Новий мініальбом гурту Гапочка про нюанси життя між Києвом та Прагою.
Катя Гапочка повертається з гуртовим записом м'якого інді-попу після попереднього релізу сім років тому.
У категоризації української музики гурт Гапочка має розташуватися десь між Талітою Кум та Крихіткою. Такого хитромудрого та розважливого інді бракує нині тутешній сцені.
Розпочинали вони з поп-року на альбомі "Етап" (2012), де вже можна було зауважити той момент, що балядові, ліричні речі їм вдаються особливо добре ("Віддай"). Той звук, до речі, десь трохи спрощував їхні нюанси. Це лише закцентував мініальбом "Електроакустика" (2014), де треки з дебютника були значно цікавішими у новому саунді поміж чогось доброго ("Незвичайні").
Альбом "Лови мої слова" (2015) варто вважати їхнім найкращим наразі релізом, глибшим, артовим та багатошаровим. Це вже був викличний інді-рок, якому грайливо давалася прифанкована пульсація ейфорії ("Незвичайні", "Бути").
Поміж згадки про двійко російськомовних треків, які невідомо, що там забули, ще раз треба нагадати на красу їхніх балад ("На самоті"), а також насамперед зауважити спокусливий трек "Губи прикуси", де ввижається щось поміж Simply Red та Sade.
Наступний альбом "Необхідна" (2019) вже повністю надолужив дебютник "Етап" своїм приблюзованим інді-роком ("Необхідна", "Твій голос") та зазіханням на індітроніку ("Мала"). Вдосконалили вони й щось приґранджоване у собі ("Мета"). Вже традиційно їхні балади ("Старт", "Мить") вирізнялися більшим спектром емоційних ситуацій.
Десь трохи шкода, що у мініальбом "Kyiv–Praha" (2026) не увійшов трек "Вечорами тихими". З іншого боку, чотири треки цього релізу цілком компенсують цю відсутність своїм м'яким інді-попом, де варто смакувати всі переходи та інтонації, а також певну сюрність ситуації ("Ptakha", "Litak").
Всю ту об'ємну деталізацію, наче це гурт Saint Etienne поміж любові до прихованої йоркіани ("Julia", "Bluz"). Чогось такого направду нині бракує на українській сцені.