Велика прогулянка

Паразитна псевдокомедія від Кварталу 95, яка мала виходити на екрани 24 лютого 2022 року, але краще б взагалі не з'являлась в українському прокаті.

Застарілий нині фільм Велика прогулянка від режисера Олега Зборовського є типовим довоєнним кіно від Кварталу 95, яке навіть кроку не може ступити без радянських комедій Леоніда Гайдая. Без совкової звички тирити все підряд творці подібного кіно не можуть прожити навіть хвилини.

Своєю назвою творці цієї псевдокомедії паразитують на безсмертній комедії Жерара Урі Велика прогулянка (1966) з Бурвілем та Де Фюнесом, а головною ідеєю – на радянському кінохіті Три плюс два (1963) Генріха Оганесяна. Вже звично для подібних стрічок Велика прогулянка настільки по вінця затарена лобовим продакт-плейсментом, що може навіть побити всі рекорди українського довоєнного кіно.

Примітивна атмосфера Скаженого весілля у цій стрічці не може подарувати нічого незвичного. Лише традиційний набір фільмів Кварталу 95: тупий гумор, аматорське кривляння, сексизм, гомофобні натяки, гендерні стереотипи, гівенце в руках, дірка на сраці, з рогатки по яйцях. Три сценаристи ніяк не можуть написати квартальним резидентам (Кравець, Ткач тощо) жодного вдалого діалогу. Навіщось паскудять своїми руками Козацький марш. І Пазітіфф чомусь гадає, що він якийсь актор та репер, а ще навіщось згадує Потапа.

Рагулі скачуть під пісні Вєрки Сердючки, яка залітає тут у кадр зі сортирними жартиками у чистому полі, а у фіналі дає на сцені україномовну пісню про очі, такий собі мікс Modern Talking та гурту Texas. А що роблять у кадрі Коноплянка з П'ятовим взагалі ніхто не розуміє. Хіба що хтось тонко натякає у цьому допотопному треші на те, скільки свого часу донецький Шахтар доклався до нищення українського футболу, який нині бовтається на самісінькому дні.

Зборовський ще навіть заїкається на мить про якусь кризу маскулінності, але це лише ілюзія модних віянь від квартальних старовірів. Усе його кіно є лише постсовковою відрижкою довоєнного періоду на прикладі радянських фільмів про протистояння субтильних інтелігентів та агресивного бидла. Це знову окулярник Шурік проти напарника Феді з Операції И (1965) Гайдая, але лише у 2022 році.

Інтелігенція тут, звісно, намагається говорити літературною українською в уяві російськомовних сценаристів, а зросійщене бидло розкидається навсібіч русизмами. У радянському цитатнику цього фільму, окрім гайдаївських стрічок Операція И та Діамантова рука (1968), також варто зауважити сліди Весілля в Малинівці (1967) Бориса Александрова, Джентльменів удачі (1971) Олександра Сєрого та стрічки Не журись! (1969) Георгія Данелії.

Гайдай, звісно, мав у Діамантовій руці понад тридцять запозичень (назвімо це так) з данської пародії на Джеймса Бонда Бий першим, Фредді! (1965), але його фільм є значно цікавішим, аніж данське кіно. А от квартальні постмодерністи можуть лише паразитувати на чомусь попередньому без особливого натяку на якість. Коли квартальний сценарист Щур береться за фільм про Бучу, то, схоже, що Україна матиме ще одного сумнозвісного Юрика.

Цілком закономірно, що творці цієї рагульської псевдокомедії намагаються нині підняти її до статусу патріотичного гумору. На фінальних титрах ніхто навіть не соромиться після всього цього трешу сентиментально прибіднятися під плаксиву музичку кількістю волонтерів, переселенців, тероборонців та солдатів ЗСУ з поміж учасників знімальної групи. Харашо, всьо будєт харашо!