Зміст статті

24 січня 2023

Тихий терор. Окупований Херсон

Початок весни нагадує мирним жителям Херсона початок російського терору.

Вони зайшли у місто підіймаючи власні прапори та знищуючи пам'ять закарбовану роками.

Вони знімали кожну частинку України з будівель та визначних пам'яток міста, але не змогли забрати головне – віру у нашу країну, віру у наших військових, віру в себе. Херсон потерпав від загарбників майже 7 місяців. Кров, яку пролили російські військові на нашій землі, повернеться їм страшним та нескінченним пеклом.

Наперекір страшним тортурам, вбивствам, мародерствам, приниженням власної гідності херсонці вибороли та дочекалися повернення неба під синьо-жовті прапори. Україна пишається херсонцями, вони наші герої!

Ангеліна (ім'я змінено з етичних міркувань) виїхала з окупованого Херсона разом з друзями через Василівку. Це лише одна історія тисяч громадян, які пережили подібне.

Ангеліно, чи пам'ятаєш ти як все розпочалося? Можеш, будь-ласка, поетапно відтворити 24 лютого?

Розпочну, мабуть, з 23 лютого. Це був звичайний день, середа. Я зі своєю одногрупницею домовилися 24 піти у міську бібліотеку, біля Вічного вогню, попити кави та підготуватися до курсової. Тобто 24 лютого мав бути насиченим, звичайним днем. Я лягла спати. О 5 ранку мене розбудив телефонний дзвінок. Я подумала, що це будильник, або ж я проспала пару і мені хтось дзвонить. Але там був дзвінок від моєї подруги, і тому це мене дуже здивувало, оскільки вона не з тих, хто дзвонитиме о 5 ранку. Я подумала, може з нею щось трапилось, і відповіла…


Вона сказала: "Ангеліна, прокидайся. Почалась війна. Збирайте речі".

Зі сну я відповіла дратівливо, відразу не повірила, і все, що сказала, це фразу "і куди нам йти?" Тому що в Херсоні не було багато споруд, де можна сховатися, куди можна було бігти. Далі я розбудила маму. Вона попросила розбудити дідуся з бабусею, і тому я пішла до них. Вони вже дивились телевізор, здається якийсь серіал, я сказала, що почалась війна, у цей час вони перемкнули на канал з новинами, і там розпочалося вже повномасштабне вторгнення.

Ми почали збиратися, зібрали певні документи. Паніки не було взагалі, може через те, що я до кінця не прокинулась, і особливо не усвідомлювала, що це реальність. Домовилися всі сходити в душ, тому що не знали чи буде потім вода, і піти до АТБ. Приблизно о 7-8 годині вже були величезні черги. Ми намагалися взяти якомога більше корисного на нашу родину з чотирьох людей. Скупилися на декілька тисяч гривень, що було значною сумою для звичайних базових продуктів таких як крупи, цукор, хліб, консерви тощо.

Повернувшись додому помітили, що вода йде вже дуже повільно, тому відразу ж почали набирати воду в баклажки. Вже потім мені почали писати подруги з Чорнобаївки, які кидали фото вибухів, тому що в Херсоні було щось трохи чутно, але ми нічого не бачили. А саме фото вибухів перші побачили з Чорнобаївки.

Це коли був приліт по аеропорту?

Так, били саме аеропорт. Тобто можна сказати, що російська пропаганда працювала в перший тиждень війни.


Справді, у перші тижні бомбардували саме важливу інфраструктуру: військкомати, аеродроми, аеропорти тощо.

Але це все закінчилось в перший тиждень, потім вже ця "методичка росіян" залишилась, а їх дії не відповідали реальності. Ми почали моніторити новини, щохвилини з'являлась якась нова інформація. Так минули перші два тижні в Херсоні. Дивлячись, що були бої на Антонівському мосту, зустрічались військові, які тікали, які були поранені.

