Віндикаційна схема Садового

До редакції ІА Варіанти звернулась мешканка Львова, пані Наталія, яка наголосила на тому, що викласти свою історію її спонукало бажання надати розголос того, як влада Львова, за її словами, займається рейдерством земельних ділянок у мешканців міста. 

Разом з чоловіком вона багато років працювала закордоном. За зароблені гроші вони у 2016 році придбали земельну ділянку у Львові. Право власності на неї вони оформили на сина, який зараз воює в лавах ЗСУ. Ніхто й не гадав, що сімя втратить цю землю, а також вкладені в неї кошти, після того, як влада Львова вже через пів року оскаржила в суді їхнє право власності на земельну ділянку.

Зараз справу розглядає Касаційний цивільний суд. Пані Наталія вважає, що касаційний суд самоусунувся від розв'язання цього питання, знайшовши прогалину у законодавстві. Суддя зупинила розгляд справи до закінчення розгляду аналогічного позову Львівської міської ради у Великій Палаті Верховного Суду. Втім законодавство не врегулювало конкретні терміни розгляду подібних справ, а Велика Палата може розглядати подібні справи роками.

Варіанти перевірили її факти, ознайомилися з постановами судів, і вирішили опублікувати точку зору пані Наталі з невеликими редакційними правками. Наголосимо ще раз на тому, що у цій статті є позиція представниці громади Львова, а також факти, яких немає у документах у відкритому доступі в судових справах.

Як відомо, право власності є непорушним, ніхто не може протиправно бути позбавлений цього права. Десь у надрах Львівської міської ради придумали схему щодо витребування майна з приватної власності, яку особисто я вважаю злочинною. У ній використовують юридичний інструмент, який називається метод віндикації (спосіб захисту права власника на майно).

Коротко для читачів поясню, що це таке. Уявіть собі, що людині на підставі права власності належить майно. Це може бути  автомобіль, будинок, нерухомість, земля. І може статися так, що власник це майно загубив чи його вкрали, або воно вибуло поза його волею іншим шляхом. Який це інший шлях – закон не уточняє.

Але власнику щастить і він знаходить людину, яка володіє його майном. У цьому випадку закон дозволяє власнику звернутися в суд і забрати своє майно у кінцевого набувача (витребувати). Причому, власник може витребувати майно від кінцевого набувача незалежно від того, скільки разів це майно перепродавали, без доведення недійсності попередніх угод щодо переходу права власності.

На перший погляд, для первинного власника ситуація проста та зрозуміла. Насправді ж, це не так. Щоб витребувати майно в останнього набувача, власник повинен у суді пред'явити документи, які свідчать що це майно належить йому згідно з правом власності, а також обов'язково довести, що він загубив це майно, чи його викрали, або воно вибуло поза його волею.

Навіть якщо це вдалося зробити, то це ще не гарантує, що майно повернуть первинному власнику. Тому що закон також захищає права добросовісного набувача. Якщо кінцевий набувач є добросовісним, тобто він не міг знати про можливе незаконне володіння майном і придбав майно згідно з оплатним договором, то від такого набувача не можна витребувати майно без належної компенсації останньому. Тобто насправді у суді довести та витребувати майно методом віндикації доволі важко. 

Але не для влади Львова, в діях якої витребування майна у звичайних громадян стало регулярною практикою. Влада Львова використовує метод віндикації як шахрайський спосіб позбавлення громадян майна, користуючись відсутністю конкретного формулювання в законі саме тим формулюванням "вибуття поза волею особи".

Після розвалу Радянського Союзу Львівська міська рада була первинним власником більшості земель у межах міста. З часом деякі ділянки почали вибувати з комунальної в приватну власність та могли надалі неодноразово змінювати власників. Те, що Львівська міська рада була колись первинним власником земельної ділянки, зовсім не означає, що вона ним залишається наразі.

Чиновники на чолі з міським головою Андрієм Садовим вирішили, що мають право поставити під сумнів законні державні акти, які видали попередні органи місцевого самоврядування щодо відчуження земельної ділянки, нехтуючи тим фактом, що таке майно наразі є чиєюсь приватною власністю. Можна лише здогадуватися, якими є критерії відбирання подібних земельних ділянок. Гадаю, що це вигідне та дохідне розташування. Іншими словами, якщо Садовий  вирішив, що все, що впало йому в око, належить йому, то значить, що його приватизували незаконно. Залишилося лише довести факт останнього у суді.

