ГаліціяКульт: Як харків'янам презентували Галичину
Куратори та організатори культурного Форуму, який знайомить регіони України один з одним, розповідають про свої цьогорічні враження
Понад місяць тому завершився черговий, третій культурний Форум "ПогранКульт".
Львів'яни безумовно ще пам'ятають як рік тому їх знайомили із сучасним культурним контекстом Донбасу. А тепер вони самі їздили представляти себе до Харкова.
Масштабний, надзвичайно насичений подіями Форум тривав два тижні. За цей час не лише мешканці Харкова пізнавали щось суттєве про регіон-двійник на протилежному боці України, а й львівські учасники активно відкривали для себе столицю Слобожанщини.
Як усе відбувалось, що саме куратори розповідали харків'янам про Галичину та що дізналися нового для себе – про це Варіанти розпитали кількох безпосередніх творців Форуму.
Гадаю, Форум пройшов успішно, хоча б тому, що відвідувачі скаржилися, що не встигають потрапити на усі події. Для мене це досить важливий прецедент, коли людина має нагоду розриватися між різними культурними заходами, коли існує культурний ажіотаж.
Усі локації завжди були заповнені, на театральні події часто реєстрація взагалі припинялась за браком місць. Так, на виставу "Театру переселенця" реєстрація глядачів закінчилась вже за два дні до прем’єри.
Отже, це все потрібно, є цікавість до Галичини. Галичани і харків’яи насправді дуже мало знають один про одного. Тим більше, що Галичина – це такий ніби бренд, цікавий сам по собі.
Як організатору, мені було цікаво спостерігати у Харкові повне розшарування двох сфер культури – офіційної, державної та неофіційної, приватної. Це як ніби дві паралельні площини, які ніколи не перетинаються. Так, для мене було повним сюрпризом, що співробітники департаменту культури облдержадміністрації, який знаходиться в будівлі Держпрому, у відповідь на моє запрошення "приходьте на відкриття Форуму у ЄрміловЦентр запитали – "А де це?". А це якраз через дорогу від них.
Ми завжди намагаємося не впадати у "партизанщину" і якомога тісніше співпрацювати із державними органами влади, аби інтегрувати їх у підтримку культурних процесів. Ми постійно ставимо їх партнерами. Харківська облдержадміністрація пообіцяла нам всіляку підтримку. Але, зрештою, це звелося лише до кількох підписів на дозвільних документах, попри те, що мова не йшла про якусь фінансову підтримку – лише про організаційну.
Тільки один раз ми задіяли місто Харків і міський департамент культури. Точніше, це письменниця Марія Матіос задіяла, коли за тиждень до початку Форуму мінкульт погодився фінансувати постановку її п’єси "Нація". За такий час ми встигли тільки надрукувати афіші і Марія Матіос знайшла якийсь спосіб звернутися до міської влади з проханням посприяти розповсюдженню інформації про виставу. І департамент культури міськради запропонував наступну допомогу – забезпечити триста, максимум чотириста військових. На моє прохання не робити таких радикальних рухів, мені пояснили, що це нормально, так часто робиться:
"Наприклад, конкурс бальних танців у нас регулярно військові відвідують. Іноземці дивуються, а ми відповідаємо – люблять наші військові бальні танці!".
Звісно ж, від такої підтримки довелося відмовитися, але зал, на щастя, й так був заповнений.
Цей випадок показує, у яких паралельних світах ми все ще існуємо і наскільки відмінно розуміємо пропаганду культури.
Якщо пригадати минулорічний Форум "ДонбасКульт" у Львові, то, на мою думку, харківська аудитторія виявилась більш відкритою до спілкування. Зі Львовом працювати виявилось дещо складнішою справою. Можливо, це через особливість "донбаської" тематики. Адже, очевидно, що Донбас – це регіон особливий, тим більше у контексті війни на сході.
Мені здалося, що львів’яни часто бувають критично налаштованими ще до того, як ознайомляться із представленим матеріалом. Частина аудиторії вже заздалегідь мала свою думку – добре це чи погано.
У цьому сенсі Харків більш відкритий, він не робить висновків наперед. І активно включається у дискусію. В результаті, спонтанних відгуків про Форум, про те, чи це важливо, у Харкові ми отримали більше, ніж у Львові.
Курувати кінопрограму про Донбас минулого року у Львові мені було набагато легше, адже, я родом з Донеччини і це мій контекст. А тут доводилося самій теж відкривати для себе галицькі кінопростори.
