Чарльз Тейлор: Ми зобов'язані уживатись самі з собою, інакше перетворимо життя інших людей на пекло

22 червня у Львові відомий філософ Чарльз Тейлор прочитав лекцію «Етика і релігія в постмодерному світі». Нижче ми подаємо фрагменти лекції та відповіді філософа на запитання, що звучали опісля.

Пошук критеріїв визначення добра і зла не є виключно філософським явищем, а явищем світу, в якому задіяні наші відчуття. Кожен із нас обмежений певними релігійними конфесіями. Виглядає так, що питання про розрізнення добра і зла є проблемою норми. Те, що є нормою сьогодні — це доволі неадекватний погляд на моральне життя. Адже всі моральні кодекси є лише поверхнею багатовимірного світу. Вони не бачать світ в усій його наповненості та реальності. Всі ці кодекси та правила завжди необхідно ставити в контекст для того, щоб надати їм сенсу. Моє пояснення полягає в тому, щоб подивитися на світ з іншої точки зору.

Для того, щоб отримати власне розуміння етики, необхідно змінити її концепцію. Нам потрібно чітко знати, що робити і що не робити. А також розуміти, що є добро, а що є зло, що є цінністю нашого життя, що я повинен робити, щоб бути доброю людиною. Чесноти є тою силою, що мотивує нас бути добрими, співчутливими. Отже умовно можна виділити три “кошики” концептів в етиці: норми, цілі і чесноти. Це обумовлює необхідність вийти за межі кодексів і подивитись на їхні концепти.

У Канаді був випадок, коли людина поскаржилась в суд на те, що використання поясу безпеки в автомобілі утискає її право на свободу. Звісно, цю скаргу відхилили, оскільки питання про те, прищіпатись чи не прищіпатись поясом безпеки є дріб’язковим. Є інші важливі аргументи, які спричинились до впровадження такого закону і вони набагато важливіші, ніж ця дріб'язкова тривіальність. Отож, можна побачити, що вже в самій першооснові цих кодексів, які ми застосовуємо, ми бачимо засновок проблеми, що слід задумуватись про те, що є добре для людини, а що ні. І якщо я вимагаю свободи для того, щоб досягнути якогось дріб'язкового добра, то це просто не сприймається. Навіть якщо на це існує нормальне право. Отож ви відчуваєте існування певної першооснови, на якій будуються ці кодекси. І ці кодекси вимагають наших суджень. Один з моїх улюблених філософів Арістотель сказав, що самих правил недостатньо, люди потребують здатності розрізняти, що є важливим і визначальним для прийняття рішення в конкретній ситуації. Отож для нього самих правил було замало. Потрібен додатковий спосіб розуміння. І це перший аспект такого розуміння, який я намагаюся донести вам.

Необхідність такого розрізнення, за Арістотелем, практичного розумування, стає необхідною, коли приходить розуміння, що не просто існують певні блага, а їх є багато. І часто ми опиняємось в життєвих ситуаціях, коли треба обирати між двома благами і вони конкурують одне з одним. Людське життя сповнене дилем. Серед щоденних прикладів - суперечність між свободою та рівністю, справедливістю і милосердям, відновленням суспільної справедливості і поблажливістю, достатньою успішністю і співчутливим розумінням, намаганням досягнути бюрократично правильного виконання завдання згідно зі всіма правилами і, в той же час, намаганням ставитись до людей як до унікальних особистостей.

Ситуація ще більше ускладнюється, коли два блага можуть бути претензіями різних людей, які агітують за те чи інше благо. Ми, як правило, думаємо не лише про те, як ми досягти якогось блага, а й про те, щоб не завдати шкоди іншим людям. Я наведу приклад з політики, однак з такими ситуаціями ми можемо зіткнутись щоденно в реальному житті. Протягом останнього десятиліття ми бачимо світову тенденцію повалення різних антигуманних політичних режимів. Питання полягає в тому, якої міри покарання заслуговують люди, відповідальні за ті жахіття, які вони спричинили в цих режимах. З одного боку, зрозуміло, що люди, які спричинили виникнення таких режимів, заслуговують бути покараними, з іншого — як не спровокувати через їх покарання інше зло?

У Південно-Африканській Республіці для вирішення цієї дилеми свого часу вдалися до створення спеціальної комісії з примирення. Йдеться про людей, яких дійсно жахливо калічили, над якими знущалися, і вони хотіли бачити злочинців справедливо покараними. Однак найбільше їм залежало на тому, аби світ знав, хто це вчинив і як це чинилося і якого рівня злочини це були. Правила полягали в наступному: якщо ви приходите, розповідаєте про все і щиро каєтеся у вчиненому, то вас не буде покарано.

Люди, які відчували потребу у помсті та відновленні суспільної справедливості, були розчаровані, бо злочинці мусили лише пройти через публічне приниження, публічне визнання своєї провини. І одним із найбільш образливих моментів для постраждалих від дій режиму було те, що їхні страждання залишалися невисловленими, їм сказали — замовкніть, не говоріть про це.

Дилема полягає в тому, що люди борються зі стражданням на двох рівнях: що важливіше — відновити справедливість чи досягти порозуміння в майбутньому?