Отже, влада Львова обрала цілком законний шлях для реалізації своєї незаконної схеми. Вона використовує суди як інструмент для   досягнення своїх шахрайських цілей. На мій погляд, таке нахабство може притаманне лише ділкам, які абсолютно впевнені у безкарності за свої дії.

Юристи Львівської міської ради витребують майно у кінцевого власника без пред'явлення у суді жодних доказів суб'єктивного права міськради на нього, зважаючи лише на той факт, що вона в минулому була первинним власником цього майна. З доказів, як я переконалася, достатньо лише тверджень чиновників, які базуються на спотвореному та перекрученому розумінні вимог законодавства. Цього досить для того, щоб ввести в оману суд і відповідача.

У моєму випадку, гадаю, чиновники Львівської міської ради змовилися з певними комерційними структурами. Ці комерційні фірми переоформлювали право власності на інших власників, тобто майно змінило кількох власників. З юридичної точки зору – все законно. Разом з владою Львова, вони, наче хижаки, чекали на свою жертву – чергового власника, який придбає ділянку за реальні гроші. Добросовісний набувач й гадки не мав, що під час придбання майна він потрапив на гачок до аферистів.

Як тільки добросовісний набувач придбав майно згідно з оплатним договором, то влада Львова відразу починає трубити про те, що в неї вкрали нерухоме майно, що воно вибуло без її волі, а вона про це нічого не знала. Таке враження, що нерухоме майно – це річ, яку можна взяти в руки та сховати.

Далі влада Львова подає до суду позов до добросовісного набувача про витребування майна з його власності. У ньому вона викладає події та обставини, які до цієї особи не мають жодного стосунку. До розгляду справи долучають прокурора, а також, як третіх осіб, вже відомі комерційні структури, які були попередніми власниками цього майна.

Добросовісний набувач, м'яко кажучи, шокований, він не розуміє, що від нього хочуть, звідки тут намалювалась Львівська міська рада та невідомі йому фірми. Він не підозрює, що чиновники та судді відвели йому особлива роль у цій справі – роль цапа-відбувайла, який наївно продовжує вірити в верховенство закону.

Звичайно, що звичайній людині важко розібратися у цьому абсурді. Саме на це й розраховують аферисти. А ще вони переконані, що жертва, зважаючи на різні обставини, не зможе довести справу до Верховного Суду, і що все вдасться порішати на місцевому рівні. Львівські суди, я в цьому переконана, допомагають своїми рішеннями узаконювати рейдерство влади Львова.

У моїй справі, наприклад, прокурор підтримав всі прохання Львівської міської ради, а отже, за помилки влади чи за інші дії, які трапилися 20 років тому, людина має відповідати своїм майном.

Представники влади Львова у суді стверджували, що державний акт, який видала 20 років тому Львівська міська рада одному з перших власників, є незаконним. Саме такий акт і став основним правовстановлюючим документом у ланцюгу формування права власності, де останнім власником (п'ятим чи десятим) стала певна особа, яка придбала це майно за свої кошти. Саме до неї влада Львова й подала позов про витребування майна.

І головне, доказів, які б засвідчували незаконність державного акту, чиновники не пред'являють. Вони переконані, що для судді достатньо їхніх слів про те, що Державний акт не зареєстрували у книзі реєстрації актів (а це є прямим обов'язком міської ради), що його підписали невідомі особи (натомість, акт підписаний відомими колишніми посадовими особами  міської ради), і що підставою для його видання мало бути виключно рішення міськради.

Судді Львова виносять не лише потрібні Садовому, але й водночас абсурдні рішення. Наприклад, в справі, яка розглядалась у Залізничному районному суді Львова, суддя ухвалив рішення про те, щоб витребувати ділянку на користь Львівської міської ради, але договір купівлі ділянки останнім її власником визнати законним. До подібної маячні не зміг би додуматись навіть звичайний колгоспник.

