Життя та творчість першої дикторки Львівського телебачення Стефанії Харчук.
Життєписний цикл про видатних мешканок вулиці Верхратського (колишня – Голомба) у Львові.
Вулиця Голомба (з 1946 року – вулиця Верхратського) у центрі Львова сполучає вулиці Чернігівську та Чехова. З 1904 року вона називалася Гофмана бічна, з 1905 – Голомба, під час німецької окупації – Рентґенґассе. Забудована будинками у стилі віденського неокласицизму та сецесії за проектами відомого архітектора Анджея Ґоломба, автора більшості будинків вулиць Личаківської дільниці.
Стефанія Дмитрівна Харчук – перша дикторка Львівського ТБ
Родина Батюків переїхала на Голомба-Верхратського, в будинок під номером 4, з сусідньої вулиці Чехова. Коли саме – невідомо. Але Батюки досить швидко прижились на новій вулиці. Сім'я була невелика, складалась з трьох осіб: батька, матері та доньки Стефанії. Сусіди з Верхратського розповіли Варіантам, що батько Стефанії був відомим у Львові шевцем, а мати – господинею. Батько Стефанії Харчук, вірогідно, був у засланні, але повернувся до Львова. Їхня донька, красуня Стефанія вивчилась на інженера та вийшла заміж за інженера-будівельника "мудрого, компанєйського розбишаку" Ярослава Харчука. У подружжя народився син.
У 24 роки в житті Стефанії Харчук (1932 (?)-1994) сталося неочікуване – вона потрапила на Львівське ТБ на посаду дикторки. Як це все відбувалося – залишається загадкою. Багаторічний диктор Львівського телебачення Роман Лемеха, який був не лише колегою, але й сусідом Стефанії Харчук, стверджує, що був конкурс і Стефанія Харчук пройшла серйозний відбір. Професія диктора в СРСР з'явилась лише в 1951 році, разом з телемовленням, яке спочатку охоплювало лише територію Москви, а з 1955 року – також і Ленінграда. У 1954-1957 роках телемовлення поступово розширюється ще на 27 міст. Потрапив до цього переліку й Львів, де в 1957 році відкрився регіональний телецентр.
Масовий випуск телевізорів в СРСР розпочався ще в 1949 році, але на кінець 50-х років щасливих телевласників було не більше мільйона і це, зрозуміло, були переважно державні установи, москвичі та ленінградці. Телевізор в Радянському Союзі не лише в 50-х, але й навіть в 70-х роках був шаленим дефіцитом і предметом розкоші, як і килими, золоті прикраси та автомобілі. У тому таки 1957 році у Львові розпочали будівництво заводу з виготовлення телевізорів майбутньої відомої марки "Електрон". Однак навряд на момент запуску регіонального телемовлення у Львові було з десяток городян, котрі мали вдома телевізор. До того ж існували й серйозні технічні проблеми з прийомом телесигналу. Навіть у 70-80-х роках, через складний рельєф Львова безперешкодно приймати сигнал із телевежі могли лише ті, хто мав прямий вид на неї з вікна свого помешкання чи з даху будинку, де можна було встановити зовнішню антену й прилади для його підсилення.
На початках телебачення було справою новою, невідомою і до кінця не зрозумілою. За висловом одного з співрозмовників Варіантів, воно нагадувало містерії у грецькому храмі. Ефір був нерегулярним, нещоденним, тривав не більше двох-трьох годин на добу. Спочатку він наповнювався фільмами, концертами та виставами, які транслювались у запису і часто повторювались. Процес підготовки ефіру був трудомістким і відповідальним. Після того, як з'явились телецентри, концерти, вистави, а також нові програми транслювалися зі студій. Позаяк плівка була дорогою й дефіцитною, доводилось багато репетирувати, щоб увігнати у рамки прямого ефіру те, що відбувалось, а також догодити побажанням режисера, вимогам сценарного плану та цензури.
