Андрій Бондаренко: Завдяки Дзідзю та Двісті Boys львівські хіпстери присутні у глобальному тренді

Розмова з Андрієм Бондаренком про особливості львівських хіпстерів та твін-піксову специфіку Львова.

Координатор дослідницького проекту "Північний Львів" Центру міської історії Центрально-Східної Європи, доктор філософії Андрій Бондаренко розповідає про театральні успіхи, специфіку львівських хіпстерів, феномени Дзідзя та Двісті Boys, особливості львівського репу, останні тренди та демонструє свої останні музичні напрацювання.

Чути, що Твоя п'єса штурмує українські вершини. Чому саме театр?

Це все дуже випадково, як і завжди. Усе завдяки Оксані Дудко, яка працює зі мною і яка організовувала Драбину. Була у них зустріч про стан театру і я пішов її підтримати. Мене вкурвило те обговорення і я вирішив скористатись випадком та виступити.

Встав і сказав, що театр мені не подобається, тому, тому-то і тому-то. Тоді одна тітка з Royal Court сказала: "напиши щось сам, якщо тобі нічого не подобається". Я взяв і написав.

Про що Твоя п'єса? На якісь призові місця вона вже потрапила?

У конкурсі Драбини п'єса попала в шорт-ліст. Згодом також випадково я побачив інфу в неті і скинув її на те, що робить Наталка Ворожбит, Андрій Май і Марися Нікітюк у Києві. Актуальна українська драма щось таке. Я ще й знайомого вмовив написати п'єсу. Там і відібрали для читання 20 п'єс (наші також).

То як називається п'єса?

П'єса називається "Літній сум" (текст). Назва дебільна, я її в останній момент придумав, коли вже треба було відсилати.

Йшлося про пісню Лани Дель Рей "Summertime Sadness". Спочатку хотів написати "Саммертайм Саднес", але потім думаю, ні, треба перекласти. Переклав "Літній сум", а вже потім, вранці, коли вислав думаю, дурна ж назва "Літній сум". Звучить якось так, і я сам би, навіть, бакланив таку назву.

Сама ж п'єса підвішується на пісню Лани Дель Рей. Я туди вклав багато чого і на читках люди просто не сприймали багатьох речей.

Багато чого це чого?

Мені йшлось про те, щоб написати драму. Я люблю корейські трилери, і було бажання, щоб драма була така сильна. І, разом з тим, не просто якийсь сюжетик придумати, а туди дати смисли, які хвилюють мене. Я використав тему хіпстерської культури. Куди вона розвивається? Які вона залишає сліди в молодіжних думках, тобто, з чим вони далі будуть жити?

Тобто, п'єса про хіпстерів?

П'єса про сучасних молодих людей.

Її будуть десь ставити? Ти її уявляєш на сцені?

Нічого не буде, але я напишу іншу п'єсу, кращу, бо ця виявилась дуже літературною. На читці п'єси обговорення п'єси було більш драматичнішим, ніж сама п'єса. Бо до процесу читання київський режисер підійшов дуже медитативно і повільно. Вона дуже довго тривала і за перші 40 хвилин публіка вже захарилась. Хтось почав ржати.

І я зрозумів, що це перша проба, і потрібно написати щось більш якісне.

Тобто, Ти напишеш ще одну і далі будеш писати, чи на тому зупинишся?

Я не знаю. Коли приїхали до Києва з Василем Пачовським та увійшли в ту тусовку, то з'явився намір написати ще щось. Вирішили, що потрібно розвивати щось українське, а оскільки сучасна драма не стільки сформована, то будемо розвивати українську драматичну сцену.

Тим більше, що зі Львова мало хто є. Львів ніким не був представлений, окрім нас. Тому існує важливий обов'язок розвивати українську драму. Окрім нас, це ніхто не зробить.

Ти на якісь вистави у Львові ходиш?

Я не люблю театр. Тобто, не люблю те, що ставлять на львівській сцені. Якби було щось добре, то я напевне полюбив би той театр. Я люблю фільми, а от театр не дуже. Але писати п'єси і любити театр – це різні речі. Театр люблять режисери і актори, бо вони тим переймаються, а для мене щось таке смішне, "баловство і дураковаляніє", як казав Шаріков.

