маніпуляційність, виразна інфантильність (пасивність) чоловічих персонажів, проблематика реінкарнації, періодичне панування емансипованого жіночого тіла, що суворо регламентується цим дивним пацанячим світом з подальшою експлуатацією жіночої сексуальності. У тренді – комерційна містика для марновірних. У тренді – туристична екзотика з підгляданням за екзальтацією галицьких міфів. Навколо розкидані ґварні заманухи, щоб споживачі як песики Павлова бігали до словничка і там вафлились від підвищення самооцінки та того факту, що вони знають ще одне екзотичне слово. І це вже щось з області маніакального присісту українців на кросворди.
І якщо до когось ще досі не дійшла ця ґвара, то для таких Винничук прямо підморгне туристам фразою про те, що Галичина – це казкова країна, де якщо вони захочуть, то буде їм і Аліса, і Лоліта, і Керрол. У цій казковій країні заради туристичної гривні й підпрацьовує ехом Винничук. Ехом Борхеса, ехом Маркеса, ехом моделей Кортасара. Ехом того, кого забажають споживачі. Для усіх він буде Земфірою. Захочуть солодких апельсинів – буде і Еком, і Павичем. Захочуть вбивства усіх сусідів – буде Бруном Шульцем, Кафкою і всіма іншими, інколи тільки йому відомими авторами. Буде провінційним споглядатором великих народів згідно заповітів Михаїла Себастіана, Федеріко Фелліні чи Кустуріци.
Така ігрова цитатність дозволяє Винничуку стати виразником ігрових бажань мешканців та гостей цього мультикультурного міста. Винничук грає як може. І переважно він грає читачів, які пісяються з тої радості, як від розстрілу в Криївці. За няшністю котиків не помічають її тризубної готики. Не помічають, що вся сім'я головного героя має справу з мерцями. Усі епізоди міжвоєнного Львова є проекцією на теперішню успішну кластеризацію міста, а всі сучасні епізоди – ніби вирізані з жіночого роману. І яскравість того потойбічного світу ніяк не може поєднатись з прісністю цього.
Львів виїбали та висушили. Лишилась комфортна беззубість та аборигенна екзотика, що добре продається. Львів став фольклорною резервацією, де панує рекламна диктатура ідилічного комфорту. У слогані міста "Львів – відкритий для світу" сексуальних конотацій настільки, наскільки Львів став зручним для користування, зручним для юзання. Його прирученість та підпорядкованість чудово вписуються у теперішню пасивність міста Лева.
Місто мертвих – це ідеальний шлях розвитку для Львова. Львів зараз – це ідеально мертве місто.
Тому продовжуючи фільмові аналогії Танго смерті френдиться з Операцією Арго Бена Афлека. Одного з найбільших претендентів на кон'юнктурного Оскара. В Арго також прописано кожну реакцію, саспенсу чекають з секундометром, а кожен патріотичний рух оформлено у потрібному напрямку. Зрозуміло, що є набагато сильніші фільми (Take This Waltz, Bernie, Silver Linings Playbook). Але переможе тільки Арго. Тому рекламістам на якомусь етапі стає нудно з таким передбачуваним піплом. І вже зовсім не дивно, що цитатний Винничук спокусився усіма перевагами перетворення "Танго смерті" на танго лібідо.
Виннничук починає хуліганити вже зі вступу, який за дон-кіхотним прикладом Сервантеса перетворює на пародію на криївкове лицарство з усіма необхідними монументальними словами та гранатою у руці авраамового коліна. Також невідомо чи мінетний бліцкріг адресовано саме Забужко чи якимсь іншим завсідницям орального сексу, але буквально така іронія звучить ще краще – божевільний секс на Кульпаркові. Чим не бездоганна назва борделю чи порнофільму?
Схоже, що не зміг оминути Винничук своєю пародією й твори Матіос та Шкляра. Попсу Шкляра він обстібнув одним порівнянням, а от штучність та фальшивість "Солодкої Дарусі" він переплюнув вже згаданими ляльками Беллмера. Техніку Матіосного методу з утилітаризації садомазо в окремо взятому регіоні з її невимовною порнографікою страждань він застосував у розповсюдженні своїх трендів. Від Шкляра та Матіос він також набрався й любові до екранізації. "Танго смерті" – це готовий голлівуд.
