Розмова з Андрієм Лініком, співорганізатором Тижня актуального мистецтва.
Завершується вже добре знаний львів’янам Тиждень актуального мистецтва, цьогорічна тема якого – "Ментальні війни".
Формат нинішнього фестивалю не надто традиційний, але відповідний поточній ситуації у країні – мінімум виставок та інсталяцій, максимум лекцій та семінарів.
Втім, програма перформансів відбулася, як завжди, у повному обсязі.
Аби прояснити особливості Тижня 2014 та підбити попередні висновки, Варіанти порозмовляли із співорганізатором події Андрієм Лініком.
Втім, розмова кружляла й довкола багатьох інших тем: дозвілля, ментальної праці, раю чи інопланетян.
Андрій Лінік, куратор, митець
Культурні події цього літа проходять під знаком війни – фестивалі чи концерти стають стриманішими, менше святкових розмов, виручені кошти віддають на потреби армії. "Ментальні війни" – це теж реакція на ситуацію на сході?
Мабуть, так. Хоча краще було б просто організувати воркшопи зі стрільби – калашнікова, СВД (сміється).
Ще не пізно! Хоча, цим вже зайнялася наша влада. Нещодавно була новина, що для усіх львів’ян організовують курси стрільби і медичної допомоги. Так, що можеш спокійно займатися лише культурою. Отже, цьогорічний Тиждень актуального мистецтва...
...не мав проводитися цього року взагалі. Ще принаймні два місяці тому, такої інтенції, щоб його робити не було.
Через ситуацію на сході?
Ні, ще через Майдан. Процес аплікування мав би розпочатися ще на початку року, щоб можна було отримати якийсь нормальний кеш для проведення фестивалю.
Проте, не розпочався, бо реально тоді думалося про щось зовсім інше. В принципі, я теж не мав би брати участі в організації.
Класно! Ось у Львові сталася за твоєї участі така цікава і масштабна подія, а виявляється, що ні вона сама не повинна була відбутися, ні ти не мав бути причетним. Але от, всупереч всьому.
Всупереч всьому і дуже хаотично. Головний баг нашого менеджменту – величезна сумбурність. Але, мені вже неодноразово траплялася така ситуація – може бути поганий менеджмент. але хороша подія.
Буває й навпаки – хороший менеджмент, і не надто вдала подія.
Отже, ви все-таки вирішили робити? А чому? Що змінилося в повітрі?
Ми просто якось сиділи два місяці тому з Влодком (Кауфманом – Варіанти) і Лідою (Савченко-Дуда – Варіанти) і говорили про цей Тиждень, думали робити чи не робити. От я й сказав – а давайте зробимо. Чому ні!
Тобто, не те, щоб я сказав якесь вирішальне слово, просто в цій ситуації вагання одна маленька краплинка могла переважити блюдце терезів на якусь одну сторону.
Ти став такою краплинкою?
Так, я став краплинкою і вирішили, що робимо. Почали думати – яка тема? Про що?
Кілька разів зібралися і придумали концепцію – ментальні війни. Головна ідея була зробити фестиваль без візуальних проектів.
Ну власне, коли я сидів в галереї Дзиги на лавці і чекав тебе, зайшло кілька дівчат, подивилися з порогу на все і питають в тітоньки, що на вході сидить – а де картини? Тітонька відповідає – нема. Ну вони і пішли геть.
Ну, раз про це мова, то забіжу наперед і розповім про ситуацію в Мистецькій галереї (сміється).
Коли ми інсталювали там наш об’єкт "Каїн", працівниці галереї мені кажуть – це що жарт, що сьогодні відкриття о четвертій годині? Я кажу ні, не жарт. А вони далі питають - так тільки одна робота висить, а як з іншими? Як ви встигнете? Це ж нереально?
Я кажу, ну чому не реально? Ми колись в Палаці мистецтв за три години повісили 150 робіт. А в нас тепер ще чотири години залишається і робота то тільки одна. І вона вже висить. А вони – як це одна робота? (сміється).
Одним словом, вирішили без картин. Взагалі, це така моя персональна установка – я намагаюся чомусь вчитися, пробувати, тестувати щось потихеньку. Але, творити якісь окремі витвори мистецтва – страшно не хотілося.
Тому, ми з Влодком, створили ці два артоб’єкти в Дзизі, і в Галереї мистецтв, але вирішили, що вони будуть без авторства. Багато, хто дивувався цьому теж – як це, без автора?
Якусь підставу відчули!
Так, мабуть, це виглядає дивно. Отже, організовуючи Тиждень, ми прийняли ідею – скіпнути залучення художників до фестивалю, а більше робити щось навколо розмов.