А писання п'єси – це щось інше. Коли пишеш п'єсу, то це ще необов'язково театр. Нелюбов до театру не перешкоджає мені писати п'єси.

А роман написати?

Роман я вже почав писати. Написав першу частину і зупинився, бо не можу знайти природньої форми для другої частини, як би мені хотілось. І зараз я вирішив відпочити від роману і написати п'єсу, щоб не втрачати форми. Писав би вірші, але вірші якось взагалі не можу.

Від п'єси про хіпстерів перейдімо до хіпстерів. Вони взагалі існують у Львові? Напевне, є, бо нещодавно були на концерті Запаски і я якось остаточно зрозумів, чому їх не люблять.

Чому?

Бо вони ще гірші, ніж гопніки.

Та ну?

Гопніки природні у своєму середовищі. А хіпстери – місцями просто освічена рагульня.

Хіпстери благодатна тема навіть не для критики, але й для антропологічного погляду зовні. А гопніки – це вже не цікаво.

Хіпстери ще щось таке очевидне, яке здається, що його нема, а насправді є. Це така поточність. Звертаєш увагу лише тоді, коли воно минає, і ти на нього збоку дивишся, а коли ти сам перебуваєш у процесі, коли сам хіпстер, то тобі здається, що хіпстерів нема. Я думаю, що ми з тобою також хіпстери.

В якомусь такому олдовому розумінні.

Ну, як в олдовому. Ну, хто такий хіпстер дійсно?

Людина яка слухає актуальну музику і яка добре знає усю або майже усю минулу музику. Тобто, відстежує музичний процес.

Ну, тут ми говоримо тільки про музику, бо у Львові всі субкультури розвиваються якось дивно. Коли були ці емо, то це все виявлялось тільки в одязі. В одязі Львів був крутішим за той ж Люблін.

Була весна 2009 року. Я вийшов на площу Ринок і побачив купу емо. Потім через декілька тижнів я поїхав до Любліна і там такого взагалі не було. Якісь олдскульні пальтечка а-ля кінець 90-х.

Стиль львівських емо виявлявся лише в одязі, а музику вони слухали ту, яку слухали люди наприкінці 90-х. Тобто, все було якось заплутано. Якщо говорити про львівську молодь, то вона все сприймає на рівні одягу дуже швидко, а на рівні музики дуже повільно.

Чому так?

Не знаю.

До нас приходять на практику студенти і я їх питаю, що ви слухаєте. Вони нічого нового не слухають. Там якісь The Cranberries, No Doubt, Red Hot Chili Peppers. Тобто, усе знову на рівні 90-х.

Але вони в чомусь хіпстери, я думаю.

В одязі, напевне, так, формально.

Не тільки в одязі, йдеться також у ставленні до світу, у світогляді. Там має бути якийсь позитивчик.

"Хіпстер байдужий до того, що відбувається навколо нього". Щось таке я прочитав у якомусь православному журналі.

Якийсь такий недоцинізм. У Львові хіпстери – це одяг і бухання. Певний стиль бухання. Хоча музика вже також підбирається. Хіпстерів такого західного типу, якщо говорити про музику, дуже мало.

У Львові взагалі немає ні клубів, ні сцен для хіпстерів.

Ну хто такі львівські хіпстери? Вони ходять по кабаках, в макдональдси ходять. Як їх ще назвати. Складне питання. Чого ти такі складні питання задаєш? Але бачиш цікаво, що це все навколо. Ми не стоїмо з боку, і тому нам важко про це говорити.

Я писав у п'єсі, що вся ця хіпстерська фігня шкідлива тим, що вона може привести людей до цього... Почав такими фразами говорити. Мені особисто не подобається, коли от є такий стиль життя, і якщо тобі вдається ним жити, то здається, що все нормально і ти далі думаєш, що на світі все кльово.

