Над лавиною невідомо ким інспірованої біженцененависті в Галичині окремою зорею зійшла ще одна зоря.
І це неперевершений галицький відділяльник Галичини від всіх, хто його ображає – Остап Дроздов.
Цього разу без слізних вступів і спогадів, а просто "Прямим текстом", плутаючи грішне з праведним – офіційний статус переселенців з особистим сприйняттям Дроздова географії України.
"Біженці з анексованого Криму – це справді біженці, оскільки вони формально полишили іншу країну (Росію). А от біженці усередині унітарної країни – це щось нове.
Тому я відмовляюся називати біженцями моїх співвітчизників із Донбасу. Вони в кращому випадку – переселенці, які вимушено міняють регіон проживання на кращий та комфортніший для себе. В гіршому випадку вони – втікачі.
Різниця між переселенцями та втікачами очевидна. Переселенці змінюють місце проживання в намірах знайти кращу долю. А втікачі знімають із себе відповідальність і претендують на статус жертви. Я вважаю донбасців утікачами.
З багатьма із них я спілкувався особисто і можу заявити, що в їх особі Галичина дає прихисток вірним виборцям Партії регіонів (за поодинокими винятками). До нас утікають ті, хто останні 10 років тотально підтримували Януковича та його партію.
Навіть на останніх виборах теперішні втікачі у своїй переважній більшості голосували за Тігіпка, а деяка частина – за Добкіна.
Не минуло й місяця, як ці люди вважають себе біженцями. А я запитую: від кого біжите? Від своєї відповідальності за діяння своєї Партії регіонів? Від тих, кого ви своїм стадним голосуванням утримували біля корита?
І чи є гарантії, що поки донбаські жінки й діти обживаються на Галичині – їхні чоловіки не стріляють в українських хлопців?
Наполягаю на тому, аби всі міста Західної України прийняли аналогічне рішення. Жінок і дітей – без сумніву, приймаємо і забезпечуємо всім необхідним. А от донбаські мужики нехай записуються у Нацгвардію чи зголошуються добровольцями – і в зону АТО.
Хай виганяють зі своєї землі усіляку нечисть, аби повернути своїх дружин та діточок додому, на очищену територію.
Настав час чітко сказати всім мужчинам Донбасу: це несправедливо, коли чоловіки з усієї країни воюють за Донбас замість вас, а не разом із вами".
Ідеї Дроздова, як завжди, сповнені щирого болю від перенесеної колись несправедливості і тоталітарної підміни термінів.
Я от наскільки знаю, то ще ніхто не скасовував Конституції України, де просто написано, що Крим – це автономна республіка в складі України.
Можливо, Дроздову варто починати з постсоціалістичної праці «Україна – не Росія», щоб не особливо травмуватися навколишньою дійсністю суверенної України з АР Крим і 24 областями. Окупація закінчується у мізках, а не під чобітьми солдат.
Пацифіст Остап, сидячи з дамами на кухні, напевно, не чув про батальйони. А ще у Конституції написано, що кожен в Україні може мати власні політичні погляди.
Окрім того, невідомо, чи часом Остапові сусіди не голосували за Тігіпка, бо слід негайно надати Дроздову доступ до бомбосховища і психологічний притулок на віллі тих, хто навчає його поглядів на приналежність Криму.
Проте, оскільки кожен біль, образа і неприємний випадок теоретично могли би мати місце у нашому складному світі і панічній ситуації, я вирішила попрацювати волонтером в благодійному фонді "Карітас Україна" у Львові.
Подивитися на переселенців зблизька і зрозуміти, яким чином у розмові з людьми, які втратили свою домівку і попередній спосіб життя (останнє – назавжди) ведуть дебати про політику.
Ще мені було цікаво, чи "Карітас" може запропонувати безкоштовну квартиру двом здоровим гевалам з ноутбуками, чи все-таки фільтрує якось – хто потребує допомоги, а хто на джипі рятуватися приїхав.
Керівник проекту допомоги переселенцям "Карітас України" Максим Бондаренко пояснив мені мету допомоги "Карітасу". Як не дивно, мета проста – допомагати. Цільова група – потребуючі багатодітні сім’ї та самотні батьки і матері, а також вагітні.
Ціль спілкування з переселенцями – не оцінка рівня їх москальськості, політичних поглядів чи проценту вірності українській революції. Ціль – встановити кількість дітей у родині, і якщо родина відповідає критеріям (багатодітна, самотні батьки з дошкільнятами) – виявити, чи потрібна допомога, і чи ми можемо її надати.
