Остап Дроздов і перейменування Червонограда

Громада Червонограда Львівської області виступила проти перейменування міста попри те, що назва міста, яку воно отримало в радянські часи, потрапила під дію Закону про декомунізацію та підлягає заміні.

Попередня назва міста – Кристинопіль – походить від імені дружини колишнього власника міста, польського графа Потоцького. Про те, чому в Україні є факти відмов від декомунізації, ми розмовляємо з Остапом Дроздовим.

Червоноград – місто, яке завжди було попереду в національно-визвольних змаганнях. Саме в Червонограді вперше в Україні демонтували пам'ятник Леніну, і зробили це шахтарі ще до розпаду СРСР. То чому зараз містяни проти зміни назви міста? 

Я б не хотів говорити конкретно про Червоноград чи монументи Пушкіну або Терешковій, якого днями позбулись у Львові, а говорити про готовність чи неготовність нашого суспільства проводити деколонізацію. Для мене, як для візіонера, без деколонізації війна має мало сенсу. Чим довше вона триває, чим довше люди в неї затягнуті, наростає внутрішня агресія чи внутрішня втома, махання рукою на концептуальні речі. З цивілізаційної точки зору ця війна і є подоланням колонізації. Наше суспільство зросійщене, травмоване XX сторіччям, і тому так важко позбувається того, що на рівні звички заклав колонізатор.  

Проблема у тому, що ми маємо справу з успішною колонізацією. Успішність у тому і полягає, що колонізований народ все принесене сприймає, як своє, рідне, а потім – захищає. Тому що звиклося, тому що внуки народилися. І ні Щорс, ні Пушкін, ні Червоноград їх вже не пече. І якщо ви спитаєте, чи назва Червоноград є рідною для червоноградців, то вони скажуть так, і не збрешуть.  

Якщо ви спитаєте, чи є російська мова, яка принесена на штиках, є рідною для таких українців, вони скажуть так, і це правда. Це результат колонізації. Такі події для них – це вихід з зони комфорту. Однак цю розмову все ж треба проводити, виривати з коренем людей з цієї колонізації.  Це не всі розуміють – колонізовували нас 300 років, а деколонізація тільки  починається. 

У Червонограді, до речі, випікають та продають хліб Кристинопільський. Тобто не все так просто? 

Тому що гарно звучить. Гарна стара назва. Проблема в неготовності долати наслідки колонізації. Колір не винен, що він червоний. Але це розмова не про колір, а про комуністичну назву, яка зіпсувала цей колір. Це сумно, бо звичка. Люди роками ходили в Києві попри пам'ятник Щорсу.  Я сам вечорами, коли повертався на потяг до Львова, мусів йти попри нього. І він багатьом подобався, це гарний пам'ятник, люди підходять до того більш естетично, аніж ідеологічно. У часи III Рейху були ідеальні монументи Гітлеру. 

За пам'ятник Пушкіну вступився екснардеп Артур Білоус, і навіть знайшов переконливі аргументи на його захист. І що з цим робити? 

Пушкіністи апелюють до того, що Пушкін – це надбання світової культури. Не маю нічого проти. Але Байрон чи Оскар Уайльд – скільки пам'ятників їм є в Україні? Жодного. Хто любить їх, може взяти томик творів, плед, келих вина й сісти біля каміна. Хто забороняє читати Пушкіна? Питання лише у тому, що він символізує та чому його погруддя стоїть у більшості російських посольств. Вони так маркують свій простір. Кожна нація має свій пантеон, але вони не носяться з ними по всьому світу. Тут справа у маркерності тих постатей для росії. 

Популярний аргумент – не на часі. Мовляв, війна, і хай краще гроші, які йдуть на демонтаж пам'ятників, витратять на військо? 

Що там зносити: взяв кран, спиляв болгаркою, завіз в музей. Я завжди вважав: тому що війна, тому й треба робити. Треба очищувати нашу землю він привнесених насильно цих маркерів ворога. Саме тому зараз й виникло це питання. Це робота з причинами війни.

Розмовляв Олександр Сирцов, Канал свіжої історії. Відеоверсія інтерв'ю: