Ігор Корнієнко: Хибно вважати, що війна не руйнує дітей

Варіанти спілкуються зі завідувачем кафедри практичної психології Львівського обласного інституту післядипломної педагогічної освіти, кандидатом психологічних наук Ігорем Олексійовичем Корнієнком.

Ігор Корнієнко є автором освітнього спецкурсу "Психогігієна" та співавтором курсу лекцій на тему "Психологія стресу. Стрес в житті та професійній діяльності педагогів".

Ігорю Олексійовичу, що вас здивувало в реакціях українців на такий стресор як війна?

Є річ, яка мене не те щоб здивувала, а швидше шалено та приємно вразила. Це самоорганізація нашого суспільства. Не секрет, що українська нація споконвіку є вкрай індивідуалістичною, бо ж недаремно в народі кажуть, що "Де два українці – там три гетьмани".

Та з початком широкомасштабної війни громада неабияк консолідувалася. Пригадаймо той самий волонтерський рух, що безпрецедентно об'єднався в допомозі армії. Я був захоплений тим, як звичайні люди величезними партіями відвантажували на фронт теплий одяг, харчові продукти, медикаменти.

Здавалося, що у перші тижні цей процес охопив нас усіх. Безумовно, насамперед поміч стосувалася військових, але інша неочевидна площина – це важливість справи для самих волонтерів. І тут присутній психологічний аспект – активною діяльністю люди означували себе, осягали себе цінними та вагомими.

Чи спостерігали ви стійкість нашого суспільства у лютому, у час, який нагадував армагеддон?

Із досвіду комунікації з клієнтами мушу констатувати, що не спостерігав повсюдної стійкості. Війна – це пряма загроза життю, складне моральне випробування. Я не говоритиму огульно, що всі українці без винятку впали в психологічну травму, однак надмірну емоційну напругу більшість із нас стовідсотково пережила. Відбулися події, які не мали місця в попередньому досвіді нашого покоління.

Якими були найпоширеніші психоемоційні реакції українців на війну?

Перші п'ять-сім днів у багатьох був розпач, звісно. Люди спустошували запаси міцного алкоголю. Вживали літрами віскі, коньяк, але водночас навіть не п'яніли. Зі мною ділилися: "Уяви, я випивав пляшку віскі 0,7 літра за півтори доби та нормально почувався". Я відповідав, що на тлі потужного стресу це не є чимось дивним.

Траплялися й випадки глибокої розгубленості, коли люди просто завмирали. Спрацьовувала одна з ланок мозку рептилії, тобто з-поміж трьох реакцій виживання – "бий, біжи або завмри", які формуються у стовбурі людського мозку, – українці масово обирали останню. Унаслідок цього їхній організм сповільнювався. Дні, наче сон, зливалися докупи, розмивався кордон між свідомим та несвідомим. Панічні настрої не відкидаймо також. Поміж моїх клієнтів спостерігалися і приступи неконтрольованого страху, і задишки, і тремтіння рук, і біль у серці. Люди елементарно нездужали.

А подекуди виявлявся полярний симптом стресу – повнота здоров'я, неймовірні фізичні досягнення, яких годі було б чекати в комфортних умовах. І така широка вибірка різнорідних реакцій насправді цілком лягає в поняття копінг-стратегії – персонального способу стабілізувати свій психічний стан. Головним чином, обраний рефлекс залежить від витривалості нервової системи, від збалансованості процесів гальмування та збудження.

Я помічаю, що діти шкільного віку мають достатньо зрілий та усвідомлений погляд на все, що відбувається. Чим це зумовлено, на вашу думку?

У неповнолітніх, особливо в дітей до 15 років, блискуче розвинені механізми витіснення. Вони ніби викидають із голови думки про негативні події, які руйнують еластичність психіки. Але це стан зумисної омани. Направду нічого не забувається. Хибно вважати, що з вигляду спокійна дитина є внутрішньо стабільною на тлі надзвичайних подій.

Я в психології вже 30 років, і повірте моєму досвіду, ніщо не минає безслідно. Найменший стрес відкладається або на фізіологічному, або на духовному рівні. Будь-яке дрібне ментальне коливання доведеться пропрацювати в майбутньому, інакше наслідки наздоганятимуть і через десятки років. Єдине, що рівень стресу в малечі неоднорідний.

Від чого залежить ступінь дитячої вразливості?