Є такий ролик на ютубі. Там реклама музичної апаратури. Заходить в магазин дівчинка, така вся прикольна і грає на піаніно. Тут заходить хлопчик і бере гітару. Вона щось грає і він те саме грає. Потім вони озираються і починають грати разом. От, це до якого жахіття може привести це хіпстерство.

Львівські хіпстери читають київські видання, які все беруть з Afisha.ru. І, тобто, все відбувається через якісь фільтри.

Бачив якийсь український хіпстерський сайт, який тупо взяв старий дизайн Lookatme.ru. Але з Москвою усе зрозуміло, але чому не дивляться, наприклад на Варшаву?

То навіть не Москва, а Київ. А до Києва ближча Москва, ніж Варшава. Але є й діджей формація Zavtra, які орієнтуються на Нью-Йорк, читають правильні журнали (Mix Magazine). Вони прямують навпростець. Тобто, якщо рухатись в тому напрямку, то тоді до Нью-Йорка вже ближче, ніж до Варшави.

Це в контексті нової польської музики, яку тут мало хто знає. Фільмами фестивалять раз на 20 років. Тут 50 км до кордону, але польські групи сюди взагалі не їздять.

Це частина ширшої проблеми, чому навіть польські групи сюди не їздять.

Так чому не їздять?

Дивно. Тут є якісь люди, що щось пробують. Вони переважно возять пост-рок. Не тільки польський, але й скандинавський. Роблять концерти в Старушці, але з їхніх таких розпачливих взивань, що "люди майте совість, якщо хто приїде, то ходіть на концерти будь ласка, бо наступного разу вони не приїдуть", думаю, що мало туди народу ходить.

Але ж пост-рок це вже не актуально, позавчорашній день.

Так. От до речі львівські хіпстери – це чомусь пост-рок. Не знаю, чому, але львівська просунута молодь, для них найбільш просунуте – це пост-рок. Не знаю, чому так. Львів – це дуже цікаве місце, де усе робиться якось по-своєму, якось дивно. І, щоб це пояснити, напевне, потрібно піднімати купу пластів.

Є така гіпотеза, що у Львові місцеві маргінали не можуть привезти свою маргінальну музику, бо на неї прийде мало народу. А от, якщо привести групу, яка буде цікавою більшій кількості, то таке тих маргіналів цікавити не буде.

Дзиґа привезла Goldie. Ось вам легенда драм-н-бейсу. У нас кожен будинок розмальований символікою драм'н'бейсу, а на концерті народу було, як кіт наплакав.

Не знаю. Навіть ця львівська найпотужніша тусня драмнбейсерів, навіть, вони не можуть якось нормально забезпечити функціонування культуртрегерських механізмів. А чому так? Не знаю. Замішано багато таких штук, яких музикою не поясниш.

Хіпстерство розмите. Чітко уявляємо спільноти емо, готів, металістів. А хіпстерська комуна якась така ефемерна.

Чи то вони неактивні такі. Дуже пофігістичні, що навіть можуть забити на хіпстерство. Є люди, які їздять до Києва на Депеш Мод. Хто ж там до нас ще їздить. Ніхто не їздить.

На Депешів їдуть не тільки хіпстери.

Львівські хіпстери своє хіпстерство задовільняють макдональдсом і все їм нормально. Їм більше нічого не треба. І буханням, а, якщо ти бухаєш, то тобі також нічого не треба.

В музичному сенсі таке враження, що Депеші, RHCP і Radiohead – це найбільша мрія українських меломанів і вище вже бути не може. Може це і гальмує сам процес, люди ж слухають набагато більше музики.

З одного боку гальмує, а з іншого, ми ж не можемо сказати, що львівських хіпстерів не існує. Вони просто дуже специфічні. Вони відрізняють від інших, але чим відрізняються, вони самі себе, ще не усвідомили (за Гегелем).

І тому вони витікають крізь пальці, бо ми їх також не можемо якось ідентифікувати, коли ми про них говоримо. Вони є. Є люди, яким хочеться чогось такого. Трендів. Але з музикою тут вже якісь цікаві запльоти. Місцеві завихрення. Місцева чорна дірка.

Але хтось щось грає з останніх хвиль: пост-панк рівайвл, ню вейв, басову сцену і теперішнє повернення до ранніх 90-х?

