Андрій Середа: Ми вчимося у Шевченка його темпоритму
Розмова з фронтменом гурту Кому Вниз Андрієм Середою.
Кому Вниз приїздять грати до Львова вкрай рідко і сталося врешті це дуже несподівано – патріархи української готики виступили на етно-джазових Флюгерах Львова.
Рок-гурт свій виступ розпочав з Івана Франка ("Орач") і завершив Тарасом Шевченком ("Суботів").
З групою до Львова приїхав фронтмен Сокири Перуна Арсеній Білодуб, аби разом заспівати кілька пісень, дві з яких зроблено спільно.
Андрія Середу намагався зловити одразу ж після тривалої автограф-сесії, але марно, бо його з Арсенієм забрали на прямий ефір одного з львівських радіо.
Решта комувнизівців рушили до "Дзиґи", де їх пригощали організатори, тому довелося чекати їхнього фронтмена там. Середа прибув нескоро, ще у нього була довга і тепла розмова з Соломією Чубай.
Не хочу порушувати приватність цієї розмови, але водночас розумію, що Середа, вочевидячки, неабияк зголоднів. Ловлю його увагу й запитую, коли краще порозмовляти.
І після відповіді "Давай вже", готую камеру та записник із питаннями. Найперше цікавлюсь, як відбувся радіоефір.
Ведуча радіо, коли ми прийшли з Арсенієм, питає – а хто з вас є хто?
Так треба було помінятися ролями.
Ми так і зробили.
У вас, можна сказати, оновлення складу – співаєте разом з Арсенієм Білодубом. Можливо, візьмете повноправним учасником?
Це ж буде братовбивство. А куди дінеться Сокира Перуна тоді?
Можна і в двох проектах одночасно брати участь.
Ага. Якщо Сокира Перуна і Кому Вниз об'єднаються, тоді нас буде восьмеро чи десятеро.
Оркестр такий – "Комусокировнизперуна". У нас була найперша сумісна зустріч на сцені (Сокира Перуна та Кому Вниз) після вбивства Чайки в Одесі.
І для нас доля вперше зробила так, що ми виступали командами разом на одній сцені. Потім ми по-козацьки побраталися – порізали собі шкіру, крові в горілочку і все – стали братами.
Довго йдеться, та швидко робиться: порізався і все. А ти хочеш, щоб іще й в команді таке було. Так не можна. Багато крові піде.
Просто Ви вже занадто довго граєте в незмінному складі.
Ми єдина команда в Україні, яка взагалі не міняла складу свого.
Тим не менше, одна зміна була, бо від вас пішов гітарист Владислав Макаров.
Він пішов, бо хотів грати більш легку музику. З однієї сторони, він створив дуже гарні речі, зокрема, соло під кінець пісні "Суботів". З іншого боку, він хардовий гітарист, а ми пішли трохи іншим шляхом.
Він пішов, проте ми замість нього нікого не брали. Ми вирішили – будемо звільнятися до останнього, а останній якось сам себе звільнить.
Коли Макаров доводив до ідеалу соло в "Суботові", холод у готелі в Рівному був страшенний, він у сидячій ванні, заліз повністю по шию в воду, щоб зігрітися, над водою тільки стирчали ноги і лежала гітара.
Сидів в тому окропі і грав догори ногами, доводив до ідеалу завершення "Суботова".
Шкода, що Макаров пішов від Вас. Техніку він мав віртуозну, соло йому вдавалися співочі і органічно доповнювали треки Кому Вниз.
Гітарист класнючий, особливо в акустиці. Єдиний у нього був ґандж, що розігруючись, він міг зіграти шматочок, з якого можна було зробити пісню, але він не встигав його запам'ятати.
Суцільне горе: відлітають від тебе геніальні мелодії і нема можливості їх схопити.
Треба було мати диктофон під рукою.
Не було тоді диктофонів. Але інколи пробували записувати. Пробував записувати щось по п'яні, як перло, – тексти або музику. Встаєш зранку, слухаєш і – анігіляція тотальна.
У доробку Кому Вниз є російськомовний перший альбом, а потім одразу ж за ним – україномовний. Виступивши на "Червоній Руті" і випустивши цей другий альбом, ви вже не співали на сцені російською?