Програма кінопоказів під час цьогорічного Форуму "ГаліціяКульт", на жаль, вийшла дещо скороченою. Хотілося показати набагато більше, аніж дозволяли рамки програми. Мені був дуже цікавим радянський період галицького кінематографу, тому спочатку я збиралася представити і такі знакові стрічки як Іванна чи Мрія. Наші партнери – Польський інститут чи Австрійський Форум теж пропонували включити дуже багато цікавих стрічок. Але двотижнева програма – це не так вже й багато часу. Та й не завжди вдавалося домовитися щодо прав на показ – таким чином, ми не змогли показати В темряві Агнєшки Голланд.
Зрештою, ми обрали лише ті стрічки, які представляли принципові моменти усієї складної та тривалої історії Галичини і давали глядачам базові уявлення – про австрійське минуле, про включеність у польський контекст, про радянський час і про сучасність.
Це стрічки найрізноманітніших форматів – як приміром, польська екранізація творів Бруно Шульца (Санаторій під клепсидрою), документальна подорож Україною австрійського екскурсовода (Один Світ), поетичне кіно (Білий птах з чорною ознакою), військова драма про Першу світову війну (Аустерія) чи нинішній хіт української документалістики (Жива ватра).
На жаль, не завжди зали були повні. Так, на радянське кіно чи "поетичне" прийшло не так багато людей, як хотілося б. Найбільш цікавим пунктом кінопрограми для харків’ян виявилась Жива ватра Остапа Костюка – на цьому показі увесь зал був заповнений вщент.
Велику увагу привернула теж зустріч із організаторами львівського фестивалю короткометражок Wiz-Art та Львівською кінокомісією. Так виглядає, що на рівні фестивального короткого метру між Львовом та Харковом вже буде продовжуватися подальша співпраця.
Думаю, що певна проблема полягала в тому, що ми показували стрічки не в кінотеатрах, а в інших місцях – галереях чи кнайпах. Збирати аудиторію там доводилося практично "з нуля".
Також ми представили результати праці учасників резиденції для молодих кінематографістів Галичини та Харківщини, менторами якої були львів’янин родом із Коломиї Остап Костюк та киянка родом із Харкова Любов Дуракова.
Головна тема – "Харків крізь героя". Це був такий собі експеримент, швидше воркшоп, який передбачав насамперед знайомство та спільний процес навчання для галичан та їхніх колег зі сходу. Учасники мали лише два тижні на пошуки героя та на зйомки документальної замальовки. Тому, не дивно, що найкращою, як на мене, роботою стала стрічка Давай, Юра, давай харків’янина Олександра Чернобая, який вже давно знав свого персонажа і зміг передати доволі глибоке занурення у його життя.
Решта фільмів розповідали про внутрішнє життя величезного архітектурного комплексу Держпрому, ринок "Барабашово", Будинок Слова, у якому в 1930-і роки жили відомі українські літератори та інші прикметні сторони Харкова.
Ця резиденція навіть надихнула і мене взятися за камеру. Поміж іншими справами я постаралася зняти свій власний кінонарис Хранитель часу – про майстра-скляра та його дивну колекцію.
Гадаю, що Форум "ПогранКульт" має величезне значення для взаємопорозуміння між регіонами України і його, безумовно, слід влаштовувати і надалі. Мені здається, що це неоціненний досвід як для учасників Форуму, які мали нагоду тісно комунікувати і творити спільний продукт, так і для відвідувачів подій, які отримали можливість для доволі тісного знайомства із чимось малознаним.
Я теж була дуже рада тіснішому знайомству із Харковом. На жаль, для повного занурення таки не вистачило часу – наприклад, для мандрівок районом Харківського тракторного заводу. Це унікальний простір і в архітектурному, і в інших сенсах.
Чим мені подобався проект резиденцій – ми не вирішували ніяких глобальних завдань. Просто група молодих людей приїхала в гості до іншої групи. Всі разом тусувалися і щось робили. Ні з чим не боролись і просто насолоджувалися радістю щось творити разом.
Тому, в мене, наприклад, було відчуття чогось цікавого та веселого, радісного.
І, власне, тому з усіх робіт, що були створені під час кінорезиденції, мені найбільше сподобалася стрічка Давай, Юра, давай. З одного боку, там показується повна дупа. Герой живе в забитому селі під Харковом і заробляє на життя газуванням води для дальнобійників по 4 гривні за пляшку. Здається, суцільна депресія. Але цей хлопець демонструє настільки позитивне ставлення до навколишнього світу, що фільм вийшов світлим та обнадійливим. Він має мрію – поїхати до Голлівуду та стати відомим актором. Крім того у нього є купа проектів з переоблаштування села. Наприклад, збудувати сміттєпереробний завод на закинутій фермі. Дуже актуально. Ти просто віриш цьому хлопцю – що він таки щось зробить, не те, так інше.
