Чи шукати нам прихистку в мові і де шукати прихисток для мови?

Текст мовознавиці, кандидатки філологічних наук, старшої викладачки УКУ Олени Синчак про роль мови в національність безпеці та інформаційній війні.

Як пов'язані мова і національна безпека ми маємо змогу спостерігати в затяжній інформаційній війні, роботі спецслужб і потоках пропаганди з боку Російської федерації.

Можливо, нам не завжди вдається розгледіти цей зв'язок або бракує інструментів, щоб його виміряти, означити й обґрунтувати.

Українські та закордонні лінгвістки і лінгвісти зібралися 9 червня у Львівському національному університеті імені Івана Франка на конференції "XIІ Всеукраїнський соціолінгвістичний семінар: мова, політика, суспільна думка, ідентичність, національна безпека", щоб чіткіше означити властиву мові роль у національній безпеці й інформаційній війні та окреслити можливі способи протидії пропаганді.

Так, на пленарному засіданні конференції аналітик інформаційної війни Бен Німо у своєму виступі скайпом на тему "Стратегічна комунікація і кремлівська пропаганда" визначив якісну освіту найефективнішим способом протидіяти російській пропагандистській машині.

Після того Доктор Джаап де Вілде (професор міжнародного права і міжнародних відносин Університету Ґронінґена) у доповіді "Слова мають значення: матеріальні наслідки дискурсів безпеки щодо України" вдався до функціонального підходу, первинно притаманного Європейському Союзу.

На його думку, замість того, аби шукати нових держав-членкинь, ЄС варто тісніше співпрацювати на рівні міжнародних економічних організацій, транснаціональних корпорацій із містами-мегаполісами: Києвом, Харковом, Львовом, Одесою та ін.

Професор вважає, що такий підхід здатен забезпечити міську безпеку, позаяк "економічна взаємозалежність має здатність згладжувати політичні суперечності" (1)

Цікаву доповідь виголосила також директорка стратегічної комунікації українського інформаційного телеканалу "Ukraine Today" Лада Розлуцьки, яка спробувала поглянути на мову як на інструмент безпеки "м'якої сили".

Проаналізувавши політику колишнього міністра освіти України Дмитра Табачника, Лада Розлуцьки дійшла висновку, що колишнє керівництво держави обрало сепаратизм в Україні як довготермінову стратегію і намагалося поступово втілити її на різних рівнях: розпалюючи мовні і релігійні баталії, "перекроюючи" територію, а заразом і колективну пам'ять.

Задіяти освітній ресурс із мовознавства, щоб проти-діяти російській пропаганді (чільне слово тут – проти-діяти), запропонувала професорка Галина Мацюк – авторка концепції нової міждисциплінарної спеціалізації із соціолінгвістики "Політична комунікація" (яку буде впроваджено в навчальний план філологічного факультету ЛНУ ім. І. Франка з 1 вересня 2015/2016 н.р.).

На думку пані професорки, нинішні зміни в позамовній дійсності формують запит на розвиток ідей соціолінгвістики та, врешті, мають спонукати мовознавчу спільноту вивчати взаємодію мови і політики, мови і національної безпеки.

Якщо дотепер лінгвістів та лінгвісток в університетах навчали головно описувати мовну чи позамовну дійсність, то за новою спеціалізацією їх будуть вчити також активно впливати на її зміну – насамперед викривати маніпуляції і протидіяти російській пропаганді (фахово спростовувати викривлену інформацію, проводити експертизу політичних текстів та створювати ресурси для політичної комунікації).

Такий собі мовознавчий цех із політичним ухилом, який би вмів діяти в медійному полі, збурюючи проукраїнські потоки інформації. (2)

Такі ідеї витали в урочистому вступі до конференції. А тим часом мене роздирали вагання, як пов'язана мова з національною безпекою? Українські доповідачки і доповідачі головно провадили до звичного в нас наративу: мова – це дух народу, без якого неможливе об’єднання нації.