А якщо ми вже привозимо цікавих людей для дискусій, то можна теж попросити їх прочитати якісь лекції.
А заодно і щось намалювати.
Ні, намалювати, ні (сміється).
А наскільки унікальною була ця ідея фестивалю мистецтва без картин?
Це звичайна і нормальна ідея. Ми тут не були новаторами. Щось таке, наприклад, відбувається на бієнале у Сан-Пауло.
Для нас це була нагода окреслити контекст дійсно актуального мистецтва, вийти за межі звичних уявлень про сучасне мистецтво, як про художників, які незрозуміло, що малюють.
Тобто, так, всі вже сьогодні, здається знають, що сучарт це не обов’язково картини, це може бути, що завгодно – дії, слова.
Смисли, ідеї, але може бути і живопис.
Але, у Львові й далі фестиваль без картин – це щось дуже неочевидне.
Так. Хоча в контексті фестивалю можна говорити про різні нюанси. Ось, наприклад, організували ми спочатку open call (відкритий конкурс – Варіанти). Щоб люди присилали нам свої ідеї, які б вони хотіли реалізувати.
Прийшло реально десь може за п’ятдесят, чи навіть сімдесят, вже не пам’ятаю точно, заявок. Але довелося їх усіх відхилити, бо практично усі вони реферують до теми війни і Майдану.
Це все зрозуміло і логічно. Та, на жаль, вони всі були доволі поверхневими.
Траплялися й непогані, проте, це все зовсім не на часі. Не на часі робити виставку про фантомні болі, втрачені кінцівки. Не можна зараз цього. Люди й так цим травмовані. А робити з цього приводу якісь такі спекулятивні, чітко спекулятивні роботи.
Тобто, без справжнього катарсису?
Без катарсису. Просто агресія.
Експлуатація. Є sexploitation, а це – Maidansploitation?
Так. Взагалі, є художники, стратегія яких полягає у швидкому реагуванні на різні події. В цьому, в принципі, немає нічого поганого, але частіше такий підхід негативно впливає на спосіб виконання проекту.
Такого типу заявки, що поприходили до нас – я був різко проти. Класно, що в цьому мене підтримав і Влодко, і інші.
Цей випадок з open call’ом вийшов сам по собі таким перформансом.
Ми, взагалі, хочемо потім видати книжечку, щоб ці заявки можна було переглянути.
Знаючи тебе, я, так розумію, мета видання цієї книжечки – не в тому, щоб поіронізувати з авторів?
В жодному випадку. Абсолютно ні. Без жодної іронії чи стьобу. Мета такої книжки – показати наскільки значимим сьогодні стають ці теми для художників, наскільки вони самі заглиблені у це, наскільки тотальною у їхніх головах зараз є тема Майдану чи війни.
Наскільки важко від цього дистанціюватися. Безвідносно до оцінки конкретних проектів.
А на фестивалі ми вирішили зосередитися на перформансах. Мені здається, така мистецька форма дозволяє доволі тонко працювати з нашими поточними переживаннями.
Перформансист собі щось уявляє, конструює, потім поступово перетворює це в дію своїм тілом. Глядачі, відповідно, бачать, зчитують, реконструйовують, декодовують ці смисли і виходить таке постійне переживання, пов’язане з ширшим масивом наших інших переживань.
З перспективи усієї нинішньої ситуації так виходить найбільш щиро. Перформанси сюди пасують просто прекрасно.
Плюс важливо не припиняти тяглість школи. Школа перформансу як важливий елемент Тижня актуального мистецтва. Я б, взагалі, зробив її головним елементом фестивалю.
У Львові є потенціал перформансу?
Так, польські куратори Школи завжди були у захваті від львівських учасників. Важко назвати конкретні імена, бо це трохи не моя сфера. Ну от, наприклад, – Футимський, Барабаш, Топій, Ковач.
Важливу роль відіграє Влодко Кауфман. Йому це реально близьке, зачіпає. Його це, можна так сказати, гріє.
З 2009 року, здається, з ініціативи Єжи Онуха, який тоді був директором Польського інституту, на Тижні відбувається Школа перформансу і це чудесно. Це той хороший випадок, коли фестиваль реально може щось дати, щось започаткувати.
Повертаючись до цього року. Ми прикинули схему лекцій. розмов і почали писати різним цікавим людям.
Звичайно, звертатися за два місяці – це поганий варіант. У таких людей весь рік може бути розпланований наперед. Але, на щастя, відмовилися лише двоє.
Двоє зі скількох?
