Богдан Шустер: Доки живі та активні корінні винниківчани – ідентичність не зникне
Розмова з керівником Офісу Львівської громади у Винниках Богданом Шустером.
Варіанти розмовляють з Богданом Шустером, керівником Офісу Львівської громади у Винниках і членом виконавчого комітету Львівської міської ради, про його шлях в політиці, мотивацію до постійного навчання, період співпраці з Володимиром Квуртом, виклики та перспективи Винник у складі великої громади.
Богдане, у вашій офіційній біографії йдеться про сім дипломів про вищу освіту. Звідки у вас цей неабиякий потяг до навчання та як ви встигали все це поєднувати?
Насправді дипломів тринадцять. Просто не всі встиг вписати в офіційні біографічні довідки, та й освіту я здобував не заради дипломів.
У дитинстві я серйозно мріяв стати священником. Співав у церковному хорі, ходив до церкви, відчував той внутрішній поклик. Однак на зламі 1990-2000-х потрапити до духовної семінарії виявилося майже неможливо, особливо хлопцеві з робітничої родини, без підтримки та грошей. Батьки сказали: "Сину, бери практичну професію".
Тоді багато говорили про Георгія Кірпу, залізниця сприймалася як вершина можливостей та стабільності. Тому свою першу освіту я здобув у Дніпропетровському національному університеті залізничного транспорту імені Лазаряна, спеціальність "Рухомий склад та спеціальна техніка залізничного транспорту", магістр. Закінчив у 2008 році. Два роки вчився у Львові, три – уже в Дніпрі.
А головне, що я там здобув разом з першим дипломом, це чимало практичних навичок, які мені знадобилися у житті. Після пар ми з одногрупниками косили траву, мурували стіни, шпаклювали, саджали газони, робили ландшафтний дизайн для заробітку. Ті навички виявилися не менш цінними, ніж сам диплом.
Повернувшись додому, прийшов на залізницю як молодий спеціаліст. У кадрах подивилися на мене й сказали: "Місць для інженерів немає. Є слюсар другого розряду". Другий розряд слюсаря я, до речі, отримав ще на другому курсі – точив молоточки на практиці. Спочатку зніяковів, а потім подумав: якщо так треба – значить, так і буде. Перед військоматом, коли оформлював документи, побачив білборд: "Волтер Крайслер теж починав слюсарем". Посміявся й зрозумів – це знак.
Спочатку провідник, потім начальник поїзда, і лише згодом – ремонтні цехи: бригадир, майстер, начальник цеху. Життя на колесах не залишало часу на громадську роботу, якою я тоді вже активно займався. У 2003 році ми з молодими активними людьми створили громадську організацію "Золота молодь Винник", яка активно діє й нині. Тому я все більше відчував потребу у змінах.
Потім Винники мене "притягнули". Працював директором ринку, заступником директора "Галактики", у школі мистецтв, у Спільноті взаємодопомоги "Оселя", а у 2016-му – заступник міського голови. Саме тоді, порадившись із вже покійним Володимиром Квуртом, пішов здобувати другу освіту – заочно, вечорами, у Державній академії управління персоналом у Брюховичах.
Мене заворожувало саме спілкування з викладачами. Вони знали теорію, я – практику. Здобуваючи вищу освіту за різними напрямками, я, звичайно, не ставав юристом, економістом чи будівельником у повному сенсі, але переставав бути дилетантом у цих галузях. Розумів закономірності, бачив, де можу себе застосувати, де перевірити, де вдосконалити. Найцінніше – розмови з викладачами, історії "як воно насправді працює". Про такі речі у підручниках не пишуть.
На іспитах я часто починав: "Працюючи у місцевому самоврядуванні, бачу це питання ось так…". Викладачі одразу піднімали голови – їм було цікаво почути, як теорія лягає на реальність.
Останній диплом отримав у 2023. Не зарікаюся від наступних. Диплом для мене – не самоціль, а радше інструмент і підтвердження, що я ще не зупинився.
Ви чудово співаєте, але чомусь серед ваших дипломів немає диплома про вищу музичну освіту?
Музичну школу я закінчив, але співати почав значно раніше – ще у нашому церковному хорі. Зараз співаю у народному хорі "Воскресіння". Голос – це родинне: і мама, і тато співають дуже гарно. Цей дар мені багато разів допомагав – особливо на міжнародних зустрічах та поїздках.
Звичайним тостом нині нікого не здивуєш. А ми з Володимиром Квуртом робили так: він виголошував вітальний тост, а я його продовжував піснею. І коли за столом сиділи представники кількох країн – цей дует працював як маленьке диво.
Ви згадали Володимира Квурта. Яким для вас був період праці з ним?
Це, мабуть, один із найяскравіших і найважливіших періодів у моєму житті – ті п'ять років.
