Будівля, яка вартує належної пошани (ч. 1)
Прискіплива увага до приміщення Ходорівської загальноосвітньої школи № 3.
Будівлі, неначе люди. Вони вимагають уваги, турботи, доброти. А ось старі споруди, немов особи похилого віку. Їм потрібна підвищена дбайливість, піклування, опіка, догляд.
Це, безумовно, в повній мірі стосується приміщення Ходорівської загальноосвітньої школи №3 І-ІІІ ступеня. І не тому, що я особисто гриз граніт науки у ній вісім років, адже раніше вона була восьмирічною. Навіть не через те, що в її стінах торували шлях до знань відомі, навіть видатні, якщо хочете, особистості (про це ще піде мова трішки далі).
А те, що ця будівля потребує більш прискіпливої уваги з боку багатьох інстанцій, ясно, як Божий день. І то не гаючись, адже кожен день, чи навіть година, ведуть до занепаду унікальної з багатьох точок зору споруди. Тим паче, що давно пора виводити її на світ із пелени забуття.
Чому я так міцно, неначе воша до кожуха, вчепився за неї? Відповідь проста, як рейки колії. Мені не байдужа доля приміщення, в якому відбувалися важливі історичні події, де перебували видатні постаті української історії. Тут, не побоюся твердити, вершилася світова історія. Врешті-решт, якщо хочете, відчуваю величезну гордість за цю будівлю, в якій пройшли кращі роки моєї шкільної юності.
Так-так, у цих стінах я мав нагоду, а заразом велику честь, навчатися упродовж восьми літ, починаючи з 1969-го і завершуючи 1977 роком. Повірте, що це не просто високі слова, за якими пустий звук. Тут мене навчали педагоги від Бога, які вкладали не тільки свої знання, але й намагалися посіяти як у моїй душі, так і в інших, зерна доброго та вічного.
Поміж цих, з великої літери, учителів назву мою першу вчительку Катерину Карпівну Діброву, класного керівника Антоніну Сазонівну Мікулу, а також учителів Лідію Іванівну Триленко, Василя Андрійовича Ковтала, Івана Григоровича Пурія, Іванну Йосипівну Вйонцак, Степана Федоровича Кобильника, Володимира Йосиповича Чмира, Віктора Григоровича Кир'янчука, Марію Василівну Василенко, Наталію Митрофанівну Байко, Надію Терентівну Манишин, Степанію Теодорівну Слободу.
Цей навчальний заклад зростив таких відомих осіб, як доктор сільськогосподарських наук, завідувач кафедри технології молока та молочних продуктів Львівського національного університету ветеринарної медицини та біотехнологій імені С. Гжицького, професор Орися Цісарик; кандидат медичних наук, доцент Львівського національного медичного університету ім. Д. Галицького, хірург-проктолог вищої категорії Юрій Лозинський; кандидат географічних наук, доцент кафедри економічної та соціальної географії географічного факультету Львівського національного університету ім. І. Франка, дійсний член Українського географічного товариства та звичайний член Наукового Товариства ім. Т. Шевченка Мирослава Влах; старший викладач Івано-Франківського національного університету нафти і газу І. Лазорко; інженер-геодизист управління картографії (м. Мінськ, Білорусь) Ю. Ничко; головний механік Мінського "Будинку книги" Ростислав Левенець; лікар-стоматолог Галина Андрейців (м. Ужгород); лікар-дерматолог зі Стрия Ольга Криськів; поетеса та лікар підліткового кабінету Ходорівської поліклініки Галина Охоцька; Данило Довбуш – головний лікар, хірург (м. Київ); кореспондент кількох всеукраїнських видань у Києві Лариса Триленко.
Не лише в Україні, але й за кордоном упізнають завідуючу літературною частиною Львівського національного академічного театру опери та балету ім. С. Крушельницької Надію Труш (Лучак).
Добре знаний у медичних колах професор, завідувач кафедри неврології Львівського національного медичного університету імені Д. Галицького Степан Пшик. Зростає авторитет як у співробітників, так і в студентів, у асистена кафедри ортопедичної стоматології стоматологічного факультету цього ж вишу Оксани Стиранівської. Чемпіоном України з футзалу в складі львівської "Енергії", а згодом її тренером був майстер спорту Андрій Луців. Знаний на Львівщині лікар-отоларинголог Василь Лагошняк.