Кожна резиденція працювала по різному, з різними результатами. Найбільш рівний, позитивний процес спостерігався у роботі учасників анімаційної резиденції.
А найцікавіше мені було спостерігати за муралістами. Уявіть львівських митців, які поїхали до Харкова з місією, аби там якось представити себе та свій регіон. А на місці вони зіткнулися з реальністю заводу "ТурбоАтом". Директор заводу, який надав стіни підприємства та кошти на закупівлю фарб, висловив чітку візію – попросив намалювати сучасний станок, з думкою, що мурали повинні стосуватися його заводу.
Для львів’ян це, безперечно, було викликом. Але завдання виконали прекрасно.
Цікаво відбувалась резиденція графіків. Зрештою, вона перетворилася на якусь секту шанувальників свого ментора – відомого митця Павла Макова. Учасники приходили на зустрічі із ним із таким пієтетом, який можна порівняти із ставленням монахів монастиря Шао-Лінь до свого вчителя. Можливо, за матеріалами резиденції влаштуємо у Львові окрему виставку – "Павло Маков та учні".
Дуже важке завдання було у резидентів-архітекторів. Вони повинні були за пару тижнів випрацювати проект ревіталізації громадського простору довкола Будинку Слова. І їм це чудово вдалося – тепер усе залежатиме від волі харківської громади.
Насправді, увесь Форум був двома тижнями суцільного задоволення. Кілька прекрасних змістовних подій на день. Хоча, дещо пригадую із подивом. Приміром, Харківський художній музей, в якому влаштували виставку "Мистецтво Галичини з фондів музеїв України", створив купу обмежень для кураторів. Їм не дозволили розміщувати на стінах будь-які написи. Кожен зал виставки мав якусь свою тему, однак, без відповідних написів було доволі важко зрозуміти концепцію.
Гадаю, Форум був дуже успішним. Не знаю, як щодо поставленого завдання презентації одного регіона іншому. Адже, що таке комунікація між регіонами? Комунікація може бути лише між конкретними людьми. І це дійсно склалося. Якщо я їхала до Харкова з певним відчуттям тривожності, то насправді все пройшло дуже спокійно. Ні разу в мене не виникло відчуття, що я на чужій території. А це дуже важливо. Натомість, було відчуття спокійного намагання зрозуміти інших, без надриву і без пафосу.
Це була справді робота над собою, часто дуже інтимна і приватна. Так, для мене найважливішою подією Форуму стала виставка галереї ICONART. І це було несподівано.
Два тижні для такого Форуму – це ніби багато, але, якщо думаєш про те, скільки є тем і про що хочеш розповісти, то хочеться розтягнути усе на довше.
Лекційно-дискусійна програма – це особливий жанр, до якого не завжди і не всі готові. Коли мене журналісти просили коротко розказати про "цікавинки" програми, я відповідала так: будемо говорити про серйозні речі, адже ми приїхали сюди розповісти про складне минуле і сучасні виклики цієї частини України, поговорити про те, що нас об’єднує і як сьогодні разом можна дивитися на дуже різне минуле сучасних регіонів України.
Насамперед, ми прагнули представити критичний підхід до певних історичних тем колишньої Галичини, поглянути на сучасне конструювання і брендування концепту "Галичина", вийти на ширші сучасні теми, які довгий час були маніпулятивними і слугували "каменем спотикання" у розмовах між різними середовищами, групами і частинами України.
Сьогодні, маємо досить ідеалізовану романтичну візію Галичини, яка добре експортується назовні і, маю підозру, частина харків’ян вже бувала у Львові і встигла спожити цей міф. Тому, ми хотіли поговорити про те, звідки саме взявся цей міф, чому він так добре продається сьогодні. А з іншого боку, підштовхнути харків’ян до подальшої рефлексії над їхніми міфами, наприклад, тієї ж Слобожанщини чи "Харкова – першої столиці".
Другим важливим блоком були теми історичні, складні питання минулого цього краю, території якого у ХІХ–ХХ століттях були домом для різних етнічних спільнот, побували у складі чотирьох держав, пережили дві світові війни, три окупації, етнічні чистки, депортації, Голокост і стали моноетнічними та монокультурними в другій половині ХХ століття. Лише вдумайтесь в усе це. Це важко осягнути, а ще важче критично і без емоцій про це говорити.