Двоє з двадцяти, приблизно. І обидва з Росії. Хоча в їхніх відмовах була принципова різниця.
Один, Дмітрій Булатов з Калінінграду, якому дуже сподобалася ідея фестивалю і який, до речі, дуже підтримує зараз Україну. Але у нього банально зовсім не було часу.
А другий відмовився, я так зрозумів, з політичних міркувань.
Ага. Значить, все-таки, якісь такі нюанси були присутні.
Так. Я його знаю і він мені завжди видався цілком нормальним, адекватним.
Це ефект тонких ментальних матерій, якщо говорити в контексті цьогорічної теми Тижня. Є якісь такі принципові речі в наших головах, які ставлять нас по ту чи іншу сторону. І йдеться навіть не про розум чи загальну адекватність.
Так, є якась колія, в якій тобі комфортно.
Була в мене дискусія на фейсбуку з одним австрійським професором. Одна така річ, на яку багато, хто в Європі зачіпається, що Обама і США – це зло. Тоді як Росія – це добре, бо хоч хтось може протистояти Штатам.
Угу. Вони не розуміють, що Росія у своєму регіоні – це як США, тільки ще гірше.
Набагато гірше. І от деякі європейці проектують цю альтернативну Америці позицію на Росію. Конструюється приємна для багатьох картинка – присутність альтернативною сили, опозиції до монополіста.
В результаті вони підтримуюють Росію, навіть не знаючи, що це таке.
Тобто, Росія зайняла в медіа-картині світу певну вакантну структурну позицію. Зайняла безпідставно, обманом, але зайняла і багато хто оцінює її саме через цю позицію, а не її реальні якості.
Останнім часом дії Росії та деякі висловлювання її президента помалу руйнують таку приємну картинку. Але, ситуація залишається дуже поганою.
В мене, на одній з панельних дискусій, було питання до панелістів. Мені здається, це дуже важливе питання – в який момент індивідуальний міф однієї особи (чи кількох) може отримати легалізацію в соціумі? На жаль, відповідь ми так і не сформулювали.
Ось, наприклад. картина світу товариша Путіна, яка раптом стала значимою для мільйонів людей. Як це сталося?
Так, кожен має свою відмінну перспективу, але чому котрась з цих перспектив виходить раптом далі в соціальний космос? Чому саме ця? Чому вона не руйнується в процесі виходу, як це часто буває, а навпаки, стає міцнішою і знищує інші перпективи?
Існує багато перспектив. Але це ж не підстава стріляти один в одного. Тільки через те, що мені нерелевантна ця картинка.
Всі ми є унікальними. Як сказав всесвітньовідомий біолог Олег Кришталь, у нещодавній лекції в рамках Тижня, кожен мозок є унікальним. Мозкові процеси налагоджуються в унікальний спосіб. І це прекрасно.
Але, є, звичайно, такі люди, які хочуть бачити усіх гомогенізованими.
Ну тут вже включаються соціальні чинники. Пригадаймо ці образи однорідної, чистої, здорової нації, яка, ніби-то, є стійкішою і сильнішою.
Насправді так не є – стілець на чотирьох ніжках стійкіший ніж на одній. Але ці модерні уявні образи здорового тіла нації дуже живучі.
От цікаво, як така, здавалося б, світла і розумна епоха Модерну і Просвітництва породила такий демонічний, сильний, ірраціональний колективний образ, буквально монстра, до якого далеко багатьом породженням колективної уяви Середньовіччя.
Власне, для ілюстрації – Дмітрій Булатов якось розказував, що в Росії, після прийняття закону про заборону пропаганди гомосексуалізму, буквально за кілька днів понад сімдесят осіб були забиті насмерть. Ось так. Але повернемося до фестивалю.
Розкажи про те, що вдалося зробити?
Мені здається, що все вийшло досить непогано. Вийшло те, що я і хотів – різні люди, з різних дисциплін, різних полів мали нагоду поговорити на якісь теми, часто не погоджуючись один з одним, з уявленнями один одного. Зібралися цікаві люди, яким було що сказати.
Не вийшло дотримуватися чіткої внутрішньої схеми-концепції, згідно з якою ми хотіли, щоб розвивалися усі дискусії. Але, я про це не шкодую.
Ти може чув якісь відгуки від публіки.
З того, що я чув чи може хотів почути (сміється), то фідбеки хороші.
Ти сам виніс щось нове з цих дискусій?
Важко сказати, тут ше слід подумати добре над цим всім, але напевно виніс, бо почуваюся тепер трохи інакше. Стало трохи легше. Може подорослішав (сміється).