Якщо подивитись на це з точки зору людей, котрі постраждали від рук злочинців, то ми бачимо, що в них є дуже прикрі відчуття, їм боляче.

Отож у нас дуже складний світ, проте такою є реальність. Ми мусимо не лише розуміти різні блага, а й розуміти, що стоїть за цими благами, ми повинні розуміти реальність, людей з їхніми надіями, втратами, стражданнями і болями. Усе це входить в прийняття рішення.

У нас дуже складний світ, але він ще більш ускладнюється, і це ви можете побачити на прикладі живих людей, яких мордували у в'язницях.

Можна побачити, що відкриття простору для вирішення дилем залежить від того, як люди в кінцевому рахунку переживають та інтерпретують те, через що вони пройшли.

І саме в цьому комісія з примирення зробила важливий крок, адже її члени пропонували людям подивитись на свою ситуацію з іншої точки зору, не думати лише про свої компенсації, а міркувати про важливість подальшого співжиття в одному суспільстві. Мандела і англійський єпископ Десмонд Туту зробили багато для того, щоб змінити мислення людей і націлити їх на досягнення істини замість ретрибуції і примирення, замість ланцюжка конфліктів.

Ми маємо справу не лише з благами, що конфліктують між собою, не лише з дилемами, пов'язаними з комфортом чи дискомфортом, а й також із динамічною здатністю людини змінюватись. Люди здатні подивитись на речі інакше. Це уможливлює краще і глибше вирішення дилем, адже вони дають шлях для примирення і спільного життя в майбутньому. В інакшому випадку люди лише задовольнять свої тимчасові проблеми компенсації, однак майбутнє буде для них закритим.

З іншого боку, може виникнути сумнів: чи не помиляємось ми тут, вимагаючи від людей занадто багато. Є початкова дилема, після якої з'являється метадилема — як вийти з цієї дилеми. Якщо ви, з великої любові до ближнього, просто намагатиметесь “вискочити” з неї, обійти дилему обхідним шляхом, то це призведе до катастрофічної поразки.

Отже є суміш глибокого морального інсайту, глибокої людяності і великої політичної чутливості. Слід згадати постать Махатми Ганді, який теж, як і Нельсон Маднела, міг розрізнити, наскільки далеко люди здатні піти на поступки, як змусити їх піти на ці поступки, щоб не викликати обурення. Звісно, коли люди бачать, як на них з кийками нападає поліція, то природною реакцією з їх боку буде таке ж насильство у відповідь. Насправді люди чекають мирної резолюції. Звісно, так може бути не завжди. До прикладу, якби Ґанді перегнув палицю, це могло б призвести ще до якоїсь масової різні.

Отож, ви можете побачити, наскільки складним є це явище. У нас не просто двомірна дилема балансування між двома благами, наявний ще й вертикальний рівень — наскільки ми можемо себе змінити, щоб піднятися над рівнем цієї дилеми.

У площині Євангелія проблема моральних дилем вирішена. Гарний приклад абсолютно неможливого, неприйнятного рішення проблеми, яке, попри це, є чудовим кроком вперед, є притча про виноградаря. У ній розповідається про те, як виноградар запрошує на роботу працівників і домовляється, що кожному він дає по одному динару. Люди приходять зранку, в обід, ввечері, і наприкінці дня, і всі отримують по одному динару — однакову зарплату. І ті, котрі приходили зранку, мають претензії до виноградаря щодо несправедливої політики компенсації. Отже ми бачимо дуже віддалений погляд на розв'язання моральної дилеми, віддалений за рахунок руху вертикальною траекторією. Це точка, в яку ми можемо заглибитись найбільше, — точка Бога. Потрібно бути врятованими, спасенними.

І тому в Новому Завіті ми маємо такі моменти, де ця точка третього виміру є видимою. Ця боротьба, ці дилеми, вирішуються в християнстві саме так. Ми завжди маємо перед собою перспективу кінця світу, що є доречним зараз. І ми бачимо, що ми дуже віддалені від такої перспективи у тому, як ми долаємо свої проблеми. І дивлячись на цю перспективу, ми можемо трошечки наблизитись до неї.

Я не знаю щодо Мандели, але Десмонд Туту у вирішенні моральних дилем рухався саме цим, новозавітним шляхом, шляхом прощення. В певному сенсі Євангеліє тренує нас бачити речі саме в такому світлі, світлі спасіння, щоб ми не рухались занадто швидко і занадто далеко від цієї перспективи.

Наша надмірна зацикленість на кодексах, нормах поведінки, спричинена занадто спрощеним раціоналізмом. Легко працювати з таким чистим кантіанським підходом: стався до інших так, як ти хочеш щоб ставились до тебе і т.п. Це працює у випадку сильного раціонального аргументу, який поділяють всі. Але з багатьма іншими речами цей спосіб не проходить. Раціональний дух нашої епохи заважає нам вийти за межі кодексів. Одержимість кодексами, нормами поведінки викликає занепокоєння. Норми етики можуть бути доволі задовільними в застосуванні, якщо ви маєте мотивацію до їх впровадження у своє життя.