Ймовірно, що у Львові нелегко було знайти ентузіастів, які б з ентузіазмом згодилися взятися за запуск технічної новинки, тим більше, що держава пропонувала невелику зарплату. Зі спогадів тих, хто стояв біля витоків телебачення в СРСР, зарплата редактора ТБ була 880 рублів (після деномінації в 1961 році – 88), головного режисера – 1500 (відповідно – 150), а диктора – 500 (відповідно – 50) за умови ненормованого робочого дня та шаленого напруження. Акторів львівських театрів та працівників радіо було важко спокусити такими умовами праці. З іншого боку, з тих небагатьох охочих, хто розумів потенціал телебачення, далеко не кожного брали на роботу, бо треба було пройти перевірку на відповідність вимогам комуністичної ідеології та моралі. Хоча бурхливий розвиток телебачення в СРСР збігся з хрущовською відлигою, але не варто забувати, що радянська влада добре розуміла роль кіно та ТБ, що зароджувалось, як масових агітаторів і пропагандистів, і тому прискіпливо контролювала все, що відбувалось з ними.
Безумовно, Стефанія Харчук пройшла серйозний відбір. Потім було обов'язкове стажування на курсах, які організовували у Москві для дикторів республіканських та обласних телецентрів. Зрештою 24 (25) грудня 1957 року з ложі Оперного театру (телецентр ще не збудували) вона "оголосила про початок роботи Львівського ТБ і про показ вистави для глядачів" – балету Пуні "Есмеральда". Не було жодних привітань чи посмішок з приводу початку роботи ЛТБ, бо такі легковажності в ефірі тоді не допускались: диктор зобов'язаний був чітко, без жодної імпровізації, зачитати завчений текст. Саме таким доволі серйозним і відповідальним був момент початку популярності, яка чекали на Стефанію Харчук, як на першу телезірку Львова.
Варіанти спілкувались з багатьма колегами Стефанії Харчук, збираючи по крихтах інформацію про неї та про її роботу на Львівському ТБ. Всі вони зачаровані цією жінкою.
"Без сумніву, видатна, унікальна, яскрава людина. Вона дивилась ніби поверх проблем життя і казала: «Я панею була, я панею залишилась». Це був її улюблений вираз. І це була не зухвалість, а впевненість. Вона була людиною, здатною прочитувати інших людей і шанувати їх. Вона була абсолютно безконфліктна, що було важливо. Була вище дріб'язків. Ніколи нікому не заздрила" – розповідає тележурналіст Василь Гаврилишин, автор першого нарису про Стефанію Харчук.
"Я прийшов на ТБ через рік після початку його роботи. Стефанія була диктором, завжди виходила в ефір у вишиванці. Вона мала виразну західноукраїнську говірку, тоді це цінувалося і ніхто інший не говорив так. Це подобалось. З часом її запрошували у випуски центральних програм. Як диктор, вона озвучувала те, що писалось для неї. Це були невеличкі тексти, репліки. Але оскільки це були прямі ефіри, треба було все вчити на пам'ять" – згадує письменник та тележурналіст Микола Петренко.
"Вона була інтелігентною, добре вихованою. Одне слово – пані. Чемна й відповідальна але жартівлива. Могла сказати навіть таке слово недостойне, але по-панськи так, що ніхто не помітив" – розповідає колишня режисерка Львівського ТБ Галина Ярема, яка працювала також дикторкою на час відпусток Стефанії Харчук.
"Зі Стефою стосунки склались не відразу. Вона була надзвичайно гарною, еталон, а я раптом прийшла, інженю-травесті, на роль диктора. Порівнюючи зі Стефою, люди які звикли до такої краси статної дами, не відразу мене прийняли, але я була слухняна і вчилась, не дуже звертала увагу на неприємні зауваження з боку Стефанії Дмитрівни, а потім, пройшов деякий час ми і на каву ходили, подружились добре" – продовжує дикторка Стефанія Григораш.
