Ігор Свинаренко: Якщо не прикидатись дурником, дуже важко досягти успіху в журналістиці

Секрети журналістької майстерності

На журналістському жаргоні інтерв’ю ми часто називаємо допитом, йдучи на інтерв’ю, часто кажемо – "Йду на допит". Зрештою, інтерв’ю – це і є софт-допит, інтерв’ю – це двобій.

Коли я очолював кримінальний відділ у "Комерсанті", то писав про кримінальних авторитетів. Ми друкували багато чого, були навіть випадки, коли я змушений був ховати своїх кореспондентів. Двох моїх співробітників, які допомагали мені збирати інформацію, вбили. Вони не були журналістами. Вбили ще одного хлопця, але з якихось особистих причин.

Мені якось приписали творчий метод, не знаю, можливо я його справді використовую, просто ніколи за собою не помічав. Ніби я прикидаюсь таким собі неосвіченим дурником, який за все життя прочитав півтори книжки, з Макіївки – мовляв, що з мене візьмеш. Люди розслабляються, відкриваються, починають мені розповідати. А потім спам’ятовуються, проте вже пізно. Без прикидання дурником дуже важко бути журналістом і досягти успіху.

Безумовно, в інтерв’ю і упадання за дівчиною одна й та ж механіка – слід привернути до себе людину, смикати за ті ж ниточки. Людині слід розповідати шось цікаве, що може її розважити.

Холоднокровність журналіста в роботі – чисто західна тема, тема американської журналістики, яка нам чужа: навіть якщо ми розуміємо все, що там написано, ми не можемо отримати від цього задоволення. 

Я брав інтерв’ю в серійних убивць – один вбив 20 гомосексуалістів і повій і вважав, що робить цей світ чистішим, інший зарубав сокирою батька і з задоволенням про це розповідав. Ще двоє хлопців начитались сатанинської літератури і влаштували ритуальне вбивство неповнолітнього сусіда. Коли ти з ними розмовляєш, ти ж не скажеш – який же ти негідник, як ти міг таке зробити. Не треба демонструвати співрозмовнику свою любов чи ненависть – а просто питати.

В Росії в інтерв’ю дуже мало холоднокровності, в Україні ще більше особистих, нераціональних моментів.

В радянські часи був жарт, який містив лише долю жарту – що добрий редактор, окинувши текст оком, безпомилково викине найкращий абзац.

Після того, як ми з Альфредом Кохом (колишній віце-прем’єр-міністр уряду РФ, співавтор – разом із Свинаренком – книги "Ящик горілки") перестали зловживати алкоголем, наша робота з ним сильно загальмувала, а перед тим як пиріжки "випікали" книги. Не знаю як у ваш час, але в наш п’янство і журналістика були нерозривними. 

Коли мені доводиться брати інтерв’ю на свіжу голову, а такі випадки бувають, я відчуваю страшний дискомфорт, і це виходить абсолютно не так вдало. На тверезу голову люди зазвичай розповідають політкоректні історії, а найголовніше, як правило – неполіткоректне.

Досвіди інтерв’ю

Беручи інтерв’ю в Лимонова (письменник, колишній голова забороненої в росії Націонал-більшовицької партії – Варіанти) я казав, що він через історію з націоналістами-більшовиками просто піарить свої книги. Він ображався.

Пєлєвін (російський письменник – Варіанти) навідріз відмовлявся давати кому-небудь інтерв’ю. Тоді я написав текст на базі бесід, розмов, з того що навиривав із чужих інтерв’ю, чужих рецензій і моїх оглядів його книг і послав йому. Той відповів, що не любить давати інтерв’ю, не любить, коли про нього пишуть, однак розуміє, що не зможе завадити появі цього тексту. Відтак вніс свої правки.

Якось ми сиділи в ресторані з Пєлєвіним і йому запропонували відбивну чи люля-кебаб. Він на це: "Ви хочете, щоб я їв м’ясо мертвої корови, щоб я їв труп? Не дочекаєтесь! Дайте мені салат". Його запитують: "А що будете пити: "Горілку, коньяк?". Він: "Я що, схожий на алкоголіка?! Я питиму зелений чай!". Йому відповідають: "Ви знаєте, у нас нема зеленого чаю". На це Пєлєвін сказав: "Я чекав такої відповіді. Дайте мені окропу". Йому приносять, він дістає невеликий металічний контейнер, розгортає його і висипає крупинки чаю.