Натомість доповідач Джаап де Вілде з Ґронінґена намагався довести, що в Європі давно обрали шлях розвитку, відмінний від націоналізму, а саме: деполітизувати національну гордість у питаннях чи то мови, чи то історії, чи то економіки.

Українська аудиторія не вгавала: "Пане де Вілде, та ж Ви просто не достатньо обізнані з нашою історією… століття поневірянь, наруги та історичної кривди, заподіяні нам Росією, а Ви пропонуєте їх затулити якимись глобалістично-космополітичними ідеями".

І тих, і тих можна зрозуміти. От тільки труднощі перекладу "історичної правди" та "досвіду" частково перешкоджали міжкультурному порозумінню…

Сама ж я спробувала застановитися на тому, що вихід з україно-російського мовного зіткнення соціолінгвісти і соціолінгвістки роками шукають у національній парадигмі, і закономірно – не знаходять.

Можливо, варто його шукати в ширших рамцях – багатоетнічності та мовного розмаїття.

Подібно до того виходу за межі національної парадигми, до якого вдаються нині в дослідженнях історії, наприклад, Павло Роберт Маґочій, Ярослав Грицак, Сергій Плохій, Ева Доманська (3), чи не варто нам підходити до вивчення мовних явищ із новими "скельцями" та прицільнішою оптикою, над якими б не тяжіло "відчуття історичної кривди".

З такого огляду, можливо, питання мовної безпеки не тільки (чи не стільки) зчеплене зі статусом мови де-юре як першої чи другої державної і питанням двомовності взагалі, як із питанням доцільного мовного планування.

Останнє в українському випадку мало б стати проукраїнським і замінити інерційно радянське, яке маємо зараз – насамперед, у питаннях поміркованого мовного пуризму щодо винайдення власне українських відповідників до іншомовних запозичень (як летовище – замість аеропорту, гвинтокрил – замість вертоліта, копальня – замість шахти, комірка – замість ячейки, вишкіл – замість майстер-класу, управлінець – замість менеджера та ін. (4) й уніфікації правил транслітерації іншомовних слів, імен та прізвищ.

Як відомо, ми досі транслітеруємо слова чужомовного походження, взоруючи на російську мову: хобі (англ. hobby), хіпі (hippy), хіпстер (hipster), секонд-хенд (second-hand) та ін. Тоді як, за логікою української мови, в усіх цих словах мали б писати Г (англ. H = укр. Г): гобі, гіпі, гіпстер, секонд-генд та ін.

По-друге, перегляду радянського "мовного спадку" нині доконечне потребують окремі норми, які були силувано накинуті українській мові в результаті напряму совєцкої мовної політики на структурне наближення мов "братніх народів" до "вєлікоруского язика".

Серед них можемо виділити запозичені слова на -о типу кіно, бюро, метро, які до 1933 року відмінялися, як власні слова вікно, ребро. Хоча й сьогодні в розмовній мові ці слова нерідко відмінюють, як пальто, проте норма української літературної мови, сліпо списана з російської, приписує їм статус невідмінюваних.

Як завважив із цього приводу Юрій Шевельов: "Форми типу biura нормальні в польській мові, чехи кажуть у родовому відмінку byra, по-своєму відміняються такі слова і в сербо-хорватській літературній мові – біроа тощо. Тут, отже, до української мови застосовано специфічну шкалу вартостей російської мови й повірено в її [російської мови] універсальність, якої справді нема". (5)

Подібне витіснення питомих рис української мови за межі норми спостерігаємо і в іншому правилі – уникати жіночих назв за професією чи видом занять (так званих фемінітивів: лікарка, викладачка, професорка, депутатка та ін.) в офіційно-діловому та науковому стилях.