Часто люди думають — цей світ жахливий, як я можу вжитись зі всіма цими людьми? В таких випадках краще подивитись на себе. У Достоєвського один з негативних персонажів говорить про те, що всім керує цинічний випадок, на що письменник промовляє до читача: “На кожному з нас лежить вина, кожен повинен подивитись на себе”. В Біблії є епізод, де жінку зловили у зраді чоловікові, і Христос говорить до тих, хто хоче вчинити над нею каменування, - “Хто без гріха, хай першим кине в неї камінь”. Після цього всі розходяться. Це ілюстрація можливості для людини визнати свою провину.

У своїй книзі “Секулярна епоха” я намагався показати, що процес цивілізації має три грані, одна з цих граней — поява владних відносин. Можна пригадати те, про що говорив Мішель Фуко: є дисципліна особи, самоконтролю, є дисципліна організації (до прикладу, школа чи армія), суспільство розвиває всі ці інституції. Багато державних керівників намагались користатись з таких інституцій, щоб утримувати свою державу під контролем. І є інша грань цивілізації — пошук сенсу краси, естетичні відчуття. І, нарешті, третій вимір — високі моральні стандарти, такі, як стандарт людських прав.

Однак нам бракує деяких чеснот, одна із них — так звана “добра сердечність” чи співчуття. В християнській традиції ми називаємо її “агапе”- це чеснота, яка може знищити намагання розбудовувати цивілізацію як цивілізацію влади, як витвір, що нищить людей, кидає їх до в'язниці і переслідує їх. Звісно, третій аспект здобув своє визнання.

Через рік після жахливих подій 11 вересня 2001 року канадський прем'єр-міністр, не обов'язково мій улюблений політик, сказав одну дуже важливу річ в телеінтерв'ю: “Можливо, нам слід подумати про те, як багаті країни поводились по відношенню щодо країн, що розвиваються, можливо, нам слід переглянути, як ми вели себе по відношенню до них.”

Після цього був просто вибух злісної реакції з боку США, буцімто ви звинувачуєте жертву, це неймовірна несправедливість. Люди не могли подолати себе, аби визнати правоту цих слів.

Жан Кретьє не очікував такої реакції. Він просто говорив як прем'єр-міністр однієї з багатих “жирних” країн, і він говорив з точки зору самокритики. Проте потік злості, що виник після його слів, не дозволило людям вслухатись в те, що він говорив.

Ми зобов’язані уживатись самі з собою. Інакше перетворимо життя інших людей на пекло.

Я не знаю альтернативи правовій системі. Проте на неї завжди чиниться тиск з різних точок. До прикладу, є вбивство, і сім'я жертви вимагає помсти. Це піднімає питання як виробити таку систему покарання, яка допоможе людям реабілітуватись і повернутись до суспільства. Звісно, у випадку із серійними вбивцями і маніяками перед нами постає питання, щоб їх більше ніколи не допускати до суспільства. Адже слід, знову ж таки, зважати — що важливіше: питання удосконалення людини чи небезпеки для суспільства? Все це є вимоги, що стоять перед системою. Чи можемо ми пристосувати всю систему, щоб покращити ситуацію? Я думаю, що так. Звісно, нас зупиняє багато ідеологів, що хочуть просунути свою ідеологію. Проте загалом немає багато простору, щоб перестрибнути через правову систему, ми затиснені в ній.

Багато молодих людей сьогодні знеохочені. Вони бачать все більш наростаючу нерівність у світі, не кажучи про режими в Китаї, Південній Америці, у США, зрештою. Думаю, вони бачать, що це все підважує нашу демократію. І вони мусять знайти якусь надію, можливість внести зміни.

Є різні ситуації в різних країнах. Власне, про мою країну (Канада — Авт.) я міг би говорити багато і конкретно про те, в якому напрямку нам рухатись далі. Я би рекомендував певні політичні сили, які мали б прийти до влади і мобілізувати людей і т. д. Ми бачимо в реальності деякі тенденції, які нас підбадьорюють, інші - навпаки, нас засмучують. Але також є тенденції, які дозволяють молоді об'єднуватись, мобілізуватись і продукувати щось.

У китайців, до прикладу, ми спостерігаємо цю обнадійливу мобілізацію. Шкода, що я не маю якоїсь загальної форми. Саме цього нам дуже потрібно. Адже молоді люди швидко можуть зневіритись і сказати собі: “Ми нічого не можемо змінити, йдемо додому, будемо дивитись телевізор”. І це те, чого наша демократія не переживе.

Довідка.

Чарльз Тейлор (Charles Taylor) – всесвітньовідомий філософ, професор університету МакГілла (Канада), автор праць з політичної та соціальної філософії та інтелектуальної історії, лауреат премії Кіото і премії Темплтона. Українською перекладено дві книги Ч. Тейлора: «Джерела себе» і «Етика автентичності» (вид-во «Дух і Літера»). Д-р Тейлор також активно займається громадською і політичною діяльністю, зокрема у провінції Квебек, де він мешкає, і є практикуючим римо-католиком.