З цих питань ми вийшли на тему сучасної маніпуляції і використання історії. Це, звісно ж передусім тема націоналізму, дуже важлива не лише для України, а й для всієї Європи. Зараз, як виглядає, відбувається відродження націоналізмів. Які небезпеки це нам несе? Яким є місце українського націоналізму? Звідки взявся стереотип, що націоналізм зародився в Галичині? Такі дискусії напевно найбільш вартісні в цьому проекті. Коли люди можуть висловити різні думки і почути один одного.
Головний месидж, який ми хотіли донести до харків’ян – у нас різне минуле, різні історичні і культурні контексти, різні памяті, але це не означає, що ми не можемо спілкуватися і знаходити спільні точки дотику. Адже, сучасна Україна є нашою точною дотику і основою для осмислення нашого різного минулого і включення цієї різнорідності в сучасний дискурс про минуле.
Було неймовірно цікаво і відповідально вийти за межі свого міста, своєї аудиторії і організувати таку програму в Харкові.
Центр міської історії вже декілька років поспіль влаштовує у Львові серії публічних лекцій та дискусій щодо міської історії та міської багатокультурної спадщини. Складніше було працювати з містом і публікою, яких не знаєш. Тому, упродовж року ми мали декілька поїздок і зустрічей з різними середовищами, відвідували різні простори, щоб зрозуміти, які є питання і очікування у харківської публіки, і як ми можемо з цим працювати.
Публіка на наших заходах була дуже різною, що мене приємно дивувало і тішило. Це чудово, що ми змогли зацікавити різні аудиторії, адже, у цьому і полягала ідея форуму. Від самого початку я відмовилася проводити нашу програму в академічних просторах – університетах, біблітеках. Ця програма – для широкої аудиторії, а не вузького кола спеціалістів, які мають свої професійні майданчики для дискусій.
Наскільки я могла помітити, Харків є містом, в якому чи не найбільше відвідуються виставки. Формат лекцій та дискусій привертає значно менше уваги. У Львові ж ситуація абсолютно протилежна.
Часом, у мене складалося враження, що харківська публіка хоче більше почути про, власне, міфічний, ідеалізований образ Галичини, ніж проприземлену реальність, позбавлену романтичності.
Але програмі вдалося стати перетином доволі різних думок і голосів. Так, дискусія про націоналізм показала цілий спектр розумінь того, як ми можемо сприймати це явище контексті сучасної України – від романтичного захоплення і до критичного осмислення.
Маю надію, що досвід минулих років дався взнаки і робота над цим форумом у Харкові була більш конструктивною і у випрацюванні ідеї, і у діалозі між кураторами.
Цього разу ми намагалися вибудувати наскрізну тематичну лінію для окремих програм і окреслити спільні блоки питань. Тобто, дати можливість аудиторії доторкнутися до одних і тих самих тем у різних форматах.
Часто наші лекції тематично продовжувалися показами фільмів, чи виступами лекторів літературної програми. Наприклад, лекцію Ірини Старовойт про багатоетнічне минуле Галичини і складну пам’ять про нього доповнив фільм Останній єврей з Дрогобича.
Лекції Ірини Склокіної та Богдана Шумиловича про радянський проект на західній Україні та про культуру пізнього соціалізму на прикладі Львова супроводжувалися документальними стрічками про радянський Львів.
Це справді колосальний труд – організувати таку велику програму. І у цьому велика заслуга організаторів Благодійного фонду "Мистецькі надра", які вже втретє це роблять і мають намір робити у майбутньому. І також велика подяка Фонду "Відродження", який підтримав нашу лекційно-дискусійну програму.
Довготривалий проект живе тільки тоді, коли він розвивається і змінюється. Трьохрічний досвід та "набиті гулі" – це добра база для того, щоб подумати, куди розвивати проект далі, які нові і актуальні акценти ставити в цьому проекті. На щастя, дискурс про дві України і "Схід і Захід разом" вже відійшов у минуле. Проект "Мистецькі надра" виходив з такого протиставлення у 2014 році і це було зрозуміло і виправдано на той час. Культура була тим інструментом чи засобом, який мав силу ламати ці конструкти. Зараз ситуація змінилася. Люди починають усвідомлювати, що бути різними – це нормально, це цікаво, що бажання зробити всіх однаковими відгонить авторитаризмом, контролем і обмеженням свобод, що багатоманіття – це наше багатство, а не прокляття. І чим більше ми це усвідомлюємо, тим менше можливостей для політичної маніпуляції.
Тому, чекаємо від наступних Форумів нових важливих меседжів і тем!