Як зазначає ціла когорта мовознавців та мовознавиць (Іван Ковалик, Іван Фекета, Олександр Пономарів, Катерина Городенська, Іван Вихованець, Марія Брус, Анатолій Нелюба та низка інших), фемінітиви належать до питомих рис української мови, і єдиною причиною, чому їхнє вживання обмежене, є факт його обмеження в російській мові.

Водночас, якщо ми звернемося до польської, словацької, чеської, сербської чи хорватської мов, то помітимо, що жіночі назви в них вживають активніше, ніж у нас, не тільки в словниках чи медіях, але й в академічних та політичних колах (6) (до прикладу, у словацькій: akademi?ka, architektka, poslanky?a, docentka, doktorka, gynekologi?ka, majorka, ministerka, poru?í?ka, prezidentka, profesorka, psychologí?ka, reštaurátorka, stomatologi?ka, technologi?ka, filologi?ka, filozofka; у чеській: advokátka, akademi?ka, architektorka, d?kanka, poslankyn?, docentka, doktorka, geografka, gynekolo?ka, kandidátka, komisa?ka, starostka, ?editelka, ministryn?, prezidentka, profesorka, psycholo?ka, zuba?ka, technolo?ka, filolo?ka, filozofka).

Отже, те, що в наших словниках фемінітиви марковано як розмовні, а дисципліни з культури мови наполегливо навчають уникати їх в публічному діловому мовленні (усному чи писемному) годі назвати безневинним виявом начебто "природного розвитку мови".

Очевидно, що подібні пояснення затуляють той факт, що українська мова насправді досі перебуває під важелями нормування російської мови. І саме в цьому її підлеглому становищі корениться, можливо, навіть більша загроза, аніж у двомовності чи суржику.

Адже те, що україномовці й україномовки починають цуратися питомих українських слів чи форм (коли йдеться про пошук українських відповідників до запозичених слів, чи відмінювання у метрі, у кіні, чи вживання фемінітивів президентка, депутатка, професорка, філософка) безпосередньо пов'язано із втратою ними здатності оцінювати факти власної мови незалежно від російської.

Це явище Юрій Шевельов проектує у розвідці "Так нас навчали правильних проізношеній": "Від низької оцінки фактів власної мови і високої – другої мови шлях веде до низької оцінки власної мови взагалі і, коли цей розвиток не буде спинений – до переходу від низькооцінюваної мови до високооцінюваної. Розвиток у цьому напрямі тим небезпечніший, що, раз започаткований, він існує і шириться не зовнішнім примусом, а випливає з настанови самих мовців". (7)

Примітно, що до того, як потрапити під важелі російського впливу українська мова примикала до центральноєвропейського мовного союзу. Принаймні, Юрій Шевельов виводить цю тенденцію з XV-XVII сторіч, на сучасному етапі ми щойно в цьому пересвідчилися на прикладі відмінювання запозичених слів на -о та вживання фемінітивів.

Отже, доцільне, чи то пак безпечне, мовне планування мало б сьогодні повернути українську мову назад у центральноєвропейське русло.

Причому не тільки в питаннях відмови від російського мірила мовних норм, але й у пошуку мовної цілини, яка може визначити безпечний напрям розвитку мовних спільнот у майбутньому (до прикладу, окремої уваги мовознавчого цеху заслуговує винайдення назв для іммігрантських спільнот, завдяки яким вдалося б уникнути мови ворожнечі).

З іншого боку, питання мовної безпеки, як мені видається, безпосередньо залежить від перегляду концепцій викладання мов: чи то української, чи то іноземних. Адже конкурентна здатність і принадність української мови не в останню чергу пов’язана із знадливістю підходів до її викладання.

Коли дедуктивне нагромадження десятків правил і сотень винятків до них буде замінено індуктивними спостереженнями, комунікативними іграми, правилами у віршованій формі та іншими творчими формами активної взаємодії з мовою під час уроків у школі чи семінарів в університетах; коли на уроках української мови будуть не лише вчити знання про її будову (корінь-префікс-суфікс і закінчення, іменник-прикметник-займенник-дієслово-прислівник і так до безкінечності), але й розвиватимуть вміння практично послуговуватися нею (у публічному виступі перед аудиторією, у дискусії, в аргументованому есеї) – лише тоді можна говорити, що на нашу мову чигає менше несподіваних загроз.

