Не думав і не гадав звичайнісінький хлопчина з Куропатників, що він колись стане головою самої Галичини.
Не думав і не гадав, але мріяв, і, можливо, навіть і фантазував.
Так довго сидіти за спиною у Андрія Садового, то шкідливо для здоровля та психіки простого тернопільського хлопчини, і тому вже віддавна Олег Синютка оглядав навколишні території своїм віщим поглядом.
Оглядав і просив у Миколая про подарунок долі у вигляді чогось вищого, кращого і сильнішого.
Оглядав і чемно просив у Миколая про те, щоб Садовий відпустив його так, як Лео відпустив Кейт, чи як Кейт відпустила Лео.
Синютка просив і просив.
Просив чемно та смиренно і ось, нарешті, дочекався тієї омрієної миті блаженства за Тютчевим.
І ось вже тепер, оглядаючи навколишні території з галереї безсмертних небожителів, він може спокійно споглядати ті часи, коли йому доводилось ось так мило заглядати в очка Садового.
Чи вислуховувати патетичну маячню найгіршого голови Львівської облради.
Чи мерзнути на вокзалі (замість Садового) в очікуванні анкерів нового голови Львівської ОДА.
Усього цього вже не буде, бо Синютка уклінно просив вищі сили ось так.
І навіть ось так.
Спробув і ось так.
І навіть намагався ось так.
Зі свободівських глибин він взивав до Господа і Господь почув його.
Почув і побачив його багатостраждальне обличчя на гальорці для чиновників Садового, а насправді, на галерці для шмагання арапником за гріхи Садового.
Побачив і почув його каторжні молитви.
Побачив і зігрів його теплом білосніжного пєца провидіння.
Тож радуйся, Невісто неневісная, бо небеса тішуться з землею.