Я пригадую, коли Пєлєвін ще пив, то приходив у видавництво і кричав: "Ану, швидко, мені склянку горілки!". І йому всі бігли за цією горілкою.

Влітку я брав інтерв’ю в Миколи Княжицького, коли ТВі почали душити як опозиційний канал. Я його постійно підводив до того, що він може виїхати звідси – в Канаду, Польщу. Він був неготовий до цього. Княжицький говорив, що за радянської влади щиро вірив у те, що робилось тут. І це при тому, що певний час жив на Заході. Як я міг повірити у це?

Мій колега Альфред Кох якось запитав мільярдера Віктора Вексельберга, чому він, маючи таку велику кількість грошей, не кине свою роботу, не почне реалізовувати якісь дитячі мрії, спілкуватися з друзями. На що той той відповів, що, по-перше, людині слід чимось в житті займатись, по-друге, він не може безпечно вийти зі свого бізнесу: може втратити багато, якщо не все.

Юрій Нікулін розповів мені в інтерв’ю, чому у своїх мемуарах виставив себе невдахою, у непривабливому світлі. Він сказав, що таким чином хоче підтримати людей у їх важкому нестерпному житті: "Люди читають книжку і бачать, що я такий же дурник, як і вони. І їм стає від цього легше".

Філософія життя

Кожен вирішує для себе, в який бік піти, це залежить від темпераменту, дуже важливо якомога раніше зрозуміти, чого ти прагнеш в житті, куди ви йдете, аби ви не марнували час. Якщо хтось робить помилку, нехай він щось змінить

Я працював головним редактором журналу "Домовой", і мій товариш мені сказав – "Слухай, це ж смішно, от пишеш в журналі про те, як вибрати шампанське, в які клуби Нью-Йорка піти – і це хлопець, який родом з Макіївки".

Анна Політковська загинула, як солдат. Це може бути мрією багатьох чоловіків – загинути так, а не якось там від горілки.

Оріана Фалачі – велика журналістка, докір і приклад не лише дівчатам-журналісткам, а й чоловікам. Це дуже героїчна жінка, яка писала все, що хотіла. Вона звинувачувала владу Франції та Італії, що вони пустили занадто багато арабів у свої країни. "Ви ведете себе не-по чоловічому, як боягузи і тварини", – писала вона журналістам і депутатам. Вона казала: "Ви хочете налякати мене, яка в 14 років стала партизанкою разом з батьком, яка готова була щомиті померти і вбивала фашистів".

Фройд недарма бив в одну точку і став таким популярним – він дійсно переконав мене в тому, що світом керує підсвідомість. 

Коли ти розмовляєш з людиною, це велике везіння – знати, чим ця людина живе, що її турбує, чого вона боїться.

Я вважаю себе доморощеним, домотканим самоучкою-філософом. Коли я був молодим хлопцем і думав, чого ж хочу в житті – грошей, слави, то вирішив, що хочу стати мудрим.

Ігор Свинаренко – російський журналіст, видавець, медіа-менеджер, колумніст видань «Газета.ру», «Московские новости», «Русская жизнь», «Полiт.ua».

Народився в Маріуполі. Закінчив факультет журналістики Московського державного університету. Ігор Свинаренко два роки працював у підпільному видавництві, яке видавало антирадянську та християнську літературу. Згодом був кореспондентом газет «Комсомольская правда», «Собеседник», «Коммерсантъ», власним кореспондентом журналу «Столица» у США, головним редактором журналу «Архипелаг».

Академік Російської літературної академії. Автор книг «Москва за океаном», «Наши люди», «Записки одессита» та ін.

Співрозмовниками Ігоря Свинаренка і героями його інтерв’ю, зокрема, були: політики Михайло Горбачов, Єгор Гайдар; тележурналіст Леонід Парфьонов, письменники Віктор Пєлєвін, Борис Акунін, Олександр Кабаков, Лесь Подеревянський; кінорежисери Павло Лунгін, Нікіта Міхалков; рок-музиканти В’ячеслав Бутусов, Борис Грєбєнщіков, Андрій Макаревіч; актори Юрій Нікулін, Володимир Машков.