В іншій справі влада Львова скористалась послугами приватної фірми, яка надала суду документи на оренду ділянки на вулиці, якої немає, і яка ніколи не існувала у відкритих офіційних реєстрах. Чиновники ж стверджували, що ця ділянка на цій фейковій вулиці накладається на ділянку добросовісного власника.

В апеляційному суді влада Львова просила в односторонньому порядку  скасувати перехід права власності в ланцюгу між приватними власниками, тобто вимагала обірвати ланцюг в точці, яка не є дотичною до міськради. А сам факт скасування переходу права власності між попередніми приватними власниками вона видала як основний доказ витребування майна в останнього добросовісного власника.

У тому ж апеляційному суді одну справу мала розглядати суддя, яка є дружиною підлеглою Садового. І владі, і суддям, власне, глибоко начхати на те, що на момент розгляду справи в апеляційному суді ділянка знаходиться у законній власності зовсім іншої особи – останнього добросовісного власника,  який і не підозрює, що його ділянка стала предметом ганебного рейдерства.

Лише уявіть собі. Людина придбала ділянку у приватної особи, фізичної чи юридичної – неважливо, а Садовий через суд забрав її без жодної компенсації. Вартість захопленого ним майна обчислюється мільйонами гривень. Таке шахрайство є більш ніж злочином, це плювок влади Львова та суддів Львова в обличчя громадян України, породження та утвердження корупції й судового беззаконня, посягання на непорушність права власності.

Я двічі особисто зверталась у львівське ДБР з проханням розпочати досудове розслідування щодо посадових осіб Львівської міської ради за статтею привласнення майна шляхом зловживання службовим становищем. Однак ДБР в діях чиновників ознак злочину не побачило.

У серпні 2022 року, у воєнний час, ділянку, яка на законних підставах права власності належала моєму синові, воїну ЗСУ, відібрала влада Львова. Але й цього їм виявилось замало. Львівська міська рада зараз добивається через суд того, щоб земельний податок замість неї заплатив саме воїн ЗСУ, в якого вона рейдернула ділянку, і який ціною свого життя захищає зараз цих негідників.

Стаття 1 Протоколу до Конвенції захисту прав і свобод людини, який ратифікований Україною, говорить: "Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права". Це передбачає, що в добросовісного набувача не можуть витребувати майно без належної компенсації, оскільки це вважатиметься порушенням прав людини.

У цій ситуації виникає запитання: а хто той, що має врівноважити справедливий баланс, компенсувавши втрати потерпілій стороні? А його немає, оскільки вибуття майна "без волі державного органу" або "без волі органу місцевого самоврядування" (можливо за винятком дуже рідкісних випадків) – це міф.

Однозначно, майно вибуває з їхньої власності з волі конкретної посадової особи, що уособлює цей орган та несе відповідальність за здійснення цієї господарської операції згідно з посадовою інструкцією. Формулювання "вибуття майна поза волею" власника у ситуації, де відсутній винуватець, суперечить елементарній математиці, принципам бухгалтерського обліку (актив = пасиву), і якщо хочете, то й законам життя, де ніщо нізвідки не береться і не зникає безслідно.

І цей факт можна було б підтвердити, якби суди правильно розглядали віндикацію. У цьому випадку не було б абсурдних рішень, що ведуть до  порушення Протоколу конвенції, і тоді б Україну в Європейському суді не визнавали країною-порушником.

Суди, витребуючи майно на  користь державного органу в добросовісного власника, автоматично перетворюють  добросовісного власника в потерпілу та водночас винну особу, оскільки  останній залишається без майна та коштів, а це є порушенням Протоколу Конвенції.

Я не хочу вірити у те, що судді не бачать цієї проблеми, адже вони уособлюють нашу державу на найвищому рівні та є носіями найвищих інтелектуальних і моральних якостей.

На підтвердження цього надаю перелік лише декількох судових справ, які зараз перебувають на розгляді в судах різних інстанцій, де Львівська міська рада, користуючись методом віндикації, намагається повернути майно, порушуючи право власності добросовісних набувачів і не несучи жодних зобов'язань щодо компенсації їм втраченого майна: 462/3689/16, 914/2045/17; 461/12525/15, 461/6787/17, 461/928/17, 914/1578/19, 914/2579/17, 466/2715/15; 461/8999/18; 465/2018/17; 461/3244/20, 461/8205/19.