Дитина – це майже завжди дзеркало сім'ї. Як правило, реакція батьків закорінюється і в їхніх дітях. Діти абсорбують негатив. Якщо батьки прагнуть виховати здорового члена суспільства, то мусять почати з себе. Я постійно наголошую на тому, що нервовість дорослих індукує такі ж переживання у головах менших. Навіть в утробі матері ембріон здатен бентежитися, а що вже говорити про народжених дітей.

В яких фізіологічних особливостях можна зауважити глибину дитячої травматизації війною?

Скажімо, якщо вагітна жінка зазнала травматичних розладів, то варто готуватися до проблем із вкладанням та годуванням її немовляти. Такі малюки є крикливими та капризними, їх мучать кольки, у них ослаблений імунітет, і вони вразливі до інфекційних захворювань.

Вікова група 0-3 роки страждає на гіперзбудливість, суперечливість бажань, їхній лексикон перенасичений словами з негативною конотацією, часто це образи та звинувачення на адресу батьків. У п'яти-восьмирічок стрес мігрує в регресивну поведінку, організм повертається до базових налаштувань. Наприклад, у таких дітей може початися енурез чи з'явитися звичка копирсатися в носі.

Характерним ефектом від стресу є й магічне мислення як спосіб малечі втекти від дійсності. В уяві малюється добродій-чарівник, всесильний супергерой, який може розрадити та розігнати навислу хмару проблем. У дітей середнього шкільного віку загострюються реакції групування. Коли порозуміння з дорослими немає, то діти шукають компанію, де їх вислухають і почують. До речі, безладні статеві зв'язки у підлітків – це теж ознака вираженої психотравми та одна з реакцій групування.

Підлітки є окремою категорією, що стикнулася з війною на своєму фактичному зламі. Вони здебільшого глибоко невпевнені, закриті, перебувають у кризі, неохоче діляться емоціями. Відтак діти не проговорюють своє відчуття війни, пережите починає з'їдати їх зсередини, з'являється враження, що все не має сенсу, зокрема і їхнє існування. Наскільки поширеною є проблема суїцидальних думок у підлітків?

Справді, пубертатний та постпубертатний періоди чисто об'єктивно характеризує бажання сепаруватися від оточення. Загальна вікова психологія зумовлює втрату батьками авторитету в очах підлітка, і це взагалі нормально. Але якщо відчуження перевищує норму допустимого, то варто звернути на таку дитину суперувагу, будь-що до такої дитини потрібно достукатися. І це стосується всіх значущих дорослих, які дотичні до процесів виховання такої дитини, а не лише її батьків. Надмірна закритість може свідчити про різні психоемоційні проблеми, і їхня непроговореність рано чи пізно знайде вихід.

Так, доволі часто підлітки вдаються до самоушкоджень: роблять надрізи на тілі, припалюють шкіру сигаретами. У чому суть цього явища? Соціальне тло негативне, контакт із близькими втрачений, і дитина губить свою Я-ідентичність, втрачає власні кордони. Надзвичайно простий та надійний спосіб повернути втрачене – це відчути себе через біль. "Мені боляче, а значить я існую", – міркує травмований підліток.

Ми ще не маємо статистики скоєних дитячих самогубств на тлі війни, але позитивних зрушень у свіжих цифрах чекати однозначно не варто, адже на проблеми перехідного періоду нашарувалися ще й екстремальні умови виживання. А дорослі, приборкуючи власний внутрішній вулкан, не мають вже ні снаги, ні бажання боротися за ментальне здоров'я своїх дітей.

Якщо вам цікаво, то в доковідний час наше опитування поміж старшокласників Львова дало 17,3% ствердних відповідей на запитання "Чи задумувалися ви про суїцид?" Отже, 17 зі 100 дітей – це потенційні суїциданти. Такий стан речей мене на ту пору приголомшив.

Як правильно діяти оточенню підлітків, щоби запобігти фатальним наслідкам?

Елементарно бути уважними. Промовистий факт, що підлітки, які хворіють на показову дорослість, водночас сильно непокояться за батьків. Зрозуміло, що така надтурботливість щодо дорослих не є природною. Це захисна реакція, викликана страхом залишитися на самоті. Батьки мають зауважувати ці моменти та у жодному випадку не відштовхувати сина чи дочку.

Львів із 24 лютого став найбільшим в Україні хабом для переселенців, поміж яких чи не найбільше саме дітей шкільного віку. Виникає слушне запитання, як дітям з Нікополя чи Херсона, які побачили жахи війни на власні очі, гармонійно влитися в колектив ровесників-львів'ян?

