Brunette Shoot Blondes та The Erised

Англомовний перегній української поп-музики.

Щодня нові вкраїнські поп-виконавці так рясно плодяться, наче кролики в раю.

Навколо них стоїть істеричний хайп, який періодично і невтомно руйнує українську мову інфантильним використанням слів "геніально", "грандіозно", "феєрично" тощо.

Хіпстерські сайти обігрівають та обеззброюють їх своєю материнською поблажливістю.

Стаття Каші Сальцової, де сподівання на 90 відсотків більше, ніж реальності, підносить їх на ілюзорні вершини та олімпи, де вони одноденно та одночасно встигають натішитись собою на усе подальше життя.

Бо якщо оглянути усі ці звуки уважним оком, то легко помітити, що у всіх цих надіях української музики не має нічого українського, а також цікавого, адекватного та дорослого (хоча згадані тут британці The xx записали дебютний альбом у 20).

Отож, перед нами англомовні альбоми (EP) вкраїнських команд Brunette Shoot Blondes та The Erised.

Brunette Shoot Blondes "Bittersweet" (2015)

Brunette Shoot Blondes відомі у світі завдяки гаджетному кліпові "Knock Knock" і якщо вони й далі продовжать лінійку такої гаджетності, то, можливо, хоч трохи підійдуть до винахідливості кліпової естетики групи OK Go.

Усе подальше звучання спонукає переслухати трек “Don't Need U” Astronomyy.

Але OK Go ще якось можна слухати, а от навіщо слухати Brunette Shoot Blondes трохи невідомо.

На EP "Bittersweet" занадто багато карикатурної британської піжонськості та космополітичної безликості. Можна потішитись гаджетним кліпом, але у саунді тут не має чого ловити.

Нудна вторинність та передбачуваність, хоча, звичайно, що зрозуміло, що не варто ось так і відразу чекати на щось добре (та й ніхто і не сподівається).

Техніка є, але вогнику не має та й навіщо він у середньостатистичному і такому ніякому продукті? Тихою сапою ці інкубаторні хіпстери нічим не відрізняються від легіону подібних колективів у всьому світі.

У на що вони сподіваються у цій милій театральщині ("Bittersweet", "Bang Bang"), на орієнтири умовного Jamie T?

На "Tomorrow" вони бігають в діапазоні від The Kooks до The Libertines ( і трек більше нагадує "The Man Who Would Be King" останніх), а це альбоми, відповідно 2006 та 2004 року.

Вони старанно копіюють та наслідують усі звуки старших та більш-менш товаришів, а на "Knock Knock" по-учнівськи косять інтонаціями під американську та мало кому відому групу Margot & the Nuclear So and So's і їх дебютник 2006 року.

Це особливо помітно якщо порівняти "Knock Knock" з тодішніми хітами Margot & the Nuclear So and So's "Paper Kitten Nightmare" та "Dress Me Like a Clown".

"Bittersweet" – це така собі ностальгія індікідів та хіпстерів за тим, що було десять років тому, за золотими часами померлого хіпстеризму, така собі учнівська епітафія вчителям.

Хто зараз згадує про The Kooks, The Libertines чи навіть Dirty Pretty Things? Навіть башибузук Піт Доерті якось заспокоївся і занадто довго не з'являється на радарах.

Виросло нове покоління наївних та інфантильних, яке про героїв тих славних днів навіть нічого не чуло і тому їм спокійно можна впарювати цю пургу.

The Erised "Desire" (2015)

Ще одна EP від хайпового колективу The Erised, де нічого українського (окрім місця народження учасників) навіть не помітно.

The Erised плавно кружляють над трендом останніх двох-трьох років – альтернативним еренбі.

У їх найбільшому хіті "Pray" усе ніби правильно, кожна нота, кожна пауза і навіть отой повітряний вокальчик, але чомусь усе так нудно, що раз по раз доводиться у надії чогось цікавого перемотувати трек, але там нічого такого не має.

Дівчинка місцями ніби косить під Ріанну, але більше, здається, під Dawn Richard. Вступ одночасно нагадує про "Друг" Океану Ельзи та "Reconsider" The xx.

Усе подальше звучання спонукає переслухати трек "Don't Need U" Astronomyy.

Тобто колектив, звичайно, що у тренді, але звучить, як і море подібних колективів третього чи четвертого ешелону у всьому світі. У дівчинки є голос, але вона співає чужими словами, чужими бажаннями та чужими інтонаціями.

Це більше ілюзія емоцій, щось типу конкурсу каверів або караоке на тему творчості, наприклад, Jassie Ware.

Салонна приджазованість з модними звучками тут доведена до абсурду, до мюзаку – фонової та ненабридливої музички для кафешок, де можна тільки мріяти зітханнями про славу та території FKA twigs ("The Keys Are In My Hands").

Сумненько – найкраще слівце для цієї кон'юнктурки. Кожен звук тут можна почути на сотнях інших релізів і тому просто слухати це тому, що це українське – маразм. Деякі моменти тут ще нагадують про існування маргінесних британців Submotion Orchestra ("Angel Eyes", "Finest Hour" чи "All Yours").

Ще якби в Україні не було інтернету, то подібні колективи можна було б вважати провідниками у вищі світи, але якщо команда пишеться на британському лейблі, то варто її порівнювати лише з тамтешньому кліматі, а не осанити у місцевому болоті.

Усі ці вкраїнські-неукраїнські кролики в раю є лише учасниками еволюційного процесу української поп-музики. Він пришвидшився і це вже краще, ніж інкубаторність Один в каное, Panivalkova, чи Христина Соловій.

Можливо, десь там за горизонтом, нарешті й вилупиться щось нове і нарешті цікаве, бо у тому схвальному болоті навіть почала хиріти співачка Джамала, яку тут вознесли ледве не у богині, хоча вона не реалізували й десяти відсотків свого таланту. Голос є, а адекватного репертуару – не має.

Тому й косить бідося то під Мінні Ріпертон, то під Адель, то під Джессі Вейр.