"Стефа була легендою. Абсолютна галичанка в хорошому розумінні цього слова, людина, яка не одягалася в вишиванки, людина, яка мені багато чого дала. Дуже гарно ставилась до мене і Саші Сафонова. Стефа гуртувала нас, була оригінальною, я провів тоді з нею багато програм, наприклад, "Сонячні кларнети" всією Західною Україною. Ефір для неї – це було все" – доповнює диктор Роман Лемеха.
Стефанія Харчук жила ефірами. У випадку дикторки ці слова варто сприймати буквально. Попри те, що за часом її ефіри були нетривалі, від неї вимагалася постійна присутність у студії. До ефірів треба було готуватись, брати участь у репетиціях. Умови роботи в самій студії були важкими через недосконалість техніки: брак світла компенсували сильні лампи, через що температура в приміщенні була надвисокою, до того ж вони могли й вибухнути.
"Робота була складною та ще й треба було всім догодити. Начальство змінюється, редактори змінюються, а ти мусиш працювати так, як від тебе вимагають. Пізно повертались, перед передачею робили оформлення" – згадує Галина Ярема.
Радянська школа телебачення до того ж мала свій канон дикторки. Вона повинна була виглядати завжди урочисто, бо телеефір – це свято для людей, а дикторка приходила з екрану в гості до дому, до людей. Створення святкової атмосфери вимагало від жінок неабияких зусиль: на зарплату в 50 рублів в Радянському Союзі складно було виглядати як кінозірка. Попри те, що на телебаченні була свій гример та перукар, а також костюмерна, дикторки рідно користались їхніми послугами. Але такі самопожертви вартували захоплених відгуків телеглядачів.
Виняткову роль у телевізійній кар'єрі Стефанії Харчук зіграв відомий радянський тележурналіст Юрій Фокін, який створив першу повноцінну інформаційну передачу на радянському телебаченні "Естафета новин", першим провів нестудійний телевізійний репортаж, а також першим відмовився від читання новин на користь їхнього коментування. Не випадково 60-ті роки радянського телебачення називають "епохою Фокіна".
Програма "Естафета новин" передбачала щотижневі прямі включення з регіональних телецентрів. Фокін, як її автор і ведучий, наполіг на тому, щоб Стефанія Харчук обов'язково вела їх зі Львова, як дикторка, незважаючи на те, що вона погано знала російську. Роман Лемеха, який часто складав їй пару на тих ефірах, в розмові з нами пожартував, що Фокін закохався в Стефанію Харчук. Насправді ж, як ми припускаємо, він був зачарований тим, як попри свою повну зовнішню відповідність радянським канонам дикторки, Стефанія Харчук зберігала місцеву самобутність та індивідуальність.
Все це, разом зі збереженням сильного львівського акценту в російській мові, не лише створювало у радянського глядача відчуття різноманітності, яке було потрібне в контексті розповіді про великий і багатонаціональний Радянський Союз, але й закріплювало його візуально. Після "Естафети новин" Стефанію Харчук стали запрошувати в ефіри багатьох інших передач центрального телебачення, які транслювались на весь Радянський Союз, зокрема, й на відомий "Голубий вогник". Саме їй довіряли вести ефіри зі всіх основних подій на весь світ, включно зі США, хоч це бувало нечасто, звісно, частіше були регіональні ефіри на декілька областей Західної України.
Працюючи майже цілодобово, колеги на телебаченні швидко ставали друзями, отож і вільний час проводили разом. Але далеко не завжди так було. Телезірка Стефанія Харчук могла дозволити собі оминати увагою та спілкуванням тих, кого вважала негідним цього. Тих же, кого любила й поважала, завжди підтримувала в творчості і раділа їхнім успіхам.
"Ми ретельно готувалися до ефірів, всі збиралися в секторі випуску. А після, на летючці аналізували. Її рецензії завжди були дуже добрі, не злостиві, розумієте" – згадував Роман Лемеха.
Духовно близьким Стефанії Харчук був редактор музичних програм ЛТБ Мирослав Скочиляс, з іменем якого пов'язане виникнення естрадного жанру на телебаченні та теледебюти Софії Ротару, Назарія Яремчука, Василя Зінкевича, Івана Поповича композитора Ігора Білозіра, ансамблів Варта, Арніка тощо.