Ми навіть багато російськомовних пісень не встигли записати. Не через "Червону руту", але я от тобі конкретно не можу сказати, як це сталося.
Не пам'ятаю, яким чином ми почали повертатися Додому. Тому що "Суботів" cтворили на батьків день народження в 1983 році, ще до КОМУ ВНИЗ, який починається з 1988 року. Якісь пісні були. "До Основ'яненка" також десь із 1984 року.
Як ми перейшли? Спочатку в нас була половина україномовних пісень в репертуарі. Ми народжені в російськомовному середовищі. Маю на увазі не родинному, а совдепівському.
Тут мова не йшла про національне відродження, скоріше про розвал совдепії ішло. Я пам'ятаю наші трагедії і драми й досі не впевнені – ми працюємо заради руйнування минулого, чи творення майбутнього.
На початку дев'яностих Ви створили деякі класні речі. Мені, наприклад, припали до душі композиції "Вши” і "Улица чужих лиц" з чудовою інструменталкою наприкінці. Не пробували перекласти ці пісні і виконати їх знову?
Ні, я не люблю перекладів. Якщо чужу річ, то ми можемо побавитися. Що цікаво, спочатку я дуже довго думав, що я піаніст. Але потім мені до рук потрапив Work Station.
Як Кузя Гадюкін казав Паші: "Що ти безкінечно граєш, заважаєш співати. Подивися в Середи – Середа натиснув акорд і хвилину його тримає, натиснув інший – і ще хвилину тримає, і це нікому не заважає". Це не перфекціонізм, але почалося якесь реальне відношення до самого себе.
Я далеко не той музикант, я слухав від Пета Метені до Соляника – оце дійсно музиканти.
Так само зі ставленням до текстури. Раніше писалося й писалося, але як тільки більше почав читати поезію, почав розуміти, що справді є живе слово, а що є просто текстура. І тому це також стає гальмом, бо ти сам починаєш менше писати.
А хто надихав з клавішників?
Не знаю. Я пам'ятаю, вперше ми зібрались напідпитку і почали верзти, що ми будемо грати як Queen.
Більшої похабєні ще ніхто не придумав. Але ми взяли дуже високу планку. Крім Макарова, який пішов від нас, майже ніхто не вмів грати. Євген свого часу прийшов, коли створювалась команда і запитав, чи можна у нас грати на гітарі.
Ми сказали, що гітари всі зайняті, є барабани. Євген погодився – і ось оно він сидить.
А хто надихав з поетів, хто авторитет? Крім, звісно, Тараса Шевченка і Олександра Олеся?
Павлюк дуже класний. Чи Юрій Тарнавський. У нього є декотрі речі, але вони геть не співучі.
Он сидить хлопець (показує на чоловіка, який сидить з нами поруч). Ні, не хлопець, а пан Петро Чипурко, поет. У нас з ним – давня дружба. Батько його Богдан Чепурко – чудодійний Майстер.
Павло Вольвач. Для мене цікаві й ті, яких вже немає. Син Олександра Олеся Олег Ольжич, Євген Маланюк, але я не можу поки що знайти і відчути оцей темпоритм, який можна перекласти на музику. Такі вірші подобаються самі по собі.
Є твори, які поки що не підходять мені, але які викликають таке відчуття, коли сік попадає тобі в кров. У Богданових віршах дуже сильно відчувається стаж прожитих тисячоліть, які ти сам не прожив. Ти будеш не те, що не ввічливим, ти будеш нещиро виглядати, не співпадати.
Там відчувається величезний багаж, навіть в Шевченка такого не відчувається, який пише наче відсторонено.
Тому батько і читав мені Шевченка, як казки. А в Богдана Чепурка дуже сильне власне відображення.
Як з матеріалом для наступного альбому, потроху назбирується?
У нас, як у сміттєвому баці. Як леґо, треба тільки зібрати. Ми і так не є вже настільки працьовиті, тобто темпоритмічно, а зараз ще й війна, час для неї.
Ця ситуація забирає досить багато нервів. Коли воно триватиме довше, як наприклад, сторічна війна, то зовсім інша справа, люди звикнуть, а зараз по-іншому.
