Битви за публічний простір або новий етап львівського поступу
Варіанти спробували вписати кейс пам'ятника А. Шептицькому у контекст довготривалого розвитку пост-радянської громади Львова
У Львові помалу назріває новий тип громадських конфліктів, який, схоже, буде ключовим для подальшого розвитку Львова – як міста і як громади.
Якщо раніше ми спостерігали принципове протистояння між громадськими активістами та міською владою, то тепер основними антагоністами стають влада і активісти, з одного боку, проти “відсталої” маси більшості львів’ян – з іншого.
Інакше кажучи, шум довкола кітчевих втручань у публічний простір, яких стає дедалі більше, обіцяє породити новий тип громадської напруги.
Тобто, як і упродовж минулого десятиліття, видимі громадські конфлікти будуть обмежуватися сферою культури, щоправда з додатковими акцентами на публічній інфраструктурі.
Більш серйозніші війни за землю, нерухомість та бізнесові сфери впливу, як і раніше, точитимуться між владою і владою у невидимих для громадськості площинах.
А деколи і між владою та мешканцями, про що ми, як правило, довідуємося завдяки маловпливовим протестам під Ратушою чи під будівельними майданчиками на місцях. Такий тип міських конфліктів ще довго уникатиме публічності та потрапляння у актуальний дискурс.
Що ж, на все свій час. Втім, можемо вже констатувати доволі вагомі зрушення.
За останню декаду громадські активісти навчилися впливати на владу і співпрацювати з нею. Створився тонкий прошарок про-громадських чиновників та про-владних активістів. Насправді, це дуже значуще досягнення, яке, з часом, може відіграти важливу роль у розбудові міста.
Однак, на цей прошарок чекає серйозне випробовування – зіткнення із консервативною масою львів’ян. Це вимагає від активістів та чиновників принципово нового підходу – повільнішого та терплячішого.
Спробуємо описати найбільш важливі моменти та особливості нової конфігурації громадських сил у Львові.
Якщо уважно прослідкувати історію розвитку тих міст, які знаходяться в умовах подібних до Львова, то переконаємося, що не лише щодо результатів, але й щодо наявності доброї волі до змін наше місто залишилося у своєму розвитку далеко позаду інших. (...) Будинки у нас брудні, невигідно розташовані, помешкання у них дорогі; існують цілі дільниці, які з боку міської адміністрації мають привілей на всілякого роду нехлюйства. Те, що робиться у Львові для впорядкування вулиць і площ, для покращення вигляду міста, жодним чином не надається до порівняння із результатами, яких у цій сфері досягнули інші сусідні міста. Можна без перебільшення стверджувати, що Краків, Станіславів чи навіть і Чернівці можуть присоромити Львів своїм прогресом у справі міського впорядкування
Teofil Merunowicz, Rozwój miasta Lwowa. Uwagi i wnioski. Lwów, 1877
Актуальні громадські здобутки: від культури – до інфраструктури
Насамперед, ми вже маємо доволі відчутний прогрес, оскільки зона відкритості влади була поширена зі сфери культури також на ділянку інфраструктурних питань.
Як ми пам’ятаємо, усе почалося ще у 2006 році, коли на посаду заступника міського голови з гуманітарних питань було призначено Василя Косіва – випускника Академії мистецтв, який всіляко демонстрував відкритість та прогресивність гуманітарної політики Андрія Садового. Втіленням такої політики стала також діяльність колишньої начальниці Управління культури Ірини Подоляк, чиновниці нового покоління, людини не чужої серед молодих, прогресивних львів’ян. теж саме можна сказати і про її наступницю Ірину Магдиш.
Інші важливі сторони міського життя, звичайно ж, продовжували перебувати поза впливом громадських сил.
Вже в новому десятилітті прийшла черга на певну долю відкритості і для однієї з цих раніше закритих сфер – для міської інфраструктури. Активісти нового типу почали цікавитися не лише культурою, а й побутом, точніше практичним облаштуванням повсякденного міського простору. Зрештою, Ратуша визнала і їх теж як громадську силу. У цьому випадку знаковим стало інкорпорування у міську владу, в Управління адміністрування, будівництва та розвитку інфраструктури одного з найпомітніших урбан-активістів – Олександра Шутюка. Його безпосередня начальниця, керівник управління Олександра Сладкова теж є прикладом “нової” чиновниці, яка демонструє навики відкритого комунального менеджменту – з проведенням конкрсів та опитувань.
Вочевидь, ми спостерігаємо зараз черговий етап у розвитку демократичного Львова, який знаменується намаганням влади взаємодіяти із прогресивними представниками громади, хоч ще лише у вибраних сферах міського буття. Загалом, можемо поставити галочку. Адже, бачимо цілком конкретний рух розвитку громади.
Втома і бацили снобізму
Однак, вже зараз, на початках нової боротьби за публічний простір між “відсталою” більшістю та “прогресивною” меншістю, у середовищі останніх відчуваються втома та розчарування. Симптомом цих станів є поширення, умовно кажучи, снобських настроїв поміж активістів, впливових журналістів чи прогресивних чиновників.
Останні краплі, що переповнили чашу терпіння “нормальних”, ніби навмисне зосередилися довкола одного місця – собору св. Юра. Мається на увазі проектування кітчевого меморіального комплексу, присвяченого Андрею Шептицькому, та наплив некультурних релігійних паломників до реліквії Нерукотворного Спаса.
Прогресивний фейсбук на ці події відреагував доволі однозначно – “Проект нової площі коло собору – це катастрофа!” та “Погляньмо серед яких варварів ми живемо!”.
Звичайно, кожен львів’янин має право висловлювати свою незгоду з іншими. Однак, у цій реакції також вчувається чіткий присмак нездорового суспільного снобізму. Адже, набагато легше затаврувати свого опонента “відсталістю” та заперечити його культурну спроможність, аніж побачити у ньому такого ж повноправного учасника публічного простору, як і ти, розумний та освічений. Набагато легше співвіднести певні проблеми з конкретними людьми і перекласти на цих людей усю відповідальність за проблеми, аніж задуматися над глибшим, системним рівнем функіонування “міської механіки”.
Проблема навздогінної модернізації у 19 ст. та львівські євреї
Аби уникнути небажаних спрощень в розумінні ситуації, варто спробувати трохи ширше поглянути на проблему “відсталих” львів’ян.
Чому ми, взагалі, говоримо, про відсталість більшості львів’ян? Звідки беруться наративи “відсталості”, “культурної неспроможності” та “варварства” у стосунку до спів-городян?
Один з героїв роману відомого британського письменника Грема Гріна “Комедіанти” стверджував, що все людське зло та несправедливість – від підвищеної кислотності, яка спричиняється вживанням м’яса.
Можна стверджувати, що у випадку львів’ян роль підвищеної кислотності виконує географічне розташування. Географія Львова - це суцільна фрустрація і несправедливість. Адже, перебувати так близько від розвиненої Європи і усвідомлювати свою відсталість – не надто приємне відчуття.
Така географічна фрустрація львів’ян корениться ще у позаминулому столітті.
Станом на кінець вісімнадцятого століття, коли Львів перейшов під владу Австрії, місто вже давно втратило своє важливе торгівельне значення і перебувало у занепаді. А тим часом уся Європа переживала модернізаційний бум.
У Львові ж модернізація могла проявлятися лише у формі більш-менш успішних намагань наздогнати Європу.
Таким чином, львів’яни могли зблизька спостерігати європейську поступ “з перших рук”, однак, провінційне розташування не дозволяло включатися у ці процеси нарівні з іншими. Більше того, доводилося постійно наздоганяти не лише справді розвинуті метрополії – Відень, Берлін, Париж, а й провінційних сусідів.
Навздогінна модернізація – річ не дуже зручна. Доводиться запроваджувати модернізацію там, де для неї поки ще немає об’єктивних передумов та стійкого грунту. Агентам модернізації в такій ситуації доводиться буквально гвалтувати локальну реальність, насильно прищеплюючи їй прогресивні моменти.
Окрім інших незручностей ці процеси створювали нездорову суспільну напругу між тими, хто вже був включений у модернізаційні наративи, та тими, хто ще залишався у своїй традиційності.
Так, у другій половині 19 ст. польські адепти прогресивного Львова були занадто патріотично налаштовані щодо свого власного вистражданого міського уряду, аби звинувачувати його у слабенькому розвитку. Українців у Львові було мало, тому загальна фрустрація перекинулася на євреїв. Саме вони вважалися головним гальмом Львова на шляху до прогресу, тобто, найбільш відсталими і немодерними львів’янами.