Ніхто. Є декілька людей, які, щось грають, а насправді вони грають щось таке з кінця 90-х. В плані музики Львів – велика чорна дірка, і про музику тут не можна говорити. Тому про львівських хіпстерів треба говорити не в музичному контексті, а в якомусь іншому.

Хоча є якісь молоді люди, айтішники чи хто, які слухають Crystal Castles. Їх, навіть, і досить багато. Але тут дійсно немає своїх музикантів, продюсерів, які б мутили щось таке в контексті.

Немає клубів – немає музикантів. Чи це від клубів не залежить?

Від місця багато чого залежить. Дзиґа – справжня чорна дірка. Ти хіпстер, і в тебе є місце, куди ти традиційно звик ходити слухати джаз, пити пиво. І всьо, нічого іншого тобі вже не потрібно.

А от Гич Оркестр це що? Хіпстери?

Тут також все дивно. Вони ніби хіпстери. Ці їхні вуса хіпстерські. Але вони навколо себе мутять воду зовсім не по-хіпстерськи. Якось інакше. Вони мутять по-хіпстерськи (вибачте будь ласка, що назвав Гич Оркестр хіпстерами), але завихрення від них виходять якісь незрозумілі.

Вони ж ближче до фолку.

Та Етноклуб. Думаю, що варто закрити Дзиґу, заборонити Джаз-без під загрозою розстрілу і лише тоді з'являться якісь нормальні хіпстери. Поки все це буде, то й хіпстери тут будуть якісь дивні, з відхиленнями.

Класичні хіпстери – це Оля з Віз-арту, але це хіпстерівщина на рівні фільмів. Тобто, таке є і це нормально, а от з музикою – все ненормально.

А Дзідзьо хіпстер?

Звичайно. Він до речі зі Львова?

Не знаю.

Двісті Boys – це хіпстери, звичайно. Але вони набувають якихось таких дивних форм. Вони ніби є, але чи можна говорити, що вони якась така правильна хіпстерщина у Львові?

Це якась мутація хіпстерства.

Може Львів настільки просунуте місто, що тут хіпстерство проявляється так мутовано, що вже не впізнаєш...

До якого світ дійде через декілька років?

Так ми ніби перескочили декілька еволюційних лінії і стали такими мутантами.

Про Дзідзя заявляли, що він галицький феномен. Хто такий Дзідзьо? Локальна репліка Вєрки Сердючки, пристосована до галицького менталітету.

Це не Сердючка.

На рівні текстів, на рівні поведінки. Він сидить на 12 каналі. Там якась вечірня передача і там така тьотка трохи садо-мазо, і він каже: "Галю, від тебе сексом так пахне". Як у Львові люблять говорити деякі вуйки, такий ось рустикальний дискурс. Село переїхало до міста. Місто їх тут трохи обмежило і це так звані виявлення так званих витіснених інстинктів.

Ну він ж насправді не приїхав з села до міста.

Але імідж у нього того бородатого вуйка з полонини.

Тут все зрозуміло. Хіпстерські стьобні проекти існують досить поширено на Заході. В хіп-хопі хіпстери римують про щось таке своє смішне.

Це таке ж. Тільки у Львові, щоб усе було вдало, треба виходити з місцевого контексту. Брати Гадюкіни грали рок-н-рол і грали це по-місцевому. І в них це дуже прикольно вийшло.

І Дзідзьо також. Він робить те, що й його колеги на заході, але робить це по-місцевому. А звідси вже приплітається і Сердючка. Але, якщо не по формі, а по змісту – то він хіпстер. Такий класичний. Просто та рустикальність – це в Україні така фішка. Тому він її і взяв. Двісті Boys звідти також.

На останньому концерті Двісті Boys помітив, що вони вже свідомо на Die Antwoord орієнтуються. Вони вийшли в кульках Boss.

Тобто, це реакція на цю так звану місцеву сцену з її убогим рівнем. Ну й ці принаймні усвідомлюють це.