Для цього католицького фонду не має значення віросповідання тих, кому допомагають, немає і питань щодо ставлення до Порошенка, АТО, РФ, Путіна – жодних перевірок на політичну вошивість. "Карітас" ставить за мету знайти справді потребуючі сім’ї і допомогти їм.
Проповідей не виголошують, образочків не дарують. Більшість їх клієнтів – мусульмани, кримські татари. У їх родинах буває семеро-восьмеро дітей.
Також "Карітас" роздає питну воду у Слов’янську та Краматорську. Просто всім жителям звільнених міст. Без контрольних запитань.
Їх мета – милосердя. Саме милосердя переконує людей, що бандерівці – не вампіри, що є український народ – добрі і сильні люди. Для того, щоб не шукати стовідсоткової підстраховки методом тримання усіх підозрілих на відстані сотень кілометрів, потрібна неабияка сила духу.
Розпитую Максима Бондаренка про його враження від праці з біженцями.
"До моїх завдань входить не лише звичайна робота соціального працівника, але й завдання дивитися по ситуації, чи дійсно люди потребують. Я сам виходець зі Сходу України, і в Криму був, і розумію цей культурний простір.
Є момент людського спілкування, людський фактор, де ти бачиш, чи людина дійсно надуживає, чи просто перебуває в стані шоку, і на це треба звертати увагу. Коли в інтернеті читаю, що є багато надуживань, і всі вони такі – я бачу, що це стереотип.
По-друге, ви забули що батальйон "Донбас" – це і є люди з Донбасу?
Окрім того, шириться багато відверто дурних чуток. Мій друг зі Слов’янська мені подзвонив і питає: "Максиме, я чув, що ти там біженців приймаєш. Це правда, що ти їх в Німеччину в концтабори відправляєш? Люди так говорять". Ось приклад стереотипу в інший бік.
Дійсно, вони інакші, ніж ми. Але інакші українці.
Порівняйте, як сприймали до Помаранчевої революції наших заробітчан з Заходу України в Польщі, Чехії, Італії? Казали, що всі українці жінки, перепрошую хто? І на державному рівні це було сказано. Всі чоловіки – злодії, пияки і бандити.
Нехай було декілька випадків, але ж це очевидна неправда щодо загалу. Масово, це були працьовиті люди, які були перелякані, бо опинилися в стресовій ситуації, бо потрапили до чужого середовища.
І десять років потрібно було Європі, щоб італійський міністр висловив вдячність нашим жінкам, які працюють в Італії. Десять років треба було, щоб поляки за нас горою стали.
І може, потрібно десять років, що ці українці з Донбасу стали ще більшими патріотами, ніж ті українці тут, які кричать проти переселенців. Але десять років потрібно.
Так, вони будуть говорити з акцентом. Так, вони будуть турбуватися насамперед про зарплатню. Але в цій своїй щирості вони, можливо, будуть чесніші, ніж ми в своїй традиції, приховуючи своє хабарництво".
Які ж переселенці зустрілися мені у Львові? Напевно, оціночне судження таки залежить від того, що очікуєш почути.
Одним з моїх завдань було обдзвонювати родини переселенців та ідентифікувати тих, кому потрібна допомога. Коли мені казали, що їм потрібно путівку на море, я сміялася, чому ж мені ніякий фонд не дзвонить: я би теж у відпустку не відмовилася.
Коли казали, що все є, і нехай наша допомога піде більш потребуючим людям, я знала, що нині-завтра передзвонять та скажуть, що пакет макаронів їм все ж не завадить, якщо знайдеться зайвий. Все-таки п’ятеро дітей.
Дехто казав – дякую, віддайте бідним. Дехто, почувши фразу "благодійний фонд", казав: "Та ви що? Мені не потрібно! Хто вам таке сказав?"
Я дійшла висновку, що благодійні фонди у частини населення асоціюються з сиротами і бомжами. Дехто відповідав, що родина повернулася до Криму чи виїхала в інше місто.
Переважно сім'ї, яким відвозили допомогу продуктами і засобами гігієни, були кримськими татарами і росіянами. Деякі кримські татари україномовні, деякі ні. І не зовсім розуміють інформацію українською, потрібно переходити на російську.
Сім’ї з Донбасу російськомовні, українську розуміють, але не говорять – не вміють, виходить суржик.
Сім’ї татар вражають стриманістю і спокоєм. Жодного осуду, немає й сліду ненависті. Пригощають чаєм, займають розмовою, немовби ми не з пачкою гуманітарки, а з солодким зайшли в гості. Не нарікають. Діти дуже чемні, погоджуються фотографуватися для звіту (їх матері не фотографуються через релігійні приписи).
Зустріли ми одного юного красеня, який у свої п’ять років – вже професійна модель для фотографій для звітів жертводавцям. Він сьомий, здається, з вісьмох дітей.