Казали, що не було нормального забезпечення, був один іржавий Калашніков на двох військових. Були величезні черги в військкомат, тому що справді чоловіки Херсона хотіли захищати місто, і зі слів очевидців, їм треба було чекати 3 години на комбата, щоб він дав дозвіл їхати на Антонівський міст. Їх вивезли, а комбат поїхав та залишив їх. Далі в Херсоні цього комбата вже ніхто не бачив.

Постійно були новини, так би мовити, метод Арестовича, що в Херсоні все добре. Росіян тут немає. Хоча вони вже були за Антонівським мостом, а це приблизно 10-15 хвилин до міста. Вони їздили околицями, їздили на БТРах містом, але нас заспокоювали тим, що: "От бачите, мер на місці. Прапор висить. Все добре".


І вже десь на початку березня російські війська офіційно зайшли в Херсон.

До цього вони просто проїздили містом, щоб їхати до Миколаєва та поступово просуватися далі. Заходили вони з різних районів, щоб не їхати однією вулицею, і тероборона Херсона, загалом це хлопці, молоді та неосвічені, зустрічали коктейлями Молотова їх у нашому Бузковому парку, на Шуменському. Зараз на тому місці братська могила… Лиш декілька відсотків лишилося з тих хлопців у живих.


Вони лежали там мертві декілька днів, доки російські військові не дозволили поховати їх та відспівати.

Поступово, ще може місяць, півтора, за російської влади наші прапори висіли. Тобто на Херсонській ОДА прапор був, на мерії прапор був, всюди були прапори. Вони почали захоплювати будівлі поступово, наприклад, могли зайти до Морського коледжу ХДМА та вивісити там російський прапор.

Йдеш 5 хвилин, і бачиш, що на будівлі державної адміністрації висить український прапор, і тобі в новинах пишуть, що все добре, Херсон – Україна, прапори висять. А потім проходиш декілька метрів і висить ворожий прапор. І якось вже не віриш в новини, тому що бачиш зовсім інше. Багато хто з нас до війни не розумів тенденції розмальовувати лавочки, будівлі, певні спорткомплекси, дитячі майданчики в жовто-блакитні кольори. Але під час окупації – це насправді гріло душу.

Це був своєрідний протест проти росіян.

Так, бо прапор можна зняти. А от перефарбовувати лавку на подвір'ї ніхто не буде. Тому йдучи Херсоном, можна було побачити відгомін України, що вона все ще тут. З часом в місті з'явився рух спротиву "Жовта стрічка". Люди малювали жовто-блакитні стрічки в всьому місту, нагадуючи, що Україна не забула Херсон, що військові йдуть. Але саме моральна складова ІПСО росіян працювала особливо добре, особливо, коли в тебе немає зв'язку.

Коли нам вимкнули український зв'язок, український інтернет, українське телебачення та радіо, і ти сидиш без зв'язку, то все, що можеш дивитися, це російські фільми чи новини, які ми навіть не дивилися. Якщо ми хотіли подивитися телевізор, то це була якась кулінарна передача чи щось на кшталт їхнього Ревізора. Проте навіть там було чимало ІПСО. Наприклад, готують борщ і кажуть, що це "наше народное русское блюдо". Чи показують харків'янина, який надзвичайно щасливий в Росії.

Приблизно коли після початку війни почав щезати зв'язок?

Зв'язок та інтернет щез у травні та червні, якраз у той час у мене була сесія. А оскільки я була з міста, то мені було легше. Росіяни в нас зробили сім-карти днрівського формату, як то кажуть, саме їхніх операторів. Не російських, і не кримських. До селищ та поселень цей зв'язок майже ніяк не доходив, і коли в університеті були проблеми з сесією, курсовою, то студенти казали: "Ми не маємо можливості. Зверху летять снаряди, немає зв'язку, все розрядилося", то у відповідь казали лише: "Ну, пишіть курсову на листочках".

