Дивовижне місто Львів. Допоки в Києві на Грушевського відчайдушні хлопці вибивають один одному очі, галичани живуть у своєму незмінно-чарівному світі, де на барикадах порхають казкові феї.
Ось ти стоїш о четвертій ранку на кухні Євромайдану в Києві та шинкуєш замерзлу капусту замерзлими пальцями. Твої ноги обігріває уфо і розмови жінок-кухарок.
І не борщ у них у голові кипить, а теорії політичних та геополітичних змов, тих вищих, що в цей момент теж рублять капусту, втім не білокачанну.
Вкотре підскочивши від різкого гуркоту, твої повні страху очі вкотре натикаються на іронічне "Чого ти, та це ж салюти!"
Кожної хвилини телефон здригається від тривожних смс "тікай, їдуть бтр-и", а в цей момент біля тебе чорні від сажі грушевці травлять анекдоти про бімби.
Тут солідні чоловіки приїхавши на джипах у напастованих лакостах, вбираються у валянки та поряд із радикальними юнаками Правого сектору згортають сніг або перекочують шини.
Від яскравого символізму розмальованих прапорцями щічок студентів у столиці не залишилось й сліду. Не до фарб і не до стрічок коли згадуєш отче наш при кожному мускулистому чоловікові, вбраному у спортивного типу одяг, дорогою додому.
Таким був київський Євромайдан ще минулими вихідними. Та побут львівських вв-шних барикад цього вікенду виглядає куди іншим.
Арифметика тут не дуже важка. Все просто. Пафос у галичан, як Ерос у древніх греків – невід’ємне божество культури. З цього все й бере свій початок.
Навколо частини внутрішніх військ на Рубчака-Тролейбусній, львівські молодці ритуальним колом вибудували 7 барикад. Зараз на кожному блок-пості патрулюють 3-6 людей.
На майданчиках поміж барикадами гонорово бігають діти та безтурботно підгавкують кокер-спаніелі. Ніхто не помічає круків на небі, всі революціонері стоять заглиблені у дзен своєї повстанської душі.
Чужого тут чують здалека. Тільки но до мирно патролюючих наближається об’єкт із дзеркалкою у руках, як із львівськими барикадистами відбуваються дивовижні метаморфози.
Люди одразу ж стають насторожені та вкрай скромні. Лише трьох активістів вдалось вмовити на коментарі, лиш один із співрозмовників погодився надати прізвище для матеріалу.
Попри скромність характеру, в одязі львівські майданівці не цураються строкатих елементів патріотичної символіки.
Першим моїм співрозмовником був вельможний пан у козацькій шапці. Після ретельного огляду на виявлення можливих фальсифікацій у моєму журналістському посвідченні, він широко роздуваючи груди та ніздрі погодився пояснити ціль свого перебування на даній території.
"Ми тут, щоб контролювати вв-шників. На головному вході міліціонерів пропускаємо по списку та документах. Якщо людям потрібно вийти, то їхній начальник документально це підтверджує.
Ми контролюємо їх для того щоб не трапилось так, що вони поодинці повиходять, а потім їх повантажать в автобус та повезуть до Києва.
Ми думаємо над тим, що якщо вони захочуть виїхати, то їх не зупиниш, проте робимо все що в наших силах. А далі на все воля Божа.
Як ми надалі бачемо розгортання подій? Вихід один. Зараз повинні бути перевибори, а на них має бути запропонована нова система управління державою України третього тисячоліття, яка створена по законах Божих та звичаєвому праві – нашому старому древньому законі, при якому український край був дуже могутній, народ жив дружньо і був непоборний.
Ми часто вміли вигравати, але не вміли утримувати. Тому, на сьогодні ми повинні створити таку систему, яка повинна складатись з двох позицій: управління і контроль".
Захоплена безстрашністю цього пана, я запитала чи не хотів би він бува виміняти обіцяну спершу анонімність бодай на ім’я.
"Я нічого не боюсь! Просто піаритись не хочу. Зараз дуже багато партійних ешелонів позакидали поміж людей своїх представників, які ніби-то в громадському русі. Зараз їх виставляють, як керівників, щоб зробити певний обман для людей. Щоб вони бачили своїх нових лідерів, а потім їх же обирали", – пояснив відмову чоловік.
Перейшовши на наступну барикаду я зустріла ще двох відчайдух.
"Мєнтам вірити не можна, – заявили чоловіки, – вони кажуть все вщухне, а, як люди розійдуться, так одразу заново почнеться.
Потрібно бути напоготові. В нас є рації. Раптом що, одразу підмога наспіє. І в Києві ми були. На вихідні якось їздили. Не всім на Грушевського воювати. Скільком людям там очі повибивали. Єдиний варіант, як можна достукатись до Януковича – це вийти разом усією країною, тоді буде ефект, нас почують".
Якщо ви вважаєте, що єдиний варіант перемоги – це повстання цілої країни, запитую я, то не ефективніше було б скажімо проводити певні агітації в східних областях України, або просто приїхати на допомогу людям, які в таких містах прагнуть висловити свою думку, проте не можуть, бо все це швидко прикривають?
"Не думаю, що варто їхати в східні області, оскільки тоді людей битимуть ще більше. Хтось повинен залишатися тут навіть зараз, не можна попускати хватку" – відповідає один з них.
І далі: "Зараз всім важко, люди перестають довіряти опозиції. Хоча з такою владою, як зараз важко осуджувати опозицію, оскільки кожен ходить практично під статтею. І можуть заарештувати будь-кого, окрім можливо Кличка, бо він всесвітньовідома людина. А Тягнибока та всіх інших не те, що посадити, їх можуть викрасти, в ліс вивезти. Хоча я думаю вони не стільки налякані, як бережуть людський ресурс".
Розмову перервала жінка середніх років у цигейковій шубці, що проходила повз. Скептичним поглядом облизавши обох моїх співрозмовників, вона проторохкотіла: "Краще б працювати йшли, аніж тут стовбичити".
Чоловіки почали обурюватись: "Он, он. Доженіть ту жіночку, спитайтесь, як вона мислить і чому".
Дійсно, а чому? Ким ви працюєте? Як вдається поєднувати роботу із гострою соціальною активністю?
На ці питання чоловіки, знічено опустивши очі, відповіли:
Ми безробітні.