2015 рік. Я балотувався на міського голову Винник. Ми з Володимиром Леонідовичем були конкурентами. Він переміг мене з різницею в 31 голос. Наступного дня я привітав його в соцмережах. А він того ж дня зателефонував і запропонував стати заступником. Це був сильний та правильний крок.
Ми могли кілька років гризтися, судитися, розпалювати ворожнечу. У мене була велика команда молодих, амбітних людей, готових боротися за кожен голос. Але я навіть не думав вагатися. Розумів: якщо ми посваримося – постраждає місто.
Ми об'єдналися. Виник симбіоз: його величезний досвід і наша молода енергія, гарячі ідеї, безсонні ночі. Збиралися до півночі – молоді, старші, директори шкіл, підприємці, архітектори. Малювали на аркушах, якими хочемо бачити Винники.
Наприклад, там, де було болото, ми намалювали ставки, фей, світлові кульбаби, скульптури. Ніхто не вірив, що це реально. А Квурт задав ритм і – головне – віру, що це можливо. Потім почалася щоденна, часто рутинна робота з людьми. Вона затягувала, адже всі відчували себе частиною чогось більшого.
Після 2020 року Винники втратили статус окремого самоврядування й увійшли до Львівської громади. Чи живуть Винники сьогодні та чи зберігають свою ідентичність?
Приєднання стало для нас важким випробуванням. Ми з Квуртом і командою довго працювали над ідеєю партнерства – Великим Львовом, де Винники та Львів є рівноправними частинами агломерації. Проте реформа пішла іншим шляхом. Винники разом із десятьма іншими громадами стали частиною Львівської громади.
Наша особливість у тому, що ще з 1959 року частина Винник, наприклад, освіта була підпорядкована Личаківському району Львова. Тому багато винниківчан й раніше відчували себе львів'янами. Завдяки цьому інтеграція пройшла менш болісно, ніж у деяких інших громадах.
Правда й те, що корінні винниківчани звикли до певної автономії, до "панськості" свого містечка. Нові мешканці – особливо ті, хто приїхав з інших регіонів, – часто байдужі до місцевих традицій. Прищепити їм любов до Винників, до їхньої історії та культури значно складніше.
Офіційно з 2020 й дотепер населення Винник зросло з 17 до 25 тисяч, реально – з 23 до 32 тисяч. Автентичність Винників тримається на потужних середовищах: церква, хори, громадські організації, культурні традиції. Ми продовжуємо проводити фестивалі, ярмарки, зустрічі – навіть без великих бюджетів, змінюючи формати, запрошуючи сусідів і партнерів.
Поки живі та активні корінні винниківчани – ідентичність не зникне. Найважливіше зараз – передати її дітям. Я сам корінний винниківчанин. Вже майже десять років досліджую свій родовід – дійшов уже до 1657 року, маю понад 85 прямих предків, не враховуючи двоюрідних. Опікуюся могилами своїх прадідів. Для мене це не просто хобі – це те, що мотивує працювати та берегти традиції нашого міста.
Богдане, Львівська громада досі не запровадила інститут старост, натомість у приєднаних населених пунктах працюють Офіси громади. Ви очолюєте винниківський офіс і, здається, єдиний представник приєднаних територій у виконкомі. Чи відчуваєте ви себе сьогодні лідером Винник – неформальним чи вже майже офіційним?
З самого початку моя позиція була чіткою: питання не у персоні, не обов'язково має бути саме я. Однак це має бути людина, якій довіряють – староста чи його аналог, справжній представник громади. Подивіться на Винники: якщо зараз поставити людину, яка не місцева, не знає внутрішніх інформаційних потоків, не відчуває потреб громади – їй буде дуже важко. Люди просто не сприймуть її. У кожній громаді потрібен саме той, кому вірять, хто є лідером за суттю.
Мені доводиться займатися безліччю речей, які безпосередньо не входять до обов'язків Офісу. Звичайний призначений чиновник цим не займався б. Наприклад, допомагаю дітям, які взимку під час свят збирають гроші для військових: вони сіють, колядують і ми організовуємо покупку коліс, дронів, автомобілів для їхніх батьків на фронт.
Або приходить бабця – у неї бджоли завелися на стрісі, а всі служби відмовили. Тоді я йду до місцевого бджоляра, ми вдягаємо костюми, ліземо на стріху та знімаємо гніздо. Або іншій літній жінці допомагаємо доставити собаку до ветеринара, наводимо лад з вуличною торгівлею та хаотичним паркуванням.
З більших справ – щотижневі поїздки на схід із допомогою нашим військовим, які ми організовуємо разом із волонтерами з громадської організації "Об'єднані заради перемоги". Підтримуємо культурні та пам'ятні заходи, фестивалі, ярмарки – традиційні для Винник. Звісно, не в таких масштабах, як раніше, але маленькі, локальні благодійні події проводимо обов'язково. Офіс громади у Винниках став головним майданчиком, навколо якого все це живе.