Ти пам'ятаєш момент, коли російські військові приїхали на головну площу міста, щоб роздавати гуманітарну допомогу начебто для того, щоб зняти так званий фільм. Як взагалі реагували наші херсонці на це та чи брали їхню допомогу?

Хочу зазначити, що дуже сильно недооцінюють росіян саме в інфопросторі, в просторі пропаганди. Тому що вони в пропаганді вони випереджають будь-яку країну. Їхня пропаганда діє не дише в Росії, але й в усьому світу, і насамперед в Україні.


Вираз "якщо ти розмовляєш російською – то ты русский" – це методичка росіян.

Ділити країну за нацією. Адже, наприклад, це ми побачили під час звільнення Херсона (11 листопада 2022 року), де переважна кількість містян була російськомовною, яка так палко зустрічали ЗСУ, яка так чекала та так протистояла російському режиму. І тому як можна казати, що російськомовні – "это русские"? От чому я заговорила за пропаганду.

У перші дні на роздачу гуманітарної допомоги виходило десь 10 пенсіонерів, якась жінка з дитиною, тому що в когось були запаси під час війни. А хтось працював за 5 тисяч гривень, дві віддав за комуналку, на три лишилося поїсти. А це війна. Звідки брати гроші?

Саме через це, коли пішло відео про роздачу гуманітарки, то всі почали звинувачувати херсонців, хоча в перші дні/тижні херсонців там було обмаль. Я це не можу зрозуміти, адже природний фактор людини – це виживання. Між іншим, за меморандумом окупанти повинні захищати мирне населення та забезпечувати їм нормальні умови для життя. За те, що вони давали їжу чи гроші – не треба було кланятися їм в ноги, і це навіть не благородний жест.

Це база, тобто мінімум, який вони мали б зробити. Так, багато херсонців брали гуманітарку, особливо незахищені прошарки населення (пенсіонери тощо). Мої дідусь та бабуся брали гуманітарну допомогу (їжу), а потім підходили та питали мене, чи нормально так робити. Але ми не знали, що буде завтра. Чи буде блокада, як в Маріуполі, чи буде в нас їжа, тому що навіть крупу можна замочити в холодній воді та поїсти.


Ми не стали меншими патріотами чи українцями якщо поїли гречку чи цукор з якогось Краснодара.

А яка була ситуація з ліками?

З ліками ситуація була надзвичайно страшною. У перші два місяці були волонтери, які скуповували все. Вони хотіли робити добро і роздавали ці ліки пенсіонерам. Але через це постраждало значно більше людей, оскільки, наприклад, скуповуючи інсулін та віддаючи його літнім людям, 25-річний хлопець з діабетом не зможе купити його собі, тому що його немає в лікарнях. І якщо звернутися до волонтерів, то почуєш, що це для пенсіонерів. І так з майже з усім. А щодо базових ліків (спазмалгон, гліцисед, корвалмент), то все це було.

Важливо зазначити, що волонтери – це просто херсонці, які захотіли допомогти. І українських організацій з виїзду ліків та продуктів в Херсоні не було. Люди повинні були купувати банальні речі, такі як засоби для жіночої гігієни, прокладки, за 300 гривень, хоча цього потребуєш щомісяця. І так було тому, що херсонці перекуповували щось та продавали втричі дорожче. Їх можна зрозуміти, тому що людям потрібно на щось жити.

Коли розпочалися протести проти рашизму? І які були наслідки цих протестів?

Протести розпочались ще першого дня, як росіяни ввійшли до Херсона на своїх танках, БТРах та почали насаджувати свою владу. Тобто весна була надзвичайно продуктивна, сповнена мітингами. Чимало людей виходило на протести, і я була присутня на певних з них. Все починалось мирно, люди співали пісні, співали гімн, кричали лозунги, щоб Росія залишила наше місто.