Буквенні фрагменти – це стиль польських та чехословацьких фільмів 60-х. Щось від Санаторія під клепсидрою Войцеха Хаса, але більше до чеської лінії пародійних стилізацій Олдржиха Липського (Лимонадний Джо, Адела ще не вечеряла, Карпатський замок). І як тут не згадати Борживоя Земана з культовим Привидом замку Моррісвілль. Також в одній з мрій головного героя Винничук цитує фільм Іржі Менцеля Потяги під пильним наглядом.
Цифрові фрагменти – це фільми 90-х категорії B з невідомими акторами й плоскими діалогами. Там, де хлопчик однієї ночі пригрів якусь незнайомку. Всі друзі говорили йому, що з нею щось не так. Вона й справді з печі діставала пироги голими руками, оскільки була відьмою. У сексі вона втілювала усі його чоловічі проекції. Була ініціативною та власноручно піднімала його пеніс до статусу фалоса, що хоч якось актуалізовувало його чоловічість. Пізніше вона його з'їла чи щось таке з області традиційних чоловічих страхів перед вагіною.
У Винничука дівчатка також часто хапаються за прутні. От тільки невідомо, що ж їх на це надихало: читання Декамерону чи гортання Високого замку. Тому в сенсі екранізації Винничуку ще може світити світле майбутнє: Іржи Менцель ще живий, а Юліуш Махульський ще може ще піти у ва-банк.
Матріархат трендово рулить в "Танго смерті". Пасивність чоловічих персонажів постійно змушує дівчат бути активними у виборі поз. Дівчата сміливіші, рішучіші, готові на вбивство. Тобто, вони звичайні відьми у зручній картині ідеального чоловічого світу. Того ідеального світу, де вагіна дарує свої смайлики. Де у всіх дівчат пружні перса. Де вони легко дають і невимушено помпують. Ініціативні кобіти вивільняють та оживляють прутні тих, чиї батьки вже героїчно мертві, і тому за бажання у тому можна відшукати гомоеротичні нотки.
Закономірно, що за таких розкладів, власне у сфері геніталій присутнє лише софт-порно. Таке візерункове, евфемістичне порно. І невідомо чи Винничук чув про таке музичне явище як чилвейв, але оте замріяне пригадування того чого не було, але могло бути – присутнє й на його сторінках.
За усіма цими параметрами Винничук також у ритмах Голлівуду. В останньому фільмі Земекіса Екіпаж хтось перші хвилини три світить персами в об'єктив і стільки ж світить туди інтимною епіляцією зони бікіні. А от пузо Дензела Вашінгтона цнотливо прикрили білою тканинкою. Це тільки у Соромі Макквіна довжелезний предмет заздрості Джорджа Клуні на тілі Майкла Фассбендера може розхитувати екран.
А скільки реклами існує на ту тематику, де кобіті досить якогось шампуню чи аромату жуйки, щоб кинулась пацику на шию. В Антихристі Трієра остання сцена так концептуально обігрує відому рекламу з тієї серії сексистських замутів.
Винничук пошкодував усіх, окрім кобіт. Навіть кляті москалі тут, наче опереткові неваляшки, кумедні у своїй варварській екзотичності та недалекості. Але Винничук не пошкодував тільки Данки. Навколо її імені настільки часто літає слово "жертовність", що зустріч з вуйком з Горького мала відбутись обов'язково. Найбільш досконалу істоту свого роману він постійно принижує мелодрамною попсою. Навколо сув'язь прецлів, каляфйорів, папільоток і шпондериків, а між Данкою та Ярошем ось така дика банальність: "Між ними пробігла якась іскра".
Вона мужньо долає перешкоди заради свого кохання до того ушльопка Яроша, але все закінчиться традиційно для того предивного пацанячого світу. Незабутня ніч з жіночих романів так і не відкриє своїх таємниць. Ця незабутність тому, що Данка є перевтіленням коханої жидівочки чи тому, що вона знає всі таємниці тайського Pussy Show? Чи можливо вона настільки ідеальна (згідно чоловічих мрій), що вже майже як робот з першої серії другого сезону Чорного Дзеркала?
Винничук пародіює всі жіночі претензії на світ сімейним приреченням такої ідеальної персонажині. Все це закільцьовується з британським серіалом Кінець параду, де одна суфражистка, берегиня гендерної рівності, якраз і стає вірною супутницею життя останнього чесного британця та вдячно приймає у себе його насіння у місіонерській позі.
І поки довкола чути лише писклі від группіс винничукової рок-зірки: Мальви, Ланди та Ірми, то для самого Винничука звучить останній хіт Яроміра Ногавіци "Minulost".