Недостояний репортаж із черги до святої реліквії, виставленої у соборі св. Юра
Варіанти спробували постояти у черзі до знаменитої реліквії та збагатитися досвідом масової релігійної свідомості.
Чутки про чергу аж від університету в цей день не справдилися.
Людська вервиця починалася акуратно від рогу будівлі Управління львівської залізниці, що, в принципі, теж не вселяло надії на швидке просування.
Тому, журналістське завдання для себе я сформулював мінімальне – декілька годин у черзі, а потім контрабандне проникнення на територію собору з допомогою посвідчення.
День занурення у народну релігійну стихію видався погожим.
Сонце світило прямо в очі, зі сторони собору св. Юра, змушуючи схиляти голову донизу та думати про вічне. Можливо тому, черга переважно мовчала, розбиваючи мої надії на колоритні діалоги.
Доводилося зосереджуватися на візуальних деталях.
Огляд натовпу показав, що знакові християнські реліквії цікавлять усі вікові групи населення, але не надто великого достатку.
Вдалося зафіксувати і цікаву антропологічну деталь – практично усі чоловіки, старші 40 років тримали в руках характерні напівпорожні пластикові пакети з чорними ручками. На дні пакетів аскетично покоїлися особисті речі. Таке собі братство пакетів і шкіряних картузів.
Помалу в тихих перемовляннях вухо почало вловлювати осмисленні фрази. Власник пакету ділився з пенсіонерками – сусідкам по черзі – своїм ставленням до ситуації на сході України.
– Я вам так скажу, коли людина виросла в мирі, то їй важко воювати чи вбивати іншу людину. От як це є, наприклад в Африці. Там то звичне діло. Але всі ми люди і не можна про то забувати. Мир то є найкраще!.
Пенсіонерки погоджувалися: "Вони хочуть щоб ми їм там все відбудували! Хай самі будують!"
Хтось збоку голосно звітував по телефону: "Зараз врубуюсь в чергу! Потім ще передзвоню! Помалу підтягуйся і будь готовий!"
З іншого краю йому вторила молода жіночка: "Мам, я вже тут, за годину передзвоню – підійдеш, зміниш!"
Ставало зрозуміло, що стояння в черзі – це серйозна і багатоходова справа.
За спиною дедалі більше розговорювалися студентки, з Політехнічного, судячи з уривків розмови:
"А я б хотіла прислуговувати у церкві. Раз мене чуть не взяли, коли хлопців не було!"
"А як буде жінка-єпископ? Єпископиня?"
Раптом одна із студенток пропонує прочитати молитву і починає роздавати вервиці. "Ой, в мене запуталися, то така морока як з навушниками", – сміється інша.
Дівчата стають колом і склавши руки на грудях поринають у молитву, промовляючи слова напівпошепки.
Зверху вулиці повз чергу просувається прохачка милостині. Здалеку чутно її муедзинівський голос: "На операцію-ю! Подайте дитині-і!". Побачивши дівчат, жінка-жебрачка із особливими сподіваннями прямує прямо на них. "На операцію-ю, подайте, хто що має-є!".
Ті не реагують, стоять непорушно із заплющеними очима, продовжуючи шепотіти молитву. Жебрачка кілька секунд голосить коло них, потім проходить далі крізь їхнє коло. Студентки, не розплющуючи очей трохи розмикають лінію, пропускаючи її, а потім знову зсуваються.
Коли черга рухається, вони так само сомнамбулічно підтягуються вперед разом з усіма.
Минає хвилин двадцять. Вже починаєш звикати до гіпнотичного молитвенного шепотіння, до звуку крапель з даху, до голосіння однотипних жебрачок, які, регулярно спускаються згори. Як правило, ведуть чи везуть на возику поперед себе дитину із закутаним обличчям.
"Легені здали, везу на оперцію, хто чим може, людоньки добрі!"
"Батько з першого дня на Майдані, з першого дня на Майдані!"
Вони активно зазирають людям в обличчя. Хоча, якщо дивитися їм у вічі у відповідь, то погляд відразу відводять. З черги їм перепадає кілька гривень, звучить скоромовка "Храни вас Бог та вашу родину!", однак, з часом люди перестають на них реагувати.
Нарешті студентки оживають.
– А давайте щось заспіваємо!
– Давайте! Тільки нам би сюди ще пару семінаристів…
– О, дивіться, вона семінаристів захтіла!
– Та я про співи кажу, шо ви як тіво! Я недавно слухала їх в церкві, от вони круто співають. Оце жир – гарно, чудово!
Нарешті заводять самі, вичитуючи слова з товстої книги. Втім, слова, як можна зрозуміти, і так знають напам’ять. Співають гарними злагодженими голосами. До них на кілька хвилин доєднується молодий чоловік (але вже теж з пакетом), що проходив повз. Задовольнивши спрагу до співів, перепитує:
– А ви з якої організації?
