За крок до смерті

Війна. Це жах, руйнування, смерть, вічний плач та відчай. Хто б міг подумати, що в ХХІ столітті така жорстокість може прийти до на знову. І намагаються поставити нас на коліна. Та історія вчить, що якби важко не було, перемога за нами, оскільки ми захищаємо найдорожче.

Так сталося, що війни тривають віки. Перша світова, Друга… і ось зараз. Геноцид українського народу і все те абсолютне зло, яке несе росія, триває століття. Тут варто пригадати про той біль, який російська влада завдала українцям протягом багатьох років.

За спогадами жительки села Нижній Березів 92-річної Ольги Малкович з часів Другої світової, росіяни творили найбільше зло, яке можна було собі уявити. Хоча реалії змушують нас побачити те зло знову. Пані Ольга розповідає, що лінія фронту проходила вздовж всієї вулиці, через що її будинок завжди був під свистом куль. З сумом жінка згадує момент, коли неподалік хати зірвалося мінне поле: "Від вибуху повилітали всі вікна в хаті, а на місці зриву зробилася купа, завбільшки з половину будинку".

Повертаючись назад, до шкільних часів, бабуся розповідає як одного дня до школи звозили сотні вбитих вояків і просто розкладали їх у коридорах. Звичайні діти просто проходили повз і дивилися на все це. Справді жахливе видовище.

"Це було взимку. Я поверталася зі школи та стала свідком того, як мою тітку Гафію Симчич вбили варварським методом. Я ховалася і бачила те, як її вивели з хати, довели до річки на лід і почали кидати в неї гранату. Ще живу її причепили до санок і потягли в центр села (майже 2 кілометрів)", – згадує вона.

А в одному зі сіл російська сволота просто жахливо знущалася над полоненими: "Вони відрізали нашим хлопцям статеві органи і кидали іншим полоненим дівчатам та змушували жувати". Просто в голову не вкладається.

Вона згадує про ще декілька смертей, коли неповнолітнього хлопця та його брата використали як мішень для стрільби біля школи, мовляв, хай діти дивляться на це все. Про те, як її били за те, що просто висловила свою думку щодо декількох осіб-зрадників. Її змусили лягти на підлогу і почали шмагати по п'ятах, плечах і копати ногами за таку провину. "Били всюди, куди тільки могли. Били так, що я ціле літо ходила з кривавими плечами", – каже вона. А згодом ще й скаржилися батькам на те, що вони неправильно виховали доньку. І цей жах тривав аж до 1955 року.

І ось зараз війна та біль. Чимало добровольців поїхало захищати Україну. Зрідка щастить побачити та послухати розповіді з передової. Та від їхніх спогадів про реалії війни волосся стає дибки. Уродженець села Середній Березів розповідає про реалії війни. З острахом він говорить про те, як вони відбивали чергову атаку ворога.

"На нас рухалася велика колона. Їм вдалося зайти в населений пункт та частково захопити його. Сили були нерівні, оскільки нас залишилося 12. Ми думали, що це все. Та не втрачали дух. Перебігаючи з позиції до позицій, ми знищували техніку та заплутували ворога, коли той був в шоці й кричав: "это что американцы?" На щастя нам все ж вдалося, ми дочекалися підмоги та повернули пункт, але той жах, що творився там, ніколи не забуду", – наголошує він.

Ще одна шокуюча історія трапилася на початку бойових дій. Під час завдання машину військового підбила ракета. Хлопець залишився живий, проте отримав легку контузію. Розповідаючи це, я бачив в його очах страх і великий біль, оскільки всім вижити тоді не вдалося.

"Ми їхали надавати місцевому населенню медичну допомогу. Я був водієм БРДМа. Нас було четверо. Ми їхали, не підозрюючи нічого злого, аж тут почав працювати "Фагот" – протитанковий ракетний комплекс. Ракета влучила частково у борт машини та смертельно поранила мого друга. Нас врятувало лише те, що ми рухалися на доволі високій швидкості, і тому ракета повністю не проникла у кузов, а просто пробиваючи корпус вибухнула ззовні. Машина зупинилася. Я втратив свідомість. Згодом, прийшовши до тями, я разом з командир виліз з машини. Оговтавшись, ми повернулися до машини та витягнули вже мертвого друга. А далі вже чекали евакуацію", – розповідає він.

Це боляче, страшно та сумно. Але зло, яке зараз ступило на нашу землю, ми обов'язково покараємо.

автор: Руслан Бодруг