Але це не призвело до результату, тому що Україна та весь світ й так знали що Херсон – це Україна. А російське телебачення показало, що херсонці нібито радіють приходу країни-окупанта. Також можна зазначити, що згодом ці мирні мітинги вже почали закидати сльозогінними та світлошумовими гранатами, стріляли гумовими кульками в людей.

Чи багато херсонців виїхало з міста? Це відбувалось відразу після початку вторгнення чи хвилями?

Чимало мешканців залишило Херсон саме наприкінці весни, тому що розповсюджувалась інформація про те, наче влітку, в серпні, звільнять Херсон, буде наступ. І можливо, що буде "другий Маріуполь". І ще були новини про те, що проїзд на територію України закриють, а можна буде виїхати лише через Крим. Але було два виїзди. Спочатку виїзд через Давидів Брід, Снігурівку, який невдовзі закрили через жорсткі бої. Залишився єдиний варіант виїзду через Василівку блокпост до Запоріжжя.


Люди могли там стояти днями, могли стояти там тиждень, два, під час жахливої спеки без будь-яких благ цивілізації та ночувати в машинах чи в спеціально облаштованому дитячому садку.

Я виїздила з міста в серпні. На вулицях вже майже нікого не було, загалом це були люди літнього віку. І надзвичайно боляче було дивитися на те, як ходять малі діточки, тому що я знала, що їм треба буде ходити до школи. А російська влада сильно катувала батьків, які не відправляла своїх дітей у російські школи.

А коли ти сама залишила місто? Наскільки було важко виїхати, і як ти наважилася на це?

Я виїхала з Херсона 24 серпня на День Незалежності. Моя мама хвилювалася, що росіяни цього дня провокуватимуть та обстрілюватимуть Запоріжжя. Але вони навпаки нічого не робили. Гадаю, що це зробили задля того, щоб показати те, що вони не розуміють, що таке 24 серпня. З міста я виїхала через семестровий обмін навчання від свого Херсонського державного університету. Саме це було головним фактором, але я хотіла залишитись в Херсоні до останнього.

Херсона нам обіцяли виїхати за добу, хоч і багато хто стоїть там декілька днів, ми дійсно виїхали в майже зазначений час, десь за 30 годин, скажімо так. Було дійсно важко, ми ночували в готелі, і вже зранку поїхали знову туди. І коли побачили перший український блокпост, то були безмежно щасливі, на очах виступали сльози. Дітки махали військовим, хлопчик запитав у військового: "Вы наши или не наши?", а у відповідь почув: "Я наш!" Вже потім нас відвезли до евакуаційного центру, де записали наші документи, нагодували, дали гуманітарну допомогу на перший час. Так і розпочалося наше подальше життя.

Якими були твої емоції після звільнення Херсона 11 листопада?

Я спершу побачила новини про те, що ЗСУ вже в Чорнобаївці, а як ми знаємо, від Чорнобаївки до Херсона лише 20 хвилин автівкою. Тому я відразу зрозуміла, що сьогодні чи завтра наші військові будуть в Херсоні. Це насправді було очікувано. Коли я почула та побачила перші новини, що наші хлопці вже на Шуменському (район Херсона), що люди почали вивішувати українські прапори в центрі міста, то в мене були трохи дивні передчуття, тому що я не бачила військових. Але коли я побачила перші відео з нашими воїнами, то сильно зраділа. Я чекала лише на те, щоб мої друзі та батьки вийшли на зв'язок.

Ангеліно, про що ти зараз мрієш найбільше?

Певний час назад я хотіла повернути 24 лютого назад, але зараз я можу сказати, що це вже не моя мрія. Адже якби не відбулося повномасштабне вторгнення, то Росія й надалі продовжувала відверто знущатися з людей. І її ніхто б за це не засуджував.


Єдина моя мрія зараз – це перемога та знищення терору Росії над цивілізованим світом. Перемога України та мирне небо для українців.

автор: Дар'я Ришкович


фото: obozrevatel.com

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.