Ті відповідають:
– Та ні з якої, просто в церкву часто ходимо.
Дівчата вже завелися і зупинятися не збираються. Їхній голосний спів лунає над чергою, люди похитують головами в такт, зворушені пенсіонерки підтримують пісню тонкими голосами.
У цьому є великий сенс, адже так стояти, набагато легше, менше відчувається втома, довга дорога попереду теж трохи відходить на задній план.
За годину ми просуваємося до дитячого садка – метрів на тридцять від початкової точки.
Співочі дівчата нарешті переводять дух.
– Фух, – каже одна, – головне щоб на вечір ще сили лишилися.
– Та. А я ще ввечері на день народження йду, – ділиться своїми планами інша.
У відповідь їй звучить іронічний сміх. Мовляв, який день народження після 'надцятигодинної черги.
Судячи з того, що до студенток час від часу підходять чи під'їжджають на ровері подружки, чергу вони тримають не лише для себе. Коли я трохи виходжу з черги і опиняюся позаду дівчат, усміхнений червонощокий дідусь мене застерігає: "Вертайся наперед, а то як до них підійде ще пів-групи, то будеш не радий, що відстав".
Одна з подружок вмовляє діяти без фанатизму: "Я буду вдома до 16:45, можете прийти, посидіти, відпочити. Я живу тут за кутом. Вам тут ще довго мучитись". Вона чомусь вбрана у камуфляжний костюм. На грудях дві нашивки – "Україна" і "студент".
– Ну все, давайте, – каже закамуфльована.
– Давай, пошла! – не по-християнськи відповідають їй дівчата.
Згори вулицею спроквола, насолоджуючись сонячними променями, спукаються щасливці, у яких вже все позаду. Хтось, стомлено усміхаючись знімає чергу на камеру.
Студентки гортають молитовники, вибираючи подальший репертуар: "Ось ця класна! І ця, тут, по ходу, два рядки весь час повторюються!!.
Я розумію, що мій план, записати чимпобільше діалогів у черзі, провалився і що наступні години всі довкола приречені прослуховувати музичний супровід від студенток.
Втім, я відчуваю навіть полегшення, адже стояти дедалі важче, а співи чудово відволікають. Я вже забуваю про своє спецзавдання, а просто колишуся на хвилях благодатних пісень. Всі решта роблять те саме, або ж долучаються своїм співом. Слова гімнів обертаються навколо миру та спасіння, благодаті та надії.
Червонощокий дідусь виявляє неабияку обізнаність з репертуаром, його тонкий, майже дитячий голос теж вже не замовкає. В якусь паузу він задоволено повідомляє: “"Я вже навіть впрів!". Його супутниця сердиться: "Ти ж хворий і п’єш антибіотики! Ану запнися!" Той відмахується. Йому добре.
На чергою витає мир, який навіть регулярні проходи жебрачок з дітьми не здатні зруйнувати. Поки-що. Стомлено переступаючи ногами, я думаю про долю цих людей у найближчі десять годин.
Вже незабаром, коли мої сили надломляться, я пройду вверх і побачу майбутнє цієї черги – затиснених, знервованих людей, які думають лише про те як потрапити всередину.
Це буде потім, а поки я влювлюю цікаву інформацію, що чергою ходять чутки про те, що за 100 гривень можна взяти в оренду чужу дитину – для відвідувачів з дітьми передбачений інший вхід.
– Та ні, сто гривень то було вчора. Сьогодні вже 150,– поправляє хтось.
– Ну та, доляр росте. Пару днів тому діти були по 20 гривень всього.
– А знаєте, що можна купити чергу при вході за 200 гривень?
– Ого! То як при польському консуляті!.
Втім, я в ці чутки не дуже вірю. В таких чергах, це просто розвага знуджених людей.
– Я вже ніг не відчуваю вообще!,– зітхає пенсіонерка з молитовником в руках.
"Подайте на операцію мому батькові, його вчора по 1+1 показували!", – репетує молодик з пластиковою скринькою.
Черга доходить до початку паркану, за яким здіймаються схили свято-юрського саду. За три години подолано 200 метрів. Вітерець доносить запах туалетних будок "Той-той".
Дві з них встановлені неподалеку на газоні, просто посеред розмоклого багна. Змучені потребою люди, голосно чвакаючи, пробираються до будок, високо підіймаючи ноги як реліктові птахи. В руках у них пластикові пакети.
