Переклад інтерв'ю з польським професором соціології з Торуня Томашом Шлєндаком про те, як поширення фестивального формату змінює культуру
Цей текст розповідає про Польщу та польські реалії, трохи відмінні від наших. Однак, тут можна розгледіти і певні загальні тренди.
Роберт Санковскі: Немає тижня, щоб у Польщі не відбувався якийсь фестиваль. Який вплив це має на нашу участь у культурі?
Томаш Шлєндак: Постійна конкуренція із світовими музикантами добре впливає, наприклад, на рівень польської музики. Але з іншого боку, вся наша культура перетворюється на один великий розмаїтий видовищний простір подій. Уже немає виставок, на які люди би приходили, аби просто оглянути картини, чи концертів, на яких ми б зосереджувалися на прослуховуванні улюбленого виконавця. Коли щось упродовж трьох днів не вміщає усього – від театру і показів моди до споживання пива і соціалізації з людьми та траві, то поляки туди вже не йдуть.
Звідки це береться?
Змінюється структура вільного часу. Проводимо на роботі по 50-60 годин на тиждень, найбільше в Європейському Союзі. І це має наслідки для культури. Щось схоже відбувалося у США на зламі 1980-90 років. У американців тоді теж різко стиснувся вільний час. Використовували його максимально, відвідуючи торгові центри, до яких були добудовані гольфові поля, басейни чи казино.
У нашій країні фестиваль є міксом супермаркету з торговим центром. Супермаркету – бо це територіально і часово упорядкована машина для продавання розваг. Торгового центру – бо це є магічний простір, що пропонує багато атракцій в одному місці і в один час, аби не допустити відчуття нудьги. Щоб спрацьований поляк не мав відчуття втраченого часу. Хто, наприклад, їде на фестиваль "Przystanek Woodstock", отримує наметове містечко і болото, яке виконує соціалізаційно-розважальні функції, – маса потенційних нових знайомих.
Фестивалі притягують вже не лише музикою – театр, кабаре, відпочинок і… збирання сміття.
В рамках нашого дослідження ми спостерігали, що насправді роблять люди на фестивалях. Від "Open'er" у Гдині до "AirShow" під Радомом. Отож, вони переважно стоять в чергах за ковбасками, розмовляючи з іншими людьми, лежать на коциках, втуплюються в айпади і телефони, комунікуючи з рештоюю світу. Чим молодші, тим менше мають клопотів із одночасністю подій. Публіка старша 40 років, яка сформувалася ще за соціалістичної Польщі, коли потрібно було сидіти півтори години в кінотеатрі, нічого при цьому не хрумаючи, може не розуміти того, як можна відійти від сцени на половині концерту і включитися без проблем в другу половину іншого виступу, дорогою випиваючи пиво чи розмовляючи телефоном. Це такий вид участі, яка дає людям відчуття перебування у багатьох місцях одночасно.
Неоліберальне суспільство створило собі відповідний спосіб заангажування в культуру?
Це видно із "спеціалізації" фестивалів. Є події, адресовані так званим новим міщанам. Тим, хто живе у метрополіях і заробляє достатньо багато, аби за кілька днів витратити тисячу злотих. І є події типу Дні Хліба. Збирають натовпи, що нараховують більше людей, ніж мешканців району, в яких відбуваються.
Культура це вже не знаряддя об'єднання людей, чим повинна бути в ідеальному світі, а машина до відокремлення, за допомогою якої поляки показують, яке місце займають в суспільній структурі. З одного боку, це добре, бо завдяки цьому принаймні частина з нас починає задумуватися над тим, що слухає чи що дивиться, замість того, аби зосереджуватися виключно а таких проявах статусу як автомобіль.
Але з іншого боку, культура як певна символічна мова, що сигналізує: я кращий, втрачає потенціал об'єднання суспільства. Коли ми вивчали що саме надихає та мотивує людей, для учасників дорогих фестивалів важливим було те, що зустрічають там подібних до себе. І не зустрічають тих, кого зустрічати не хочуть.
Організатори теж вже мислять культурні події в такий спосіб?
На рівні центральних влад, а особливо, місцевого самоврядування, за останню декаду популярною стала економіка культури, дисципліна, яка займається "ефективністю" подій і показує, що культура теж оплачується і наздоганяє сферу послуг. Політиків і управлінців переконують такі аргументи: скільки людей прийшло, скільки залишили грошей.