Існує класична помилка, якої нерідко припускаються навіть найповажніші педагоги. Це токсичний поділ дітей у межах класу. "Ось у нашому класі є такі бідні діточки, вони жахи бачили, будь ласка, допомагайте їм". Ні. Таке категорично не можна робити. Я не заперечую, що окремі розмови з новоприбулими дітьми є потрібними, але лише тет-а-тет і дуже делікатно. Різке публічне відмежування особливих дітей – це шлях до їхньої чужорідності у спільноті. Навпаки така дитина повинна чутися нормальним учасником колективу, розкриватися, знайомитися, поступово звикати до нового середовища, а не закріплювати за собою статус білої ворони.

Я завжди наголошую на тому, що є базове ставлення вчителя до дитини, і воно абсолютно гуманістичне, тобто орієнтоване на особистість учня. Зрозуміло, що діти війни мають інші цінності, інший досвід, світогляд, але все це заслуговує на безумовну повагу з боку дорослого. Одним словом, толерантність – це ключ до успіху. Діти насправді дуже стрімко адаптуються. Людина взагалі до всього звикає, а діти з потроєною швидкістю.

Але несправедливо ігнорувати й проблеми місцевих школярів, оскільки їхнє безтурботне життя зруйнували графіки вимкнення світла, замінування та сигнали сповіщення про ракетну небезпеку. Які симптоми сильного стресу найчастіше переживають львівські школярі на тлі війни?

Є чимало виявів травми, особливо поміж дітей. Що справді можна визнати поширеною ознакою нервового перевантаження, то це нетривкий сон, нічні жахи без змісту, крик уві сні. У тих, хто сильно перелякався в минулому, наприклад, чув потужний вибух, можуть безконтрольно виникати інтрузії – нав'язливі спогади про травматичну подію, які спричиняють фізичне заціпеніння, дрижаки абощо.

Це явище активізується під час контакту з відповідним подразником: запахом, кольором чи звуком, що супроводжував жахливу подію. Зрештою в дітей під дією стресу значно звужується ігровий репертуар, зникають хобі та захоплення, тьмяніє фантазія. "Раніше я обожнював розводити рибок, зараз вода випарувалася, рибки померли", – ось унаочнення філософії травмованої дитини.

Часто дорослі засмучені тим, що в їхніх дітей вкрали найбезклопітніший період життя, а тому намагаються перетворити заходи безпеки під час повітряних тривог на гру, цікаву пригоду. Мова також про часткову зумисну дереалізацію, до якої подекуди вдаються турботливі батьки, щоб зменшити емоційне навантаження на свою дитину. Така зміна фокусу уваги згубно чи благотворно впливає на дитячу психіку?

Знову ж таки все індивідуально. Кожен батько знає свою дитину, її слабкі сторони та тригерні точки. Відповідно до цього моделюється ситуативний простір, де розвивається дитина. Наприклад, моя восьмирічна онука боїться сигналу повітряної тривоги, але я пояснюю, що цей звук сам по собі не є негативним, навпаки він означає, що про нас піклуються та завчасно попереджають про можливу небезпеку. Звичайно, що дітям не можна погрожувати тим, що впаде ракета чи станеться вибух, але чесно описати загальні контури явища таки варто, на мій погляд.

Звернімося до теми навчального процесу і ролі педагогів в адаптуванні дітей до воєнної реальності. Як діяти вчителям, щоб не перетворити школу на додаткове джерело негативних емоцій в житті дитини та ще й встигати за освітньою програмою?

Величезний сегмент роботи нашого інституту – це підтримка педпрацівників. Я маю до вчителів глибоку емпатію та цілковито пристаю на їхній бік, адже розумію, як важко організувати повноцінний навчальний процес дистанційно та ще й під час війни. Однак деінде освітяни вчиняють відверто неправильно. Вони переносять на дітей особисті тривоги, нав'язують свою думку щодо політичних і соціокультурних питань, дозволяють собі некоректні зауваження. Словом, виходять за межі наукового дискурсу.

Неприємно дивують випадки, коли педагог засуджує учня за те, що той емігрував за кордон через війну. Таке критиканство абсолютно неприпустиме. Батьки мають право убезпечити свою дитину всіма можливими способами, а вчитель повинен навчати. Це закон.

Інший момент, що в дітей абсолютно всіх вікових груп наразі пригальмована пізнавальна здатність, у декого констатуємо навіть когнітивну дисфункцію. Адаптаційні ресурси організму спрямовані на те, щоб зберегтися, тому педагоги мають терпляче повторювати матеріал декілька разів, щоб в головах учнів закарбувалося бодай щось, дати незрілому мозку час на розкачку. З огляду на це варто також дозувати кількість і складність домашніх завдань.