У 1877 році львівський чиновник та журналіст Теофіл Мерунович писав – “Необхідна умова покращення міста полягає в тому, щоб змусити євреїв дотримуватися існуючих приписів порядку в тих дільницях, які вони займають. (..) Деякі злостиві львів’яни подейкують, що євреї попросту підкуповують стражу з магістрату, щоб ті їм не надто надокучали нагадуванням про підмітання тротуарів, про чистоту каналізацій і т. д. Тут не місце зараз розглядати питання наскільки слушні такі закиди, констатую тільки, що люди так говорять.”
Сьогодні з висоти нашої культурної та цивілізаційної розвиненості ми бачимо наскільки абсурдними були обвинувачення Меруновича, який припускав, що певна суспільна група із власної волі хоче жити у поганих умовах. Причому, настільки, що витрачає кошти і зусилля, на те, щоб зберегти свій нехлюйський статус кво.
Залишається сподіватися, що у нинішньому Львові до такого цікавого трактування певних суспільних груп справа не дійде.
Прощання з ілюзіями та органічна праця
“Проблема Шептицького”, як її можна умовно назвати, важлива ще й тим, що натякає на необхідність позбавлятися ілюзій щодо рівня розвитку нашого міста. Адже, хоча львів’яни вже звикли вважати своє місто чи не найбільш передовим в усій країні, насправді досягнуті зміни зачіпають лише найбільш поверхневі моменти. Ті хто, повірив, що Львів – культурна столиця та місто креативних людей незабаром матимуть нагоду відвідати нову площу під собром і відчутно скорелювати свої уявлення.
Власне, що на нинішньому етапі розвитку міста ми таки мусимо зрозуміти, що оптимістичні уявлення про Львів як оазу європейської цивілізації далекі від реальності. І, відповідно, виправити свої очікування. Зрозуміти, що до розбудови міського простору справді європейського типу ще має пройти дуже багато часу. І ніяк не можна вимагати від Львова та його мешканців вже негайних результатів.
Якщо комусь вдалося вирости просунутим та цивілізованим у не надто цивілізованому середовищі, то це не тому, що він кращий чи розумніший. А просто тому, що завжди в усіх середовищах трапляються винятки.
Чи вірно буде, якщо винятки почнуть вимагати від інших пристосовуватися до себе? Мабуть, не дуже. Адекватним рухом зі сторони винятків було б або сприймати свої страждання як належні, або розпочати роботу із трансформації всього середовища, аби винятки стали нормою.
Поки-що, тонкий прошарок просунутих львів’ян – це виняток.
Безперечно, альтернатива деструктивному снобському сприйняттю “непрогресивних” львів’ян – лише одна. Довга і терпляча праця, або, як казав Іван Франко, органічний труд, тобто, поступова зміна загального соціально-культурного контексту.
В якості позитивного прикладу хочеться згадати діяльність Інституту міста у процесі реалізації нещодавнього проекту з ревіталізації Підзамча.
Прогресивний західний підхід до ревіталізаційних заходів передбачав активну участь місцевих мешканців. І, з’ясувалося, що далеко не всі мешканці виявляють інтерес до запропонованих форм оновлення їхнього простору. Дехто заявляв, що йому нічого не потрібно, а дехто намагався просунути якесь своє, кардинально інше бачення змін. Тож, реалізація запланованого вимагала неабияких зусиль та терплячості від працівників Інституту міста і, зокрема, від “польового координатора” Ярини Мельник, якій більшість свого робочого часу доводилося витрачати на конкретну працю з місцевими мешканцями – переконувати, вислуховувати, пояснювати.
Так чи інакше, але конструктивне подолання конфлікту “просунутих” і “непросунутих” львів’ян може сформувати нову, більш активну. консолідовану та справді цивілізовану громаду.
Тоді, прийде черга і до наступних після культури та інфраструктури сфер міського життя, які поки що залигаються поза громадським контролем .
Головне не втрачати вектор реального демократичного громадського розвитку. І не забувати, що поки шановна громада вимірює кількість смаку чи несмаку у черговому пам’ятнику, нешановна влада продовжує мутити свої таємні оборудки у зовсім некультурних масштабах.
У публікації використані картини Володимира Костирка.