У Кому Вниз якось так склалося, що пісні на слова Шевченка з'являються в найвагоміші, найпереломніші для України роки. На початку дев'яностих виходить альбом, де половина пісень на його тексти. У 2014 році вийшов у світ цілком шевченківський альбом. І це все знаменно якось, бо знову й знову його слова залишаються актуальними. Пророк, хіба ні?
На жаль, пророк. Ми вчимося у Шевченка його темпоритму, його м'якості, його силі, його можливостей технічно розставляти так звук, щоб било твердими приголосними.
У нього багато всіляких коштовностей, які не всіма помічаються за його актуальністю. І поки він актуальний, що поробиш. Тому що поки купа всілякої хуцпи юдейської.
А стосовно останнього альбому. Це як кров з носу, бо ми єдиний раз можемо відсвяткувати такий шевченківський ювілей – двохсотлітній.
Наступний хіба що поряд з ним, уже там. Тому це не вимушено було, але альбом робився достатньо швидко порівняно з іншими. Хоча його й не можна назвати повноформатним, оскільки там лише чотири пісні.
До питання стосовно Шевченка та актуальності. У "Суботові" є такі рядки, які і Ви співаєте: "...і помоляться на волі невольничі діти". Те, про що пише Шевченко, воно відбулося, відбувається, чи відбудеться?
Я дивився на Різдво наше телебачення. І ось коли весь світ святкує, ялинки світяться, біжуча стрічка на нашому екрані показує – "У Вінниці завалилася дамба", "У Житомирі впала сосна, вбило дитину".
Спеціально іде ота хуцпа, що змушує людей безкінечно почуватися знервованими. А такою людиною легко управляти. Людина втрачає впевненість.
Та якщо подивитися з іншої сторони, дуже багато з часів відродження незалежности було приємних і позитивних речей.
Навіть ця війна є в певному сенсі великим позитивом. Скільки можна сторіччями, 350-400 років оце відсмоктувати або робити вигляд, що всі друзі чи що. Це було дуже велике бажання дуже багатьох людей.
Позитиву достатньо, єдине що ті ж ЗМІ знаходяться в руках, що хочуть усе перевернути в нашій країні. Від богів багата земля, потужна енергетика, і кожен хоче цим заволодіти. Як можна нашому солдатові, якщо він буде наступати, впаяти сім років тюрми? І вони це називають або війною, або АТО?
Тобто те, про що писав Шевченко, стається. Звичайно хотілося б регулярної армії, тому що повстань у нас в Україні було до біса. Кровопролиття було чи не найбільше в Європі. У нас поки що повстання. Низова ланка ворогів знищується, до верху не доходимо. Треба регулярної армії.
Але кожен виступ людей проти отих мудаків щоразу жорсткіший. І при тому кожен раз кажуть: "Ні, наступного разу народ не збереться". Я пам'ятаю цей скептицизм ще з революції на граніті :"Не зберуться". Зібралися. "Не зберуться". Знову зібралися.
Як казав Генріх фон Мольтке: "Будь-який план спрацьовує тільки до першої зустрічі з противником".
Є у Вас пісня "Крові!", яка у теперішні часи дуже актуалізувалася. "З півночі ішли гості, названі родичі" – такі слова з неї найперше відсилають до північного сусіди. Ви її не виконуєте наразі?
Ні, не виконуємо. Дуже багато з нашої точки зору якихось застарілих нот. Люди просили її. Можна в якомусь скороченому варіанті. Ми ж верталися і до Основ'яненка.
Справа тут не в тому, що це щодо кацапів. Щоб ти не співав, все одно до кацапів буде одне ставлення.
Я ж Блейд. У мене частина, грубо кажучи, половина кацапської крові з маминої сторони. Тобто я наполовину людина, наполовину кацап.
Я, як Блейд, маю робити час від часу ін'єкції, щоб залишатися людиною.
Зі Свободи свого часу хтось казав: "Ти ж напівкровка". Я кажу: "Ви знаєте про цих росіян, про цих андрофагів тільки з розповідей батьків, дідів і книжок. Я ж їх кров'ю відчуваю. Використовуйте це".
Тепер щодо наших поговоримо. Є такий вірш Кіпліга "Якщо", який Ви свого часу декламували під час концерту. Кіплінг викладає сину умови, які потрібно виконати, щоб стати Людиною. Гарний дороговказ, але от скільки такий людей є в Україні чи скільки їх потрібно, щоб кардинальні позитивні зміни були неминучими?