Таку економічну оптику переймають і глядачі. Перенавантажені програми фестивалів то власне ефект натиску споживачів. Співвідношенняя ціни квитка до рівня зарплати є інший, ніж, скажімо в Данії. Тому, якщо взамін не отримуємо надмірної пропозиції, якою сповна і так фізично не скористаємося, то їдемо в інше місце.
Колись потрібно було мати прочитаний літературний канон і найновіший номер часопису Przekroj. А що сьогодні означає бути культурним в Польщі?
Одного канону вже не існує. Немає, наприклад, одного набору книжок, який всі освічені поляки мають знати. Ще в середині 90-х інтелігенти читали, наприклад, рецензії в "Політиці", а потім читали книжки чи йшли на фільми, які там згадувалися. Сьогодні, таких мотиваційних чинників на різних порталах чи сайтах є стільки ж, скільки мікросвітів, в яких живемо. До того ж, те, що колись називали причетністю до високої культури, то лише частинка того, чим є сьогодні культура в поточному розумінні. Поляки розуміють термін "культура" негостро і плутають його з розвагою – як перебування з людьми в просторах, в яких "щось відбувається".
Тому, поза фестивальними подіями культура практично перестає існувати. Пошуки грошей на дофінансування звичайного показу картин чи концерту, до яких не доштуковують якусь спеціальну подію, стало дуже важкою справою.
Нещодавно, у великому місті організатори привабливого безбілетного концерту на відкритому повітрі з великими труднощами могли зібрати заледве 2 тисячі учасників, попри рекламу, що транслювалася цілий рік. Інша справа, коли в гру входить фестиваль, на якому окрім слухання музики можна покататися на коні чи побачити показ породистих псі торуньському Центрі сучасного мистецтва працює кінотеатр. Якщо хочеш привабити глядачів, вже не можеш розраховувати на регулярні сеанси незалежного кіно. Потрібен якийсь "винахідливий" показ, типу фестивалю нішового кіно класу Б.
Доброю ідеєю є використання ночі. Люди, які ніколи в житті не пішли б до музею упродовж дня, бо востаннє були там ще в школі, під час Ночі музеїв, все-таки, туди йдуть. Не заважає їм те, що більшість часу стоять в черзі. Тому що це певний вид магічної, підсвітленої кольоровими лампами, небуденності. Змішування просторів або порядків. Як Термінатор в опері.
За тим також йде певна ритуалізація карнавалу. Знаємо, що Ніч Музеїв відбувається раз в рік, готуємося до неї. А одночасно очікуємо, такий карнавал, тимчасове скасування звичного порядку, буде повторюватися щотижня. Тож, з квітня до вересня немає вихідних, упродовж яких не було б якоїсь розмаїтої події, що виводить за межі буденності.
Нова модель участі в культурі перекладається і на інші форми діяльності. Наприклад, релігійну сферу теж розвивають подібним чином. Візьмемо перехід під Рибячою брамою над Ледницьким озером – там десятки тисяч людей беруть участь в певній події.
Тому, методична діяльність, наприклад, розтягнута на довгий період акція з просування читання книжок, на поляків уже не діє. Лише дія багатьма стимулами.
У цьому році на фестивалі диско-поло (кітч-естрада – ред.) гуляло 50 тисяч людей.
Зараз маємо в Польщі два культурних простори: один, мейнстрімний, великоміський, який, власне, проявляється на фестивалях типу "Open'er", і другий, що розважається на місцевих дискотеках чи на пікніках. Ці два простори один для одного є повністю невидимі і непрозорі.
Може ці два світи зблизить міський активізм?
Ці рухи активізують простори, що були раніше занедбані, забуті, виключені зі суспільного обігу. До життя повертаються цілі квартали міст. Берег Вісли (не лише у Варшаві) є чудовим прикладом.
Але є теж інша сторона медалі. Велика частина такої діяльності повністю незрозуміла для люди, які походять з-поза "великоміської" Польщі. Візьмемо, наприклад, зустрічі, на яких розмовляють про, наприклад, квір-гончарство. Цей реальний приклад, взятий не зі стелі, показує як культурні смисли перетворюються на якусь езотерику, що відокремлює суспільні світи. В таких випадках міський активізм – це просто хіповий тренд.