Пора тікати. Помалу вибираюся на проїжджу частину вулиці. Ноги задерев’яніли, я йду як якийсь Буратіно. В черзі видавалося, що собор вже ось-ось з’явиться за поворотом. Тепер я бачу, що попереду ще довша частина шляху. Чим ближче до собору, тим збитіша черга, обрамлена вже переносними парканами. Стояти там, вочевидь, набагато важче – тісно, не продихнеш.
Ближче до воріт тіснява нелюдська. Тут вже не чути пісень. На площі перед собором вирують потічки людей. Мами бігають за дітьми, діти за бабусями, бабусі проштовхуються до яток, аби купити репродукцію реліквії.
На площі черга має особливу архітектуру. З одного боку, звідки піднявся і я – для посполитих. Тут найголосніше чути зубовний скрегіт та зойки відчаю і протесту. З іншого боку – менша, але теж максимально щільна черга для батьків з малими дітьми. Ну і для цинічних орендаторів, якщо вірити чуткам. Посередині тягнеться розгороджений вихід, який слугує також входом для людей з особливо маленькими дітьми-немовлятами.
"Куди преш!" – лунає над площею. "Я тут з ночі займала! Олег, давай сюда, бо зараз вже не пройдеш! Я не пройду, не пускають!"
Йду глянути на "дитячу" чергу. Пересвідчуюся, що тут теж панують істеричні крики і писк. Просуваюся вниз до початку. Звертаюся до людей із запитаннями. Дехто не реагує. Вибираю найбільш доброзичливі обличчя. Ось мама з двома синами, які заворожено дивляться на великий диктофон.
– Давно стоїте?
– Та з половини другої (зараз вже по четвертій).
– Маєте надію сьогодні потрапити?
– Чим більше стоїмо, тим менше надії”, – посміхається – Кажуть пускають тільки до десятої з дітьми. Ну але надіємося, що ще пройдем.
– Діти не стомилися?
– Та ні. Ось йому навіть подобається, він би цілу ніч стояв, щоб завтра до школи не йти. А от чи той витримає – показує на меншого.
Повертаюсь ближче до входу. Знайти приязні обличчя вже важче. Зупиняюсь коло мами з сином і бабусею.
Я: "Важко стояти?"
Мама: "Важко! З пів першої стоїмо! ну ще до девятої надіємося потрапим. В нас остання маршрутка в девятій годині, тому мусимо".
Син: "Я хочу поговорити у мікрофон!"
Я: "Настрій нормальний?"
Мама: "Нормальний, але чим ближче до кінця, тим напруженіша ситуація. Але ми готові!"
Син: "Мамо, я хочу пити!"
Нарешті підходжу до міліціонерів, що вартують вихід. Декілька хвилин доводиться сперечатися і вимахувати посвідченням, наполягаючи на тому, що журналістам можна без черги, бо вони на роботі. Міліціонер із червоними очима та хаотичними від втоми рухами нарешті змилостивлюється і пропускає.
Входжу у внутрішній двір з погано прихованою радістю. Відчуваю щире щастя як при вдалому ході у грі "Монополія".
У дворі двоє хлопців в рясах формують чергу та дають настанови, аби всі добре себе поводили.
Підходжу до них з мікрофоном. Вони вічливо і усміхнено намагаються уникнути запитань і кивають на отця поблизу. Поки я їх допитую чи все спокійно, чи не було ексцесів, він з’являється за моєю спиною і з ходу починає відповідати.
Добре поставленим рівномірним тоном отець Сергій повідомляє, що так, ситуація складна. За його словами, за добу собор може прийняти максимум 15-18 тисяч осіб. Тоді як у черзі стоїть значно більша кількість людей.
Готувалися до великого напливу, але все-таки не до такого: "Реально, стоять по 24 години. Приїжджають не лише із Західної України, а звідусіль".
Подібний здвиг, пояснює отець, був лише під час приїзду до Львова Папи Іоанна Павла Другого. Або, коли привезли з Риму прах патріарха Йосипа Сліпого.
Всі поспішають, адже вже 15 лютого публічне богопочитання буде офіційно завершено.
– А неофіційно?, – перепитую я наївно.
Отець не ведеться і повторює: "Офіційне завершення 15 числа".
– А як правильно називати виставлену реліквію? – не відпускаю я отця. Той оживляється і розпрямлює плечі.
– Це оригінал нерукотворного образу Господа нашого Ісуса Христа, який зберігається у особистій захристії папи Франциска при Сикстинській капелі, який ще називають Мандиліон з Едеси.