Небагато. У кожній країні максимум десята частина і то це великий максимум. Їх не може бути багато. Як казав Донцов, в один літр два літри не наллєш.
Але є отаке сатанівство: нас 98 відсотків – і нами керують ці мудаки. Їх лише два проценти може бути. Чому 98 відсотків не можуть, навіть не побачивши це, просто розчавити і піти далі?
Україна дозволяє людям жити незалежно один від одного. Клімат, можливості. Тому в нас і індивідуалістів дуже багато. Не північна сторона, де колхози. Але зараз консолідація йде все сильніше.
Як тільки почалася протидія минулій владі, варто було звернути увагу на концерти. Оці концерти вже почали об'єднувати, просто дивися на людей молодих, нашого віку, старших.
Під час війни ще більш потрібні концерти, виступи. Це ідеологія. Візьми один консолідований відсоток – і все можна зробити.
Тут в нашу розмову на хвилину втручається друг Середи Петро Чипурко. Він каже, що кожному треба робити свою справу, якщо вона корисна для країни. Наводить в приклад Шухевича, який свого часу займався бізнесом. Середа зауважує "Рекламним, до речі. Як і я". Чипурко продовжує: "Він, власне, кинув цей клич: "Свій до свого по своє". Шухевич організував кредитні спілки для українців, тому що поляки душили бізнес, не давали розвиватися. Він ще безпроцентні кредити надавав, але з війною це все прогоріло".
Тут треба тільки з'ясувати, чому гарні починання не здійснюються. На перший погляд, йде просто тотальна перемога. Чому воно зупиняється і ми починаємо знову.
Х** його знає, чому так відбувається. Мабуть, ми занадто надовго замислюємось.
Крім музики, чим Ви ще займаєтеся – начиткою реклами, театром, можливо, ще чимось?
Я знову в театр попав нещодавно. Грубо кажучи, по блату, тому що там був режисер, з яким я вчився.
Мені хотілося познайомитися з Лесем Подерв'янським, тому що в мене було враження, що він вже давно помер – бо класик.
Нівроку парубок, займається карате й любить катану, любить рубати. З театром – це такі забавки.
Реклама – так. Вона перетворилася на роботу. Реклама – це той самий театр (не всі реклами, звичайно), але досить дивний, тому що ти за максимум тридцять секунд маєш розказати цілу історію і втнути туди стільки інтонацій, тим більше таких, щоб воно запам'яталося надовго.
Замовники ж проводять опитування, вони прослідковують реакцію на рекламу. Виходячи з голосу диктора, виходячи з монтажу. Це цікаво і з кожним роком стає все цікавіше.
У нас якість реклами наближається до Заходу. Захід – це вже космос, там і диктора не треба. Що, хіба я один?
Шухевич – рекламна аґенція, Квітка Цісик – реклама, компанія Форд свого часу відзначила її унікальною відзнакою – за багатолітню співпрацю з компанією.
Кому Вниз їздили на гастролі в Польщу? Ви ж співаєте пісню "Микита Швачка", де є такі нетолерантні Шевченкові слова "і надінем вражим ляхам кошуленьку білу, ні не білу а червону – ходім погуляєм".
Скажу навіть більше. Колись у нас був спонсор, сам з Детройта, але українець.
Свого часу повіз наш альбом до Голлівуда і тамтешнім жидам сподобалася пісня "Швачка". Я не знаю, чи вони знали переклад, чи такі хитрі. Якщо не можеш задавити, треба очолити.
Свого часу ми були на фестивалі Castle Party, це колишні німецькі землі, що тепер у складі Польщі. Там же і поляки, і німці, ніхто не знає, хто перший забрав, хто другий.
Ми там "Швачку" не грали, тому що це неввічливо, а по-друге, це було б ввічливо, якби ми зіграли, тому що все одно це історія. І найстрашніше, коли ти не згадуєш перемоги та недоліки минулого.
Зараз в нас з поляками нормальні відносини, але це не говорить, що ти маєш забути все, що відбувалося. Не через те, щоб тримати дулю в кишені.
Ти просто маєш бути навчений, щоб воно не повторювалося. Необхідно робити висновки і тому все повинно звучати.