"Вони були близькими у відносинах, на пару володіли тодішнім інтелігентським гуртом, музичним, виконавчим" – продовжує Роман Лемеха. Саме Стефанія Харчук була багаторічною ведучою відомої музичної передачі "Сонячні кларнети", яку створив Мирослав Скочиляс.
Часто Стефанія Харчук запрошувала своїх друзів до себе на Верхратського. На гостей чекала її мама, яка чудово готувала різноманітні салати, канапки та інші страви. Про салатки і канапки Стефи Харчук згодом часто згадували диктори Роман Лемеха та Олександр Сафонов. Останніх вона не лише підтримувала порадами, але й підгодовувала. Компанію телевізійникам завжди складав Ярослав, чоловік Стефанії. Нерідко Стефанія після ефіру приводила до свого дому на Верхратського також ефірних гостей, серед яких були відомі діячі культури, естрадні виконавці, іноземці, які в неформальній обстановці продовжували свої творчі розмови.
Майже тридцять років проминули щасливо, стабільно і непомітно в житті Стефанії Харчук. Вона, як творча особистість, розвивалась і змінювалась. Її дикторська манера ставала вільнішою, адже з часом в ефірах уже не лише дозволяли, але й вітали коментування та ремарки дикторів. "Їй це гарно вдавалося, бо вона завжди розумілась у темах своїх передач" – згадує Галина Ярема. Усі ці роки Стефанія Харчук залишалась шалено популярною в глядачів.
У середині 80-х років минулого століття розпочалися зміни в житті країни і в розвитку Львівського телебачення. Поза очі Стефанії Харчук почали шепотіти (бо в очі сказати не сміли), що Харчук – це старий формат. Її відсторонили від ефіру і перевели з посади дикторки на редакторську, у відділ листів. Стефанія Дмитрівна гостро переживала ці події, адже її життя абсолютно змінилося, а вона була не готовою до цього. Їй було важко звикнути до нових обов'язків, робота почала втрачати для неї сенс. Однак вона залишалася привітливою і товариською з колегами, допомагала їм там, на чому добре розумілась, наприклад, у прийомі та супроводі делегацій з обміну. Паралельно розпочалися проблеми в сім'ї і з ними справитися було значно складніше, ніж з тими, що були на роботі. Саме подолання цих ситуацій й забрало в неї останні духовні та фізичні сили.
Але одного разу несподівано для всіх Стефанія Харчук таки повернулась в ефір Львівського телебачення, щоправда, вже не як дикторка, а як персонаж сюжету, присвяченого вулиці Верхратського та її мамі – пані Батюковій. Його зняла журналістка Леся Пачос. Це єдиний відеозапис, який дотепер зберігся в архіві UA:LVIV. Всі інші записи за участю першої дикторки Львівського телебачення стерли через ліміт плівки.
Поховали Стефанію Харчук на Янівському цвинтарі. В останню путь її проводжали друзі та колеги. Саме вони й доглядають за її могилою зараз.
Вже після публікації Варіанти отримали відповідь на інформаційний запит від Львівської регіональної дирекції ПАТ "Національна суспільна телерадіокомпанія України":
Харчук Стефанія Дмитрівна народилась у Львові 16 квітня 1932 року.
Закінчила Львівський житлово-комунальний технікум та Львівський політехнічний інститут в 1955 році.
На Львівське телебачення прийшла працювати на посаду диктора 13 грудня 1957 року.
З листопада 1969 по травень 1971 року Стефанія Харчук працювала на посаді редактора музичної редакції Львівського телебачення.
З травня 1971 року обіймала посаду редактора листів, а з грудня 1987 року звільнена за власним бажанням у зв’язку з виходом на пенсію.
З грудня 1987 року оформлена редактором листів терміном на два місяці.
У лютому 1988 року звільнена із займаної посади.
Варіанти дякують за допомогу в підготовці матеріалу колишнім працівникам Львівського ТБ Галині Яремі та Любові Козак, а також Вітольду Мілошу.