Спостерігши відсутність розуміння на моєму обличчі отець продовжує:
"Є кілька нерукотворних образів, є багато теорій про їхнє походження, тому аби не плутати Мандиліон із хусткою Вероніки, як це зробили наші журналісти, потрібно знати наступне. Є плащаниця, є хустка з плащаниці - це та, яка була на Ісусові Христові, коли він був у гробі. Третя хустка - це, власне, хустка Вероніки, четверта – це хустка Авгаря. Щоб ви розуміли, коли ця хустка була вже в Константинополі, чи навіть у самій Едесі - вже було кілька її копій. Факт той, що науковці згідні, з тим, що саме цей образ є, можливо, найстарішим з тих, що дійшли до нашого часу. Технічно, це є дошка, на яку наклеєна матерія. Зверху є малюнок, який датують 406 роком. Але саму матерію ще ніхто не досліджував. Адже, щоб зробити дослідження, треба, відповідно, знищити цю матерію".
Я роздумую, що для досліджень можна знищити лише мікроскопічний клаптик, але не наважуюся заперечити. Мені вистачає інформації про те, що від самого початку було багато копій.
Вже згодом, я вичитую у Вікіпедії, що легенда про Мандиліон або Спас Нерукотворний з’явилися на основі переказу про лист самого Ісуса до Авгарія, царя міста Едеса. З часом теж починають вважати, що крім листа Ісус передав Авгарії і рушник, яким витер своє мокре обличчя. Тому, на Мандиліоні ми бачимо бороду зліплену клиночком – від води.
Збереглися свідчення, що Нерукотворного Спаса, тобто, взагалі першу християнську ікону у едеситів відібрали візантійці, пригрозивши зруйнувати місто. Стверджується, що з Константинополя ікону, у свою чергу, викрадають хрестоносці під час зруйнування візантійської столиці.
На цьому сліди святині губляться. А на її роль сьогодні претендують кілька подібних образів.
Втім, отець Сергій, мабуть, теж читав Вікіпедію.
На моє запитання: "А ви самі щось відчули, коли побачили реліквію?", він зі стриманою поблажливістю відповідає:
"Відчувати не треба, треба вірити і все. Це просто образ. Людина дивиться на Бога в категорії віри. Це трохи інша річ. Люди йдуть сюди кожен зі своєю вірою – часом з магічною. Ми намагаємося говорити їм, що це неправильно. Але йдуть і люди з гарною, правильною вірою. Ті, які двадцять годин відстояли і жодного разу не нарікали. А є й такі, які готові битися за те, щоб доторкнутися якоюсь своєю майкою до образу". Видно, що така поведінка справді обурює отця Сергія. Він додає:
– З цим, звичайно, потрібно працювати. Це називається виховання народу. Ми, як народ, ще не є настільки зрілий духовно і навіть культурно як за кордоном, я маю, на увазі західний кордон, звичайно.
У цей день, коли зранку були підписані нові Мінські угоди, всі розмови так чи інакше повертаються до миру. Тому, отець Сергій конклюдує:
"Представлення реліквії приурочене 25-ій річниці виходу з підпілля греко-католицької церкви. Тобто, 25 років вже маємо свободу. Зараз ми реально стоїмо на тому порозі, коли цю свободу може втратити все суспільство. Ми просимо Бога про мир2.
Я дякую і просуваюся далі. Рухаюся паралельно до черги, оскільки перебуваю у просторі зворотнього маршруту.
Зайти в собор, протиснувшись поміж людей я не наважуюся, кілька разів зустрівшись із непробивними поглядами вкрай стомлених паломників.
Зверху зі сходів спускаються ті, хто пройшов усі етапи. Веселий парубок зупиняється і просить священника, що проходив повз, сфотографувати його на телефон. Той довго підбирає кадр.
Ловлю пару. Чоловік і жінка. Натрапляю на людей з гарною вірою, про яких згадував отець Сергій.
– Як вам стоялося?
Чоловік передає пакета жінці.
– Стояли годин десять-одинадцять. З сьомої рана.
– Важко було?
– Нє, чого? Нормально, легко, стояли з великим моральним піднесенням.
– Тобто, щось відчули?
– Відчули щось надзвичайне. Будем надіялися на успіх і мир в Україні. Може її і привезли до нас під час війни – для нашого спасіння і в поміч. Виходячи з сьогоднішніх результатів в Мінську, а я вдень їздив спеціально послухав, то вроді можна сказати, що йде до миру все, хоч і подивимося, що буде на ділі.
Питаю звідки вони – з Золочіва. Чоловік посміхається, усмішка буквально рветься з його обличчя. Я йому трохи заздрю. Церковний хор понад головами натовпу у цей момент співає лише для нього.
Змерзлі руки вже не тримають диктофон. Я швидко виходжу за межі собору і спускаюся вниз по вулиці Листопадового Чину.
Шукаю поглядом своїх сусідів по черзі. Бачу білі куртки студенток. З того місця, де я втік з черги, вони просунулися ще метрів на тридцять.
Я їм трохи заздрю, точніше їхній вірі.
Чи що там змушує їх стояти до кінця.