Відомим радіожурналістом (радіо "Незалежність", "Львівська хвиля", "Радіо Ман", "FM Галичина"), засновником і директором "Українсько-польської радіошколи" є Роман Заяць. Серед відомих працівників пера та мікрофона – завідуюча відділом радіо "Львівська хвиля" Ірина Мартинюк. На видноті лідер Всеукраїнської ініціативи "Національний Фронт", голова громадського об'єднання "Ідея нації" Остап Стахів. Роксоляна Левенець – активна діячка серед української громади Нью-Йорка (США).
До відомих постатей за межами Ходорова можна сміливо занести інженера-будівельника, архітектора і проектанта, голову Ходорівського осередку Конгресу українських націоналістів Володимира Мелеха; інженера-будівельника з Івано-Франківська Михайла Мельника; полковника Збройних Сил України у відставці Ігоря Масича; банківського працівника зі Львова Мирославу Рисін (Джичко); вчительку із Сум Оксану Складанівську; лікарів зі США Руслану Маковей (Цибран) і її чоловіка Романа (родича відомого українського письменника Осипа Маковея); головного лікаря одного зі шпиталів на Сумщині Ігоря Кулика; лікаря дитячого санаторію у Моршині Ларису Мисів (Леуш); лікарів Ігоря Цибрана, Ольгу Левицьку, Любомира Коваля; інженера-технолога харчової промисловості на Дніпропетровщині Наталю Скороход; дизайнера меблів Ярослава Гоя з Дрогобича; лікаря-дерматолога з цього ж міста Оксану Панічик (Курман); інженера-будівельника з Луцька Ігоря Яцишина; педіатра з Жидачева Марію Пиріг (Березовську) та її рідного брата Олега Березовського зі США (родичами яких є такі визначні постаті, як член "Руської Трійці" Яків Головацький, композитор Володимир Леонтович, поет-патріот Богдан Кравців. Особливим авторитетом і повагою користуються священики Ігор Задерецький і Микола Прунак.
Це, безумовно, далеко не повний перелік усіх тих, ким може гордитися школа. Хоча, можливо, не варто вживати таке високопарне слово, як гордість. Адже серед випускників є, направду, надзвичайно обдаровані, напрочуд цікаві особистості, які й не досягли значних вершин, але претендують на те, щоб про них згадати добрим словом.
Сподіваюся, що і я своїми діями та вчинками завжди намагався якось просувати свою рідну школу, долучатися до організації різних заходів, пов'язаних з нею. Багато хто пригадає, зокрема, зустріч випускників під час Всесвітнього з'їзду ходорівців у вересні 1995 року. Потім, коли подався на заробітки в Іспанію, знову ж таки під час одного з приїздів додому влаштував ще один подібний захід, який переріс у зустріч поколінь. Тоді в міському Будинку культури силами випускників різних років ми провели чудовий концерт, а неформальну частину влаштували в стінах школи, а не в ресторані, як це, зазвичай, прийнято робити.
Потім через ще одного випускника, а саме Володимира Мелеха, передавав різні інформаційні матеріали (книжечки, брошурки, фотографії), надіючись, що з їхньою допомогою в школі виготовлять бодай який-не який стенд, що розповідав би про не таку вже далеку історію.
Проте, давайте ближче до теми. Мандруючи кілька років тому нетрями інтернету, натрапив на інформацію з районного центру Збараж Тернопільської області. Виявляється, на стіні тамтешнього залізничного вокзалу встановили меморіальну дошку, яка повідомляє, що і вокзал, і містечко свого часу вшанував присутністю Симон Петлюра.
І, знаєте, чомусь сумно стало. Адже цей визначний політичний діяч бував і в нашому рідному Ходорові. На превеликий жаль, цей важливий історичний факт поки що пройшов повз увагу нашої влади, громадських організацій. Доводилось чути деякі думки з цього приводу, які лунали з провладного табору. Коли ішлося про меморіальну дошку на будівлі теперішньої третьої школи, то заявляли щось на зразок такого: мовляв, наради з місією Антанти нічого доброго не принесли Україні в час українсько-польського протистояння 1919-1920 років.
