Пісні фронту 2023 (# 67)

Декілька треків від представників української попсцени, що намагаються стати суголосними навколишній війні з Росією.

Українська попмузика змінюється повільно. Інколи навіть декілька вдалих альбомів за рік може бути великим щастям. Ще повільніше змінюється реакція місцевих музикантів на якісь великі виклики. І саме тут немає жодних особливих сподівань, оскільки майже увесь перебіг цього процесу можна передбачити наперед.

Хто страждав кон'юнктурою та халтурою до війни, той продовжує її робити зараз у неошароварних шатах. Історія вкотре повторюється тьмою аматорського трешу, який за місяць вже ніхто навіть не згадає.

Аморфна попса й досі так тримається зубами за щось старе, що може дати лише щось банальне у своїй пластмасовій плаксивості.

Базарний етнотреш з претензією на якусь іронію. Шансон для щойно прибулих фанатів Калуша.

Запізнілий бум-цик-цик від гурту ТіК, який може розраховувати хіба що на колабу зі Жаданом. Дебютник з вчителькою та оленями й досі лишається найкращим у їхній дискографії.

Галицькі млості довоєнної пори зі самокарикатурою на власну інкубаторну стерильність.

Американські гірки від Довгого Пса ніяк не можуть зупинитись. Начитаний докір новій школі чимось гостросоціальним.

Всі ці ногавиці до великої гузиці. Дитячий недорепчик під подушку. Чомусь без Аліни Паш.

Беззубий маразм від двох ноунеймів, які так нудно хочуть здаватися чимось більшим, ніж вони є насправді.

Foa Hoka повертається з гіпнотичним вайбом абсурдних історій. Стас Корольов має готуватися до цих міксових танців.

Дерев'яна лірика і таке ж виконання капітально псують модний саунд. Як так можна не відчувати свою музику?

Грайливий вихід Мії Рамарі дає надію на свою Керолайн Полачек десь у незабарному майбутті. Тільки не треба більше колаб зі СадСвітом.

Тропікал Банара десь трохи занадто забігає вперед у своїй ліриці, і десь трохи запізнився на декілька років, але так йому бракує хіба що більше сонця чи тенісних кортів у кліпі. А от оголений абсурд El Guincho він навряд чи потягне.