Так. Доречі, Die Antwoord – теж це ж саме, тільки вони трохи розумніші, ніж Дзідзьо та Двісті Boys. Розумніші в сенсі, більш комплікейтед. Це такий глобал тренд і завдяки Дзідзю та Двісті Boys львівські хіпстери і львівська маладьож в цьому глобальному тренді.

Здавалось, що це має бути більш масове і більш чітке. Але ми дійшли до висновку, що львівські хіпстери є, і вони нормальні. Такі, як у всьому світі, бо у них є Дзідзьо і Двісті Boys.

У них, можливо, немає таких електронно-заморочених проектів. Це дуже добре видно на прикладі Москви. З'являються у світі якісь стилі і у Москві це відразу підхоплюють. Це московський варіант. А львівський варіант – це Південна Африка. Це – Die Antwoord.

Тобто, вони не продукують своїх місцевих продюсерів, які б грали музику, яку грають у Лондоні чи Ню-Йорку, а вони довго збираються, збираються, а потім видають таку химеру мутантну.

Електронна сцена у Львові взагалі не розвинута. Львів більше заточений під хардкор, рок, симфо-металу. Згадати всі ті концерти, де дівчатка завивали під Nightwish. У Львові немає хіп-хопу.

Будемо щирі, найбільш поюзані жанри, найпопсові саме і тільки у Львові.

Добре, а чому у Львові немає хіп-хопу?

Бо це дуже круто. Занадто круто.

Занадто круто для Львова?

Це реально хіпстерський вищий клас.

Я десь бачив на районному сайті афішу про виступ десь у Жовкві чи Ходорові десятка хіп-хопових банд. Можна лише уявляти, який рівень там текстів, мінусів.

Жахливий рівень. Україномовному хіп-хопу ще працювати і працювати (за деякими винятками). От у Польщі дуже багато хіп-хопу, видно, що вони відразу орієнтуються на ту глобальну молодіжну культуру.

У Львові ж більш симпатичним є те, що ніхто навмисне не орієнтується. Львів – це така жахлива провінція. Тут ще досі таке відстійне сміття живе, типу Nightwish і якогось там пост-року.

Зате у Львові це все більш душевне. У Львові ніхто ні за ким навмисне не женеться. Всім реально насрати на усі ці тренди.

Тобто, Львів не женеться за трендами, але створює якісь свої мутації?

Так. Якщо вже щось сюди дійде, то воно буде реально місцеве. Реально мутантське.

У Польщі я ще років 5 тому купував енциклопедію польського хіп-хопу. Там банд з 50 вже було, якщо не більше.

В Польщі усе прямолінійно. Вони знають, хіп-хоп – це круто, і тому ми будемо грати хіп-хоп.

От з'явиться львівський репер і про що він буде читати?

Вову зі Львова ми не рахуємо, це в принципі не хіп-хоп.

Ні, це – не хіп-хоп. Але про що читати?

Ну Двісті Boys про що читають? Про гопнічків, про пацанчиків. Ці львівські хіпстери про пацанчиків можуть співати, можуть цю тему підняти, а от про самих себе – ще ні.

Пацаняча тема прийшла через Росію, через Сявину "Бодрячком". Але Сява випустив альбом. Альбом галімий. Всьо, все накрилось.

Думаю, що є про що читати.

І про що?

Ну життя ж вирує у Львові. Наприклад, про латинський квартал. Як добре бухати на Староєврейській влітку. Як там туди-сюди життя пливе. Як п'яний виходиш з винарні і падаєш в Буковські. Це ж життя. Про це можна читати. Чому про це ніхто не пише, не читає? Чому це ніхто не відображає. Це якийсь принциповий момент.

В Лондоні чи Нью-Йорку вони читають про те, що відбувається навколо, а львівські хіпстери cвоїми думками десь там далеко. Те, що вони виходять з винарні покурити з келихом вина – це для них не варте жодного відображення в музиці. Якось так.

Ця побутовість, там, наприклад, візьмемо останніх Френка Оушена та Кендріка Ламара. Опис якогось ранку, якогось дня.

Так у всьому світі так робиться, а у Львові якось не так.

Культура поетичного мовлення у нас настільки розвинута, що опускатись до таких речей – це гріх?