Більше того, зазнаючи поразки за поразкою, українські війська відкотилися в глиб наших територій. Як вислід цього: Галичина та Ходорів зокрема опинилися під польським пануванням аж до 1939 року. То чи варто цим пишатися, увіковічнюючи в монументах чи пам'ятних таблицях?
А ось той аргумент, що наше містечко в лютому 1919 року перебувало в епіцентрі світових подій, і що на нього були звернені погляди чи не усіх впливових друкованих видань, що тут перебували крім Симона Петлюри, ще й Євген Петрушевич, Михайло Омелянович-Павленко, Дмитро Вітовський, Олена Степанів та інші тогочасні політичні та військові достойники, не враховувався. То ж може, варто нарешті виправляти ситуацію?
Резонно, що у вас, шановні читачі, виникає питання: за які такі заслуги намагаюся прикувати вашу увагу до, здавалося б, рядового будинку, якими в Україні хоч греблю гати? Хоч я вже кількома словами обмовився про вагомість цього неординарного об'єкта в невеличкому містечку Ходорів, що на Львівщині, та давайте продовжимо розповідь, звернувшись до його витоків. А для цього потрібно кинути погляд у середину ХІХ століття.
Однією з найважливіших віх у становленні судочинства в Галичині було впровадження 1855 року мережі однакових загальних судів. У Львові був створений Крайовий суд як вищий, а в округах – окружні та повітові суди. Причому, в одному адміністративному повіті було декілька судових округів зі своїми судами. Так, в утвореному 1867 року Бібрецькому повіті було створено два судові округи – у Бібрці та Ходорові.
Серед статистичних даних станом на 31 грудня 1890 року, які знаходимо у великій польській ілюстрованій енциклопедії ("Wielka Encyklopedуja powszechna ilustrowana"), виданій 1893 року у Варшаві, читаємо: "…До судового повіту Ходорів, який належить до окружного в Золочеві, у 1890 році входили села: Бородчиці, Бортники, Берездівці (тепер Миколаївського району Львівської області), Букавина, Чортория (нині Кам'яне), Черемхів, Демидів, Добрівляни, Дроховичі, Дуліби, Голдовичі, Городище Цетнарське (зараз Городищенське), Городище Королівське (тепер Городище), Гранки Кути (зараз Миколаївського району), Грусятичі, Юшківці, Кнісело, Ляшки Горішні (нині Горішнє Миколаївського району), Ляшки Долішні (Долішнє на Миколаївщині), Ліщин, Лучани, Молодинче, Новосільці, Орішківці, Острів (Чорний Острів), Отиневичі, Стрілиська Нові (Нові Стрілища), Стрілиська Старі (Старі Стрілища), Сухрів (тепер Сугрів), Тужанівці (Миколаївського району), Вербиця, Вовчатичі, Загірочко, Залесці (сьогодні Заліски), Жирова (крім зазначених сіл Миколавського району, усі решта – Жидачівського)".
Про початкове місцерозташування приміщення суду в Ходорові жодних відомостей в історичних аналах, на жаль, не збереглося. Правильніше сказати, їх не вдалося ще нікому розшукати. Можна лишень домислювати, що воно могло знаходитися або в центральній частині міста, тобто в районі ринкової площі, або неподалік від двірця, або залізничного вокзалу. Ця територія почала активно забудовуватися після того, як 1 вересня 1866 року здали в експлуатацію залізничну вітку Львів-Чернівці.
Як свідчить виданий 1872 року у Львові "Шематизм королівства Галичини та Володимирії з великим князівством Краківським…" (Szematyzm krolestwa Galicyi i Lodomeryi z wielkim ksiestwem Krakowskiem na rok 1872) в Ходорові вже функціонував повітовий суд. Він підпорядковувався суду в Бібрці. І в ньому працювали суддя Йозеф Ленчовський, ад'юнкт Микола Зарицький (тобто помічник), канцелярист Кароль Енлайн і двоє возних (урядовців). На жаль, "Шематизму" за більш ранні роки надибати не вдалося. Тому, знову ж таки, про точну дату побудови приміщення повітового суду важко щось казати ствердно. Єдине, про що можна твердити на 90 відсотків: у 1872 році він уже працював.
Гадаю, що викличе зацікавлення інформація про тих, хто на початках і пізніше (крім уже згаданих) працював у Ходорівському суді. Безумовно, всіх не перелічиш за браком площі, але декого варто відзначити, оскільки серед них є знані особистості.