Мати чотирьох дітей сказала мені на прощання: "Це нелегко, коли раніше ми мали всього вдосталь, а тепер економимо на найнеобхіднішому. Але є щось доброго у нашому становищі – діти поживуть у стриманості. Багатство дітей псує".
атько родини знайшов собі працю ще у перший тиждень їх перебування у Львові. Каже, складно знайти людей, які погоджуються орендувати помешкання родинам з дітьми.
Пояснює, що це не дивно, бо діти весь час щось десь накапостять. Стіни розмальовують, в двері не вписуються.
Бувають і курйозні випадки: хлопчик-зірка фоток для спонсорів, маленьке шило, яке всюди встигає швидше за маму і старшу сестру, примудрився запхати рулон туалетного паперу в каналізаційні труби. Витягали два сантехніка і всі сусіди.
Можна зрозуміти господарів, які не хочуть родин з вісьмома дітьми. Вони і з українськими вісьмома дітьми не взяли б, і з трьома уже важко орендувати помешкання.
Родина кримських татар з чотирма дітьми. Нещодавно побудувалися у Криму – будинок для молодої сім’ї з купою дітей і для батька. Батько 1928 року народження, пережив першу депортацію кримських татар. У новому будинку пожили півроку.
Тепер орендують хатку в Струтині, вода у дворі. Дружина вагітна. Господарі не дозволяють зробити саморобний водогін, вимагають встановлення дорогої якісної системи. Господарів можна зрозуміти, бо вони дбають про своє майно. Родина не любить спілкуватися зі сторонніми після візиту журналістів.
Сім’я зі Слов’янська. Чоловік, вагітна двійнею дружина, двоє дошкільнят. У Слов’янську жили забезпечено, були стовідсотково впевнені у завтрашньому дні. Жінка дивиться на свій телефон – єдине, що залишилося від колишнього життя (чи надовго?). Ще є спогади і фотографії. Чоловік знайшов собі одразу якусь роботу, як то кажуть, крутиться. Що йому ще залишається.
Одним з моїх обов’язків було також допомагати заповнювати численні форми отримання допомоги – анкети, заяви, згоди. Один з відвідувачів – чоловік років 40 – нервується, чому це стільки паперів потрібно заповнювати, бо у державних установах йому так просто дали допомогу, а тут якась бюрократія.
Пояснюю йому, скільки паперів заповнюємо ми згідно з процедурними вимогами міжнародних фондів, що надають допомогу гігієнічними наборами (зубні пасти, щітки, миючі засоби).
Відвідувачу стає легше, він бачить справедливий розподіл паперів між ним і похмурими бюрократичними інстанціями. Жінка, що ретельно виписує в паперах свої дані, тихенько каже: "Ви на нього не ображайтесь. Він просто дуже втомився".
У "Карітасі" мене проінструктували не ображатися, а заповнювати документацію, тому я пояснюю, як заповнити форму згоди на обробку персональних даних і водночас думаю про те, як правильно перекласти дуже впевненому в собі патріархальних переконань відвідувачу, як перекладається російською слово "потребуючий", щоб дискомфорту не було ще й у нього.
Кажу: "тот, кто принимает помощь". Переселенці зі сходу ховають сумні посмішки. Кримський татарин перемальовує українські літери на бланку заяви як "голова потребуючої сім’ї".
Іноді мовний бар’єр – таки непогано.
Поза контингентом "Карітасу" зустріла я кількох інших переселенців. Ці з Донеччини.
Одна з них приїхала до Львова з донькою-випускницею. Донька вступає до університету в Польщі. Всі їх знайомі в шоці від такого божевільного кроку – відпустити дитину не знати куди, у жахливу невідомість європейського університету. У всіх знайомих діти вчаться в Росії.
Іспити дівчина склала добре, хоче вивчати економіку і повертатися додому відбудовувати Донбас. Вона звичайний ідейний підліток, вродлива дівчинка, яка не розуміє ще, що є шанси, що відбудовуватимуть її малу батьківщину без європейських технологій.
Жінка розповідає, що в її рідному поселенні за Донецьком ідуть бої, але це ж далеко від її домівки – аж 4 кілометри.
Тому хоче повертатися, рятувати сад від засухи і домашнього песика від розлуки з господинею, але чоловік переконує її, що, може, все ж не варто. Трохи пізніше, може, за тиждень-два. Вона тим часом переймається долею багатодітних сімей кримських татар, купує для них фрукти і просить передати.
Каже, що пам’ятає, як жила на копійки з двома дітьми, тому що її чоловік підтримував не Партію Регіонів, а одну іншу партію. Через це втратив роботу і довго не міг знайти іншої.
