Чудесний треш співачки Катрін за один день скинув усю творчість Дзідзя з пароплаву сучасності.
Завіса нео-сталінізму голосно впала і відтепер невинне дитяче щебетання Дзідзя мусить переходити на якийсь новий рівень буття, а відповідно й творчого матеріалу. І це ще добре та вчасно, що його виступ на Арені-Львів відбувся 18 травня, бо після позавчорашнього кліпу Назарія Павлеси той концерт втратив увесь свій сенс.
Життєрадісна оригінальність Павлеси на усіх фронтах розбила рекламну вилизаність кліпів Дзідзя. Реальність поборола фантазування і тепер для такої реальності потрібні зовсім інші фантазії. Безпосередність перестрибнула усю ту карнавальну посередність, що змушена постійно когось копіювати у своїх звуках, текстах і кадрах. І це не Дзідзьо такий – це країна така (наприклад, тут і тут).
Якщо у стерильному просторі української реклами з'являється хоч щось більш-менш адекватне, то це – стопудово плагіат. І тут вже зовсім не зрозуміло, навіщо за таких обставин було для останньої реклами Львівського пива виписувати з Голлівуду Вадима Перельмана, режисера фільму Будинок з піску і туману?
Але Дзідьо і без ураганистої Катрін мав колись подорослішати, як подорослішав колись ліричний хлопчик Михайло Хома, раз і назавжди зрозумівши, що з такими піснями як "Я сумую за тобою" йому ніколи не побачити каділака у своїх обіймах та не чути такого хайпу навколо своїх вух.
Так і став він бійцем невидимого фронту, виконавцем комедійного антигламурного попу Дзідзем на цій консервативній Галичині. І не його вина, що цій ортодоксальній публіці для повного щастя у локальній творчості Дзідзя вистачає лише блискітки, натяку на універсальний успіх Вєрки Сердючки (програмний текст професора Макса Попелиша-Росочинського про феномен Сердючки можна прочитати тут і тут).
І не його провина, що збірники Секс у нашому селі були повноправними господарями цієї побожної землі аж до приходу шансону, а згодом і до пришестя трійці пост-шансону (Стас Міхайлов, Ваєнга і Лєпс).
Традиція є традиція і "Стара баба" як холєра вкоренилась у головах галицького населення з усіма їх кумедіями.
Не вина Дзідзя, що не знайшлося того мудрого чоловіка (чи жінки), який (яка) би порадив (ла) Заліску піти працювати лісником, а гурту Мері – розвантажувати вагони.
Детермінований таким ворожим до всього непобожного і нечемного середовищем Дзідзьо навіть свого улюбленого Скрябіна вимушений давати в обрізаному варіанті. Скрябін на Галичині – ворог народу і тому скрябінські кавери на його альбомі – це найбільш провальні треки. Немає у них вже первісної спонтанності та фрікової придуркуватості. Слова скандал та епатаж вже давно набули інших значень, а евфемістичний "Бультер'єр" та колискова "Мумітроль" й досі продовжують лякати побожних селян.
Тому у цнотливій та лагідній комедії Дзідзя ніколи не будуть відображені (неможливі як провокація, як конфлікт) такі сатиристичні моменти у творчості Скрябіна як проект "Спатанка #1 ВафLEE" з треком "Натаха" та проект Злий репер Зеник з треком "Ти дохуя пиздиш".
І тому на цій сатиристичній ниві десакралізації непорочного образу святої Галичини Дзідзя вже давно обскакали Двісті Boys зі своїм хітом "Христоc Воскрес".
Але Дзідзьо вимушений працювати настільки делікатно, щоб точити камінь з середини своєї партизанською підпількою. Він мусить бути ніндзьою, бути у масці, щоб бути ближчим до народу та його бажань (тому й весь альбом "ХА-ХА-ХА" такий дещо одноманітний на вимогу мас). Мусить бути недалеким у цьому царстві інфантильності та недорозвинутої сексуальності і тому оспівувати піонерські радощі від споглядання малої без ліфчика (трек "ХА-ХА-ХА"). Мусить бути непомітним навіть для своїх рідних галицьких інтелігентів. Останні й досі непроідентифікували у ньому свого. Не помітили іронії, якісного саунду, культурних цитат, трендової ознайомленості та адекватних текстів.
Не помітили у "Ялті" та "Гопа-гопа" цитат на докапітальну творчість Ляпіса Трубецького, де схрещувались Таня Буланова та група Ramones. У варіанті Дзідзя – це вже буде схрещення Ірини Федишин та групи Misfits.