Серед них фігурує, як можна зауважити, Микола Зарицький. Про нього нічого не відомо, за винятком його прізвища – добре знаного в Галичині. Чи він доводиться родичем професорові математики Львівського університету Миронові Зарицькому, батькові видатної діячки ОУН-УПА Катерини Зарицької, – загадка. У 1880 році суддею стає Костянтин Старосольський. На цій посаді він протримався не так довго, оскільки в 1884 році в "Шематизмі" вже зазначений Генріх Топольницький.
Цікаво, що прізвище Старосольський було на слуху в ті часи. Зокрема добре відомий у Галичині український громадсько-політичний діяч, соціал-демократ, голова Української соціал-демократичної партії у 1937-1939 роках, в. о. міністра закордонних справ УНР у 1919-1920 роках, соціолог, правник, адвокат, професор, дійсний член НТШ (з 1923 р.), автор "Теорії нації" Володимир Старосольський (1878-1942). А чи не єднають його родинні узи з ходорівським суддею?
1901 року в суді з'являється новий працівник, а саме Теодор Рожанковський, котрий займав посаду ад'юнкта включно до 1904 року. Про нього варто розповісти дещо детальніше. Народився 1875 року в місті Сокалі на Львівщині. Закінчив Львівський університет. Короткочасно працював у Ходорові. Після цього до 1914 року – суддя в місті Турка й організатор народного життя Турківщини, її посол до галицького сейму (з 1913 р.) від Української Національної Демократичної Партії.
Був членом Бойової Управи і першим комендантом Легіону Українських Січових Стрільців (у серпні 1914 р.). Виступив проти рішення командування австрійської армії перекинути невишколених стрільців проти наступу російських військ, за що був усунутий від командування Легіоном.
Від жовтня 1914-го до листопада 1918 року – комендант і заступник коменданта Коша УСС. Згодом отаман Української Галицької Армії та комендант військової округи "Станіславів" (1918-1919), член Української Національної Ради ЗУНР, військовий аташе місії УНР у Празі (1919-1920). За Польщі – адвокат у Львові. Помер у Вігокені (Нью-Джерсі, США).
Зазначимо, що, на превеликий жаль, ця заслужена в історії українських визвольних змагань фігура ніяким чином непошанована в нашому містечку. Більше того, про неї, очевидно, у нас ніхто ніколи не чув. Тому, ясна річ, приємно усвідомлювати, що вдалося розкопати відомості про особу, що тісно пов'язана з Ходоровом. Тепер ще б донести їх до нашої громадськості.
Наступна постать – Володимир Федак. Він працював у судовій установі з 1903 по 1909 роки. Детальними відомостями про нього не володію. Проте знаним у Галичині був чи то його родич, чи однофамілець Степан Федак (1861-1937), який працював у суміжній з Володимиром сфері. Про нього відомо значно більше. Це – визначний громадський діяч, філантроп, за фахом адвокат. У 1918 році державний секретар харчових справ уряду ЗУНР, активний діяч ряду громадських організацій в Західній Україні, організатор Комітету допомоги політичним в'язням, який очолював до кінця життя. Примітно, що його доньками були Ольга (дружина Євгена Коновальця) та Софія (вийшла заміж за Андрія Мельника).
Ще одне прізвище працівника суду співзвучне з відомими особистостями. Маю на увазі Івана Нижанківського, котрий працював у 1910-1913 роках. Мені він відразу ж нагадав про священика УГКЦ, композитора, диригента, громадського діяча на Стрийщині Остапа Нижанківського, а також його рідного брата – українського оперного та концертного співака Олександра.
За дивним збігом обставин у міському суді протягом короткого часу працювали особи, прізвища яких згодом мали вчителі "Рідної школи", що розгорнула свою освітню роботу серед дітей українського населення міста в 1930-их роках. Зокрема лишень упродовж 1884 року протримався у Ходорові суддівський асистент Володимир Яницький. Натомість дещо згодом (1929 р.) першою вчителькою "Рідної школи" була Антонія Яницька.