Деякі вчителі грішать тим, що вважають свій предмет винятково важливим і лякають учнів комплексом неповноцінності без знання матеріалу. Цього робити категорично не можна. Ба більше, ці лякалки переважно не мають правдивого підґрунтя. Між нами кажучи, і з усією повагою до математики, мені після випуску поки що не ставав у пригоді ні закон тригонометрії, ні принцип обчислення інтегралів.

А от що дійсно істотно – це вміти надавати першу психологічну допомогу. Тут не йдеться про глибоку терапію чи вичерпне консультування, достатньо лише вміти грамотно заземлити дитину в паніці. Наприклад, попросити назвати предмети коричневого кольору у класі, потримати за руку, накрити теплою ковдрою, дати розкоординованій дитині опору, налаштувати її дихання – словом, застосувати такі собі прийоми з американських фільмів-катастроф.

Виконання цих базових кроків здатне подарувати відчуття безпеки та реанімувати людську психіку. Головне, бути обізнаним щодо ефективності тих чи інших заходів і оперативно їх вживати. Ще наполегливо раджу педагогам застосовувати у своїй праці малюнкові методи, додавати в освітні плани так звану арттерапію. Дитина ще не вміє в силу небагатого мовлення чи вже не хоче в силу перехідного зламу висловлювати свої емоції, тому нехай краще виллє їх на папері.

Я мав подібний досвід із дітьми, які стали свідками Скнилівської авіатрощі, і можу запевнити вас, що це працює. Найважливіше, дати дитині повну свободу в рефлексії на малюнку. Стимулювати процес пригадування травматичних спогадів суворо заборонено. Жодних "а намалюй мені війну" чи чогось подібного. Таке висмикування витіснених емоцій назовні становить ризик ретравматизації для дитячої психіки, а тому прошу вчителів бути максимально обачними. Особливо добре створювати замальовки олівцем, оскільки тоді дорослий має змогу дослідити натиск та переривність ліній.

Як мінімізувати дитячий стрес в умовах війни?

По-перше, обмежте перегляд телевізійної військової хроніки у присутності дітей. Військові новини не мають щоденно литися на них фоновим потоком. Стійкий інформаційний шум шалено впливає на малечу. На жаль, уже маємо прикрі свідчення цьому. Пам'ятаєте, як у телемарафоні цілими днями крутили моторошні кадри Бучанської трагедії, і кожен уважав своїм обов'язком опублікувати ті шокові світлини в соцмережах? Це ж бачили діти. І наслідки для них, на жаль, гарантовано проявляться в осяжному майбутньому.

По-друге, уникайте концентрованих розмов про криваві події на фронті біля домашнього вогнища. Дім має стати фортецею, що захищає від війни за вікном, а не розплідником тривожної атмосфери. Діти й так знають, що ворог небезпечний і жорстокий, розрізняють добре й лихе, а подробиці на цьому етапі не є пріоритетними.

По-третє, обіймайте своїх кровинок та висловлюйте щиру любов до них. Діти будь-якого віку особливо потребують підтримки на тілесному рівні, хоча й переважно заперечують це на словах. Якщо підліток відштовхує вас, то лише з бажання здатися сильнішим. Продовжуйте випромінювати ніжність. Пам'ятайте, що ми кораблі у життєвому морі, яких не виносять на берег надійні якорі – наші рідні люди.

Вирішальне значення має рутина та режим дня. Один із методів стабілізувати свій стан – це постійно бути в русі та планувати час. Привчіть себе та своїх дітей нотувати щоденні справи, а потім почергово викреслюйте виконані. Так ви самостійно створюєте ситуації успіху. Це важливо, щоб, умовно кажучи, не розсипатися та запобігти подальшим тяжким наслідкам стресу.

Також не забувайте тішити своїх дітей солодким, іграшками, подарунками, розвагами та святкуваннями. Не дозволяйте війні вкрасти більше, ніж вона вже змогла. Якщо ж ви усвідомлюєте, що війна залишила незгладимі відбитки на моральному стані вашого чада, то не зволікайте з фаховою допомогою психотерапевта чи психоневролога. У здорової дитини симптоми стресу спадають приблизно за місяць. А загалом просто живіть, і в такому випадку ви та ваші діти принаймні наблизитеся до емоційного благополуччя.