Чому ми Швачку не грали в Польщі? Це готичний фестиваль, там "Швачка" не дуже в стилістиці.
З Тартаком була ситуація, коли їхній виступ у Польщі скасували через пісню "Не кажучи нікому". Точніше не через пісню, а через те, що у відеокліпі до неї були використані світлини вояків УПА. На власному досвіді переконався, що багато поляків більше живуть минулим, ніж теперішнім. Приміром, одного разу грав онлайн-гру, і мій суперник, польський підліток, почав в чаті вимагати від мене вибачень за Волинську різню.
Звичайно, можна натрапити й на таких ляхів, коли дурні. Щоб перед ними вибачатися, а вони навіть у кацапи не годні.
Якщо дивитися з цієї точки зору – хто вище, хто нижче, то ми ні до чого не дійдемо.
І останнє питання, а тоді дозволю поїсти.
Це функція кацапів.
Розкажіть про Свої татуювання.
Все дуже просто. Є знак Кому Вниз. Ідея знаку початково була моя, але потім технічно розроблялася професіоналами, учасниками групи, тому що вони закінчували оцей … як його … робітничий інститут…
Степаненко: Архітектурний.
Архітектурний, еге ж. Там є солярний знак – вертикаль і 5 горизонталей, тому що нас було п'ятеро, тоді і виходить 5 хрестів.
По діагоналі – лівостороння сварга, в українській символіці лівостороння сварга ставилася, власне, на зброї та на ритуальному посуді. Більш радикальний, так би мовити, знак.
Між свастикою ще промені, всіх – вісім. Вісімка в Україні представлена колядницькою зіркою, Зорею Світоладу. Тобто все там добре. Все своє.
Напис латиною. Слова Горація, який був форпостом драматургії та думки. Колись була мода, як творилася п'єса і потім чи то драматург не догрібав, чи просто хотів заробити гроші, чи він не знав, як вийти у фінал.
Проблема вирішувалась так, що просто з'являвся новий персонаж – бог, який виходив і розрулював.
Горацій сказав – ви або пишіть грамотно, або йдіть нах**. Не втручайте туди бога.
І тут написано Nec deus intersit, що значить – не втручайте бога.
Тобто найголовніше – майте відповідальність. Бог вже все створив, йому треба нести дарунки. В Україні колись богам несли подарунки, а у богинь просили.
Але прохання – то не гонор. Він вже тебе створив, чи вони вже тебе створили (незалежно від кількості), ти маєш їм дари нести, маєш бути відповідальним.
На нозі. Це одна зі сварг Сварога. Мені сподобалася така конфігурація. Все дуже просто. Жодного жидомасонства.
Теорія змови?
Ні, вже практика змови. Нічого, про це ми поговоримо пізніше.
Тут на автограф напрошується наш фотограф, хтось з музикантів закликає його насамперед поїсти.
Середа каже, що це його робота, сміється, ставить автограф і розповідає бувальщину: "Колись після концерту Олега Скрипки, якийсь парубок крізь охорону увірвався до його машини і попросився автографа.
Стомлений Скрипка нецензурно відрізав хлопцю, щоб відстав. Але той був не з тих, які люблять, коли їм такою методою відмовляють. Зміна настрою – і Скрипці в диню.
Потім уже один з музикантів висказав йому, що "своєю популярністю ти маєш завдячувати всім оцим людям і давати автограф – це також твоя робота". Після такого трафунку музикант вже не відмовляв і часто говорив, що ставити автографи – то його робота. Гарне почуття гумору.
Вимикаю камеру, ховаю ручку та записник і вже прощаємося, але нас з фотографом гречно запрошують приєднатися до частування.
Саме так я ближче роззнайомився з усіма учасниками Кому Вниз.
Поки інші виходили на вулицю палити, в мене з басистом Сергієм Степаненком тривала навколомузична полеміка.
Він говорив що такими монстрами як AC/DC, Led Zeppelin, Deep Purple, Pink Floyd не зрівняється вже ніхто.
Я казав, що вісімдесяті (Judas Priest та Iron Maiden) та дев'яності (Dream Theater) мають представників, які нічим не гірші, а в дечому, можливо і кращі.
"Доростеш до мого віку, зрозумієш, що я був правий", – останній аргумент Степаненка.