1895 року в списках значиться Владислав Гошовський. Цікаво, що останнім директором освітнього закладу був Пилип Гошовський. І ще одне прізвище зустрічається в обидвох закладах – Косович. Зауважив також, що в колишній повітовій судовій установі деякі її працівники носили ті ж самі прізвища, що й теперішні мешканці. Веду мову про нотаріуса Владислава Микуша (займав цю посаду в 1880-1884 рр.), офіцерів податкової служби Йосифа Яроша (1892-1913) та Станіслава Білика (1908-1913). Чи то їхні нащадки, чи однофамільці живуть зараз, треба уточнювати.
Наважуся стверджувати, що одне прізвище з плином часу трансформувалася в дещо іншу. Про що ідеться? Урядником податкової служби в 1892-1913 роках працював Антон Шмер. Таке ж прізвище я зустрічав у "Списі парохіян греко-католицької церкви в Ходорові та прилучених до неї Вовчатич" (починаючи від 1800-х рр.), знайденому мною на горищі храму святих безсрібників Косми та Дам'яна. Власне, у ті далекі 1800-ті Шмер також згадується. А ось пізніше ця прізвище трансформується у Чмир. Тих, хто зараз носить це прізвище, у місті чимало.
Якщо не помиляюся, то під час Другої світової війни в Ходорові оселилося сімейство Абрагамовичів (тепер дуже відома у Львові лікарська династія, котру на початку 1990-х рр. визнали у місті Лева родиною року), яке мешкало у нас до 1960-х років. Згадую їх неспроста, оскільки посаду судді в 1892-1897 роках обіймав Євген Абрагамович. Які узи в'язали його з більш пізнішими наступниками, достеменно невідомо.
Не можна випустити з поля зору ще одну заслужену постать, яка в 1908-1913 роках перебувала на посаді асистента податкової служби. Мова йде про Івана Мостиського. Саме він у ті часи активно підтримував громадське життя в містечку. Його ім'я та прізвище зокрема фігурують серед засновників читальні "Просвіта" в 1910 році. Саме йому доручили почесну місію на установчих зборах 2 квітня 1911 року: виступити з привітальним словом і розповісти про розвій товариства "Просвіта". Тоді ж його обрали членом управи. А через рік, 4 лютого 1912 року, доручили опікуватися касою. Не знати як склалася його подальша доля. Зрештою, і саме прізвище серед теперішніх ходорів'ян не спостерігається.
Насамкінець варто кілька слів замовити про Рудницьких, прізвище яких не фігурує серед працівників суду в Ходорові. Хоча є дані, що особа з таким прізвищем працювала нотаріусом. З чого випливає такий висновок? 22 квітня 1896 року в Ходорові народився видатний український журналіст, публіцист, активний учасник визвольних змагань, громадський діяч серед української діаспори Іван Рудницький, більш знаний у засобах масової інформації під псевдонімом Кедрин. Власне, зі спогадів котрого відомо, що його батько трудився у нашому містечку на посаді нотаріуса (нотара, як тоді їх кликали).
Помер на 51-му році життя, а мати Ольга залишилася вдовою з п'ятьма дітьми: Михайлом (згодом відомим українським письменником і літературознавцем), Міленою – політичною та суспільно-громадською діячкою, педагогом, ідеологом українського жіночого руху, Володимиром (нотаріусом за професією, а в США – власником ферми, багатолітнім головою літературно-мистецького клубу в Філадельфії), Іваном і наймолодшим Антоном – відомим композитором, піаністом і диригентом.
А ось нове приміщення суду в Ходорові запланували звести наприкінці XIX ст. З цією метою 1898 року до містечка запросили керівника спорудження будинків суду, цісарсько-королівського урядника Франциска Сковрона. Він мав оглянути приватну ділянку, яку планували викупити під будівництво нового приміщення Ходорівського суду. 1903 року Франциск Сковрон розробив ескізний проект будинку суду, приміщень для арештантів і податкового уряду, а 1906 року все це вилилося в робочий проект.
15 лютого 1908 року підписали контракт на будівництво споруд між цісарсько-королівським урядником Вищого крайового суду у Львові Каролем Місінським з одного боку та підприємцями-будівничими Каролем Боубліком зі Львова і Францішком Мершталінґером з Ходорова. Керівником будівництва визначено будівничого зі Львова Станіслава Войціцького. Будівництво Ходорівського суду тривало з весни 1908 року по листопад 1911 року, коли завершену споруду прийняли до вжитку.
фото: khodoriv.info