Водночас у питаннях мовної безпеки багато залежить і від зміни концепції викладання іноземних мов.

У цьому питанні варто прислухатися до закликів нідерландського лінгвіста Ґууса Екстри про потребу запровадження в європейську освіту тримовної формули "рідна мова + мова близького сусідства + мова міжнародного престижу" (8) та нещодавнього звернення Юлії Кристевої до європейців і європейок, у якому вона агітує обрати багатомовність замість "глобішу". (9)

Як ми можемо застосувати ці ідеї в українському контексті?

До прикладу, коли замість того, аби надавати російській мові статусу другої державної, або забороняти її вживання, або ж продовжувати безрезультатні баталії на цьому ґрунті, її, разом з іншими слов’янськими мовами (білоруською, польською, словацькою і чеською), буде запроваджено на вибір як другу іноземну мову в школах чи університетах – гадаю, лише тоді можна досягти зниження градусу мовних баталій в українському суспільстві.

До речі, завдяки цьому вдалося б уникнути й найбільшої мовної загрози в сучасній Україні – разючої мовної безграмотності і серед україномовців та україномовок, і серед російськомовців та російськомовок.

На моє переконання, саме завдяки вправному поєднанню на державному рівні засягу згаданих чинників: перегляду мовних норм і доцільного мовного планування та сучасної концепції викладання мов – українській може вдатися уникнути статусу "загрожених мов".

Примітки:

1. Не буду тут вдаватися в докладний аналіз пропозицій Джаапа де Вілде, залишаючи їх на ваш розсуд. Зазначу лише, що визначення ним транснаціональних корпорацій як запоруки національної безпеки викликає низку запитань та застережень (насамперед стосовно того, чи не будуть такі компанії ставитися до України як до сховку дешевих ресурсів та сировини, а маючи мінімальну відповідальність, чи не стануть вони попросту "викачувати" звідси ресурси, без огляду на шкоду довкіллю чи здоров'ю людей).

2. І це лише один із прикладів того, як мовознавча когорта може діяти у площині політики. До прикладу, у Польщі та Росії (можливо, в інших країнах також) пішли ще далі. У них окремі мовознавчі відділення університетів, дослідницьких центрів, наукових установ далі тісно співпрацюють з інформаційними відділами служб безпеки своїх країн, постачаючи останніх лінгвістичними інструментами ефективного аналізу великих потоків інформації (методи інтент-, контент-та дискурс-аналізу текстів).

3. Варто згадати хоча б знакову працю: Доманська Ева. Історія та сучасна гуманітаристика: дослідження з теорії знання про минуле. – Київ: Ніка-центр, 2012.

4. Принагідно варто відзначити інтернет-ресурс: slovotvir.org.ua – у якому свідомі українські мовці і мовчині спільно шукають і демократично обирають найкращі відповідники до запозичень з інших мов.

5. Шевельов Юрій. Так нас навчали правильних проізношеній // Вибрані праці: У 2 книгах. – Книга 1: Мовознавство / Упор. Л. Масенко. – К.: ВД "Києво-Могилянська академія", 2008. – С. 324.

6. Синчак Олена. Як мова вбиває експерток // Критика. – 2011. – №11-12 (169-170). – С. 33-35.

7. Шевельов Юрій. Так нас навчали правильних проізношеній. – С. 326.

8. Багатомовна Європа: тенденції у політиці і практиці мультилінгвізму в Європі. – К.: Ленвіт, 2012. – С. 17-19.

9. Кристева Юлия. Homo Europaeus: существует ли европейская культура? // Інтернет-публікація, режим доступу: syg.ma