Взагалі, у нас, в мистецькому середовищі, на жаль, немає такої хорошої традиції робити подібні розмови де було б кілька людей і якась одна теза. Щоб звести різних митців і послухати, що вони говорять на публіці.
Ось цей наш Тиждень показав, що такі дискусії можуть зібрати людей. Хоча, може люди йшли суто на зірок – Кришталя, Ройтбурда.
Але добре, що, принаймні, люди знають цих зірок!
Щось ми вже стільки говоримо, а я ще не задав свого основного питання. Що, власне, тобі є цікавим у темі цьогорічного тижня?
В якийсь момент мені стало зрозуміло, що люди воюють за якісь свої придумані речі. Чому вони це роблять?
Ці матеріальні речі трапляються у нас в голові. Ми маємо якісь такі свої варіанти загальних смислів, але вони об’єднані, ніби, одним розширенням, як наприклад файли jpg в комп’ютері. Вони ніби різні, складені в різних папках, але в них є певні важливі спільності.
І з оцих мас складається якась така уявна конструкція, значно ширша, мета-конструкція.
Цікаво хоч трохи розібратися у цих процесах. Ці мета-конструкції можуть нас поєднати, а можуть і роз’єднати в якийсь момент. Щось стається, спускається якийсь такий спусковий гачок і за ниточку підтягується в ту чи іншу сторону уся велика маса. І вона стає значимою для багатьох людей.
Починає валити якийсь такий густий дим, дим ментального.
Або це можна назвати електромагнітом ментального – включаються ті чи інші полюси і починає притягуватися або відштовхуватися та чи інша маса залізячок.
Так. І хтось, хто свідомо чи інтуїтивно може прочитувати, бачити ці механізми, починає ними маніпулювати в якихось своїх цілях. Це вже дуже небезпечно. Включається плюс чи мінус, починаються конфлікти.
Я так розумію. поки на нас не нападуть інопланетяни, Земля не відчує себе на одному, спільному полюсі.
Або тоді ми увійдемо ще в якийсь альянс з інопланетянами проти якогось ще іншого чергового Ктулху. І так далі.
Хоча, хочеться вірити, що існує щось, що може тотально примирювати. Ось, як наприклад, концепт раю. Там жодні різниці не мають значення.
Але взагалі, мабуть, єдиний шлях – це бути самокритичним. Читати книжки. Думати. Не бути автоматом. Переходити на ментальний автоматизм – це може бути ефектною потужною штукою.
Але лише на короткі терміни. Адже, а як потім повернутися назад до нормального стану? Може з’явитися ще більше травм ніж раніше.
Тобто, є потреба в ментальній праці, ментальному труді. Є матеріальний труд, ти здобуваєш собі ресурси для життя, а є ментальна праця, яка теж може давати цінні життєві речі, необхідні для буття людиною.
І чим більше смислів навколо тебе з’являється. тим більше їх потрібно підважувати.
Які форми мисленнєвих колективних практик ти сьогодні бачиш?
Є Вуличний університет – дуже хороший формат, мені здається.
Офіційну освіту, з цього списку, на жаль, поки-що слід виключити. Хоча, співпраця з ВУЗами, думаю, могла б принести багато результатів – у них є певні ресурси, наприклад приміщення. Можна на цій основі створювати багато таких майданчиків.
Недержавні освітні інституції.
Так, без бюрократії, без штивності. Думаю, в них більше шансів ніж в державних.
Онлайн освіта теж багато чого змінює. Скайп і так далі. Гугл док.
Хоча, для тих, хто цілий день на роботі, потім ще займатися самоосвітою, це, звичайно, важко (сміється). Газета в руки, ноги на диван.
Так, відпочинок після роботи – то святе! Ніяких театрів. Куди вже. Єдина надія, як казав Герберт Маркузе, на роботів, які б могли звільнити людину від довгої виснажливої праці.
Я чув таку історію, що, у сімдесятих, вісімдесятих роках, коли на Заході почали впроваджувати у виробництво вже багато роботів, то перед робітниками постав вибір – більше вільного часу, або більше розваг. Люди вибрали розваги. Такий соціальний запит.
Та, складний вибір. А ось у Британії в 19 столітті, коли у робітників збільшився час на дозвілля, вони інвестували його у спорт. Дуже багато часу.
Не в театр. Не в поетичні слухання.
Мабуть, щоб інвестувати своє дозвілля в інтелектуальну діяльність, слід і бути працівником інтелектуальної сфери.
Та, в них більше шансів.
Мда, якась купа нюансів вимальовується. Але, головне – це самоорганізація.
Так, одним словом, діяльністю незалежних мікроінститутів підважувати абсурдність державних практик.