Не знаю.

У нас так багато поетів?

Це потрібно дослідити. Це дуже важливий феномен. Як і львівські графіті. Одне з найбільш помітних графіті-явищ у Львові – це обриси чувачка у циліндрі.

Це, напевне, туристичне замовлення.

Може й ні. Можливо хтось там романтичний графітчик вирішив таке зробити. Навіть, якщо це замовлення, це все дуже показово і символічно. Що навіть графіті не про сучасне життя.

А про Австро-Угорщину 19 століття. Ну, Львів перетворюється на туристичну резервацію, якщо вже остаточно не перетворився.

Тобто, львівські хіпстери це підтримують і для них це нормально.

Батяри?

Так, не хіпстери, а батяри. Та, якщо подивитись на цих людей, то це адекватні і нормальні люди. Вони ж не говорять, коли збираються про батярів. Говорять про якісь реально кльові теми. Мені подобаються львівські люди. З ними про гівно можна поговорити. Гівно – це класна тема, про яку завжди весело можна поговорити. І прикольніше говорити про гівно, аніж про батярів. Можливо, у Києві чи Москві ведуть якісь високоінтелектуальні розмови про сучасність, про долю поколінь.

У Львові про це не говорять. У Львові говорять про гівно. І це дуже кльово насправді. Але разом з тим, виходить, що немає саморефлексії, немає людей, які б дали портрет покоління.

Зі Львовом не все так просто. Ніби і зацофана провінція, але тут більш здорове ставлення до себе і до інших. Дійсно, навіщо заморочуватись. Ну вийшов ти з келихом вина, ну усвідомив цей момент. Ну і все. Проїхали.

Добрались, нарешті, до Твоєї музики. Ти зараз щось пишеш? Переходиш від одного до іншого, чи знайшов щось своє і далі її розробляєш?

Переходжу.

І що зараз актуальне?

Наразі експерименти з Василем Пачовським. Це людина-феномен. Він свою п'єсу написав за три години. І вона дуже кльова. Наталя Ворожбит його похвалила, і сам з того був дуже подивований. Головна особливість Василя – це його здатність до усного жанру. Він в усному жанрі просто супер. Йому потрібно випити і він починає розповідати оповідання прекрасні.

А зараз в нього тема з віршами. Він читає вірші і ці вірші ідеальна, стовідсоткова маячня. От гівно і маячня – це найкращі теми для розмови. Я якось випадково записав на диктофон його п'яну маячню. Наклав на музичку. І зараз переконую його нормально сісти і записатись. Підібрати вірші і музику. Єдине, що стримує, що він може читати вірші лише, коли нап'ється. А, коли сильно нап'ється – то нормально з ним нічого не зробиш.

І який результат?

Експерименти. Я зараз просто підбираю. Мені подобається в музичному плані британська сцена, і тому всі ці штуки, пов'язані з британським звучанням. Але, коли я наклав Василя на те, що я зазвичай роблю, то чую, що щось не те. Треба щось інше. Тому зараз експериментуємо. До цього було британське звучання, а зараз експеримент.

Ще деколи ми з Орлом зустрічаємось. Зустрічались на кінець світу і після наших музикувань сусіди подзвонили до власників хати, де я живу.

Це щось гітарне?

Під баян. Баян вже розвалився, сопілка тріснула. Знову потрібно переходити до ноутбука, бо вже немає на чому грати. Ідуть пошуки, нічого ще не оформлено.

А взагалі, як глянути, то у Львові ніби нічого не відбувається, але також і ми щось робимо і в нас нічого не відбувається. Тому, що це не оформлюється. Це якийсь процес. Коли по п'яні віршів послухати, по п'яні підібрати музику. Потім воно розпадається, цього ніде немає, але ж воно було, ти це пережив. І це прикольно. Можливо, так зі всім у Львові.

Це вже якийсь Твін Пікс.

Так, Львів – це Твін Пікс. З одного боку його хочеться матюкати: тут нічого немає, жахлива провінція, а з іншого боку коли виходиш у 2 ночі з Буковські, то думаєш, а нічого й непотрібно.