Тому я від початку був твердим прихильником інституту старост. Так, керівники Офісів в інших приєднаних пунктах теж місцеві, але, на мою думку, вони почувалися б значно впевненіше, якби мали офіційний статус, певні права, можливо, навіть мінімальний бюджет на вирішення нагальних, непередбачуваних проблем.
Участь у роботі виконкому справді полегшує комунікацію з міським керівництвом. У день засідань я можу безпосередньо поговорити з керівниками департаментів, комунальних підприємств – без зайвої бюрократії. Це значно прискорює розв'язання питань, наприклад, термінових ремонтів.
Щось вдається пролобіювати для Винник?
Важко, але вдається напевно тому, що є сильна аргументація. До 2020 року Винники мали бюджет близько 300 мільйонів гривень. Це дозволило підняти містечко на дуже високий рівень: щороку капітально ремонтували 10-12 доріг, облаштовували каналізацію, водопостачання, брукування. Мешканці звикли до такого рівня сервісу. Приємно, що львівські чиновники це розуміють і намагаються тримати рівень попри все.
Звісно, зараз утримувати господарку на цьому високому рівні складно – війна. Для Львівської громади допомога захисникам – абсолютний пріоритет. Я постійно спілкуюся з людьми, пояснюю: сьогодні місто не може виділити 10 мільйонів на брукування вулиці, де 12 хат, але обов'язково зробить підсипку, прогрейдерує дорогу. А до брукування повернемося після перемоги.
Цього року міська рада разом із забудовником реалізовує проєкт збереження історичного млина на річці Марунька та облаштування парку навколо нього. Раніше проєкт фінансувався грантами й місцевими підприємцями. Він має велику підтримку серед мешканців.
Які головні потреби розвитку Винник у складі Львівської громади?
Потреб завжди чимало. Найгостріше – розвиток мережі освітніх закладів. У нас чудові школи й дитячий садок, але через приріст населення навантаження зросло критично. 29 школа – найбільша в області, 1800 дітей за розрахункової потужності 1260.
Довелося запровадити другу зміну, яка вже впевнено переходить у третю. Це незручно для батьків, дітей, гурткової роботи. Місць у садочку теж бракує, є черга. Хоча за попередньої каденції ми зробили неймовірне: відкрили садочок на 400 місць, відновивши старі закинуті приміщення. Це був масштабний проєкт із фінансуванням з усіх рівнів бюджетів.
Один із найбільших проєктів, за який я постійно звертаюся до влади Львова, – завершення каналізування Винник. Проблема не лише у тому, що люди платять дорого за асенізаторів. Це питання безпеки та екології: стоки йдуть у річку, впливають на здоров'я. Майже 20 % Винник ще не каналізували. Є дві проблемні каналізаційні станції – їх потрібно об'єднати в одну мережу та перекачувати стоки далі.
Які плюси Винники отримали від приєднання до Львова?
Оскільки Винники ще до об'єднання були частиною Личаківського району, то ми вже мали багато преференцій: транспортну, освітню та медичну мережу Львова. Водночас мали й власний бюджет та могли вкладати його в те, що Львів не встигав зробити. Ми підсилювали та доповнювали львівські зусилля. Тому наші школи були якіснішими, дороги – кращими.
Після об'єднання спочатку було просідання. Громадські простори, косіння, догляд за кущами, клумбами – все це потребувало коштів. Львів натомість урівняв нас з іншими районами, і рівень догляду впав. Для тих, хто до того вкладав душу в чистоту та порядок Винник, це було боляче.
Богдане, ви постійно намагаєтеся тримати громаду разом і не давати згаснути винниківським традиціям. Цієї зими ви влаштували справжню підтримку для двірників – годували їх під час прибирання після снігопадів. Як народилася ця ідея та що ви самі відчули, коли побачили реакцію людей?
Ми давно не бачили такої зими. Найгірше, що під час війни двірниками залишилися переважно люди 70-80 років. Їм фізично важко. Коли пішли перші снігопади, ми самі купували продукти, робили канапки, чай, каву та підтримували їх. Потім подумали: вони ж чистять і біля наших закладів харчування.
Звернулися до власників – і всі тепло сприйняли ідею. Замість канапок організували повноцінні обіди. Варто було бачити радість у тих бабусь! Вони розповідали між собою, що вперше в житті потрапили до цих закладів. Так усі разом й впоралися з негодою.
Як ви бачите своє майбутнє?
Хочу розвиватися, йти далі, бути кориснішим. Без Винник точно не зможу. І для Винник завжди буду корисним. Тут мої батьки, рідні. На якій би посаді я не був – все одно старатимуся допомагати, адже це мій дім.
Фото: Фб Богдана Шустера