Тому вона оце купила великий пакет фруктів, адже коли не маєш грошей, то лише шукаєш чогось ситного, щоб діти набили шлунки і не просили їсти. Дуже переймається долею кримських татар, але сама відносити подарунки їм стидається.
Щоб не нудьгувати, шиє іграшки і роздає тутешнім знайомим – також переселенцям.
Друг познайомив мене з дівчиною-журналісткою, що брала участь в Євромайдані. Політичні переселенці не відрізняються від інших.
Також довго шукають помешкання, яке зможуть собі дозволити, виясняють питання з банками і поліклініками – куди їм звертатися, якщо їх не реєструють офіційно за адресою проживання?
Ця дівчина пише статті, куди може, якось перебивається. Планує навчатися у Львові. Має нестандартні погляди на деякі питання, які мене шокують часом. Загалом приємна ерудована людина.
Ще одна політична переселенка – дружина мого друга. Це романтична історія. Дівчина ця думала на початку минулого року, що виходить заміж за людину зі стабільним життям і постійною працею в Донецьку. Він громадський активіст, дуже свідомий українець, і вона розділила його переконання.
Далі був донецький Євромайдан.
Перед народженням їх першої дитини у грудні 2013 року виявилося, що вийшла за, так би мовити, українського декабриста. Дитині було пару тижнів, коли вони втекли до іншої країни.
Через кілька місяців звідти – до Львова, періодично подорожують до Києва. Протягом мандрів вона перенесла три операції. Настрій у неї врівноважений, спокійний. Надзвичайно приємна співрозмовниця, уважна і делікатна.
Виглядає загалом, що це ознака багатьох людей, які вже усвідомили і прийняли втрати та незворотні зміни свого життя. Бурхлива поведінка властива перехідному періоду, коли усвідомлення змін ще неповне, здається, що одна особа може повпливати на геополітичні процеси.
Якщо подивитися на переселенців з точки зору невідворотності змін нашого суспільства – непозитивних змін – можна побачити відголоски війни, яка уже почалася для них.
Одним словом, якось не пощастило мені на проблемних переселенців. Питаю знайомих, хто мав травматичний досвід контакту з донецькими. Особисто ніхто, але всі чули історію про двох чоловіків, яким купили квиток до Вінниці після прочитання їх приватного листування на фейсбуці.
Для балансу, колега оповіла мені історію про переселенців, які її нервують. Нервують зверхньою поведінкою і тим, що отримують те, що не так легко може отримати здібна львівська дитина – місце в елітній школі.
Наївна мама-переселенка усім хвалиться: "Мы беженцы, и поэтому нас взяли в самую лучшую школу".
Ця жінка не усвідомлює дві речі: що вона стає своїм донецьким черевиком на улюблену мозоль галичан – скляну стелю, яка відділяє класичних галичан від нуворишів; і що за гроші, які вона має з собою, їй доведеться жити довше, ніж зараз здається.
І "лучшую школу" вона не так довго потягне. Але нормалізує самооцінку, намагаючись зробити своє неусвідомлене нещастя хоч би трохи рожевим і гламурним, як в рекламі.
Якщо вилучити емоції, то історії переселенців практично ідентичні. Вони опинилися у вихорі геополітичних змін, який зруйнував наш попередній світ назавжди. Хтось уже прийняв це, хтось – ні. Різниця одразу помітна.
Хтось іще намагається жити новодонбаськими цінностями показухи і матеріального багатства, насаджувані там останніми роками. Хтось уже прийняв невідворотне, і вираз їх облич змінився на відчужений від навколишньої ситуації, заглиблений у себе.
Про початкову мету аналізувати підґрунтя негативних суспільних настроїв я давно забула.
Я дивлюся на списки багатодітних родин переселенців, що живуть у Львові – зараз більше 100. Багато родин зі слов’янськими прізвищами повертаються до Криму – немає грошей, немає перспектив. Є багато перешкод.
Пояснюючи, чому потрібно заповнити папірчики на отримання допомоги, складаючи ці "пакети гігієнічних засобів" з розрахунку на кількість осіб, я думаю про 6,7 мільйонів населення Донецької і Луганської областей.
Про зруйноване життя цих мільйонів. Про розірвані родинні і дружні зв’язки між громадянами України. Про ненависть, яка охоплює усі групи населення незалежно від їх політичних поглядів.
І не розумію, яким чином можна вважати, що в Україні не відбулося гуманітарної катастрофи?
А дебати про політику люди ведуть тільки якщо є з ким сперечатися. А так – то можна відволікти людину на те, що вона дійсно знає напевне – її досвід вимушеного утікача, який втратив свій світ і може втратити свій дім.