Пост-колоніальні фанатики звикли до вторинності і тому тут так канає макаронічний текст "Ja ci? kocham" з усіма привітами Челентано та його Сюзанні. З такими розкладами, навіть адаптацію атмосфери кліпів LMFAO для галицьких мас вже можна вважати просвітництвом.
Увесь концепт Дзідзя базований на галицьких фантазіях (ілюзіях) і тому навіть у хуліганці альбому – пісні "Кобіта" – кобіта не дає саме батярам, а в їх бородатому обличчі – усім організаторам того убогого свята на вулицях туристичного Львова. Бородатий Дзідзьо – це символ імпотентного (беззубого, неконфліктного) галицького витання у фантазіях, де того ж Івасюка профанують гігантською писанкою та примітивним проектом за участю недозірок, яких за часів Івасюка за кілометр не підпускали б до сцени за профнепридатністю (окрім піккардійців хіба що).
Отож, небезпека успіху Катрін для Дзідзя у тому, що поки Дзідзьо (а з ним і увесь галицький світ) фантазує, то вона реалізовує (втілює) ці фантазії. Катрін втілення пробивної сили всезростаючої жіночої емансипації. У той час, як майже усе населення тільки бажає виїхати з цієї країни, Катрін вже виїхала. На відміну від піонерського піцика Дзідзя, Катрін – доросла тьотка, вона відповідальна за свої фантазії і тому хлопчики повзають на колінах біля величних поз цієї шамаханської цариці.
На відміну від локального успіху Дзідзя, образ Катрін (незважаючи на усі розперсовані вкраїнські ідеали) є універсальним для країн усього світу. Львівська Катрін могла спокійно вирости навіть з цього відео.
Хотів того Павлеса чи ні, але його кліп – це чудесний треш з людьми, які не бояться бути смішними, не бояться бути дорослими. А що може бути смішнішим за любов та секс? Тільки любов і секс – ці дві найсмішніші речі у світі зі всім їх гіперболізованим символізмом та переліком поз і позицій.
Якщо Катрін – це несмак та вульгарність, то що таке тоді Лобода чи Ані Лорак? Чому Катрін – це убогість, а проекти Міняю жінку чи Голос країни на 1+1 – ні?
Відколи це комерційні заклики до бунтарства від убогих та примітивних Гайдамаків стали highbrow? Чому їх ширпотребний пафос ніхто не називає несмаком і вульгарністю? Їх останній альбом "Годі спати!" (2013) неможливо слухати. Це тільки відірваний від життя музичний критик Олександр Євтушенко у Рапорті про стан культури і НУО в Україні може писати про якийсь міфічний "лавиноподібний прорив у світі легендарних (???) Гайдамаків та стабільно прогресуючу Перкалабу". Стабільно прогресуючу хіба що у тупику, бо експлуатація гуцулів вже давно перетворилась на самопародійну резервацію.
Чому будь-який прояв кон'юнктурного патріотизму за окупації Януковича відразу оголошується святим і праведним?
Останній альбом Океану Ельзи відзначається лише тим фактом, що диктаторськість Вакарчука нарешті посміла, не злякалась елементів іронії. В саунді там суцільні запозичення (якщо не плагіат). Фанати Вакарчука пишуть, що у нього це сталось підсвідомо і якщо це правда, то у нього на кожному альбомі такої підсвідомості декілька прикладів. У його текстах не поезія, а якби написав Ролан Барт – знаки поезії для нерозумних маляток, які у своєму фанатизмі нічим не відрізняються гопоти, яку вони щиро зневажають за несмак.
Комерційність псевдо-фолкових завивань відразу оголошується пророцтвом, а сам Вакарчук – совістю нації, хоча альбом "Земля" – це звичайне nobrow. Фанатики Вакарчука не помічають маніпуляцій, лохи розводяться, лаве біжить рікою і всі чекають романтичних соплів про те, як важко живеться на янучарській чужині. "Привіт Америка" – це чомусь дешево і сердито, а сльози Вакарчука на мелодрамному Голосі країні – це так мило. Якщо "Привіт Америка" – це бездарно, то кліпи "Стріляй" та "Обійми" – це фальшиво і маніпулятивно, тобто вульгарно.
А Дзідзю варто переходити на інший етап своєї творчості, бо ще один кліп Катрін і всім українським виконавцям вже не буде куди рухатись.