Open The Dorn – як Дорн намагається увійти у двері американської мрії.
У новому англомовному альбомі Іван Дорн постає незвично голим. Велике значення у його музиці, окрім костей біту, м'язів басів та шкіри мелодій, завжди займало тріпотіння особливої колоритної манери співу та словотворчості. Тепер, Дорн вирішив зняти із себе ці квітчасті кольорові лахи – та постати перед слухачами гладким та пружним, лише у тваринній оголеності переважно інструментального груву.
Альбом OTD починаєш слухати із великим інтересом – чи буде це оголеність якогось спритного Мауглі, що раніше ховався за ганчір'ям; чи оголеність того самого короля із казки Андерсена?
На такий експериментальний крок Дорн пішов з надією підкорити американський ринок. Тобто, як підкорити – швидше, здобути там хоч якесь ім'я, хоч якусь увагу тамтешніх слухачів чи продюсерів. І для цього він виходить до американської аудиторії без словесних покривал – лише з якимись стрічечками та рюшечками у формі випадкових вигуків, завивань та приглушених речитативних відлунь.
У інтерв’ю співак хвалиться непоганою англійською. І тоді цілком незрозуміло, навіщо Дорн відмовився від лірики у треках нового альбому.
Хоча, може бути і таке, що вся ця легенда про похід на Америку – це лише креативний рекламний хід для заманювання суто СНГ-шної публіки. Хто ж у цих забитих краях не захоче послухати альбом, яким Дорн намагається зробити ім'я у Штатах?
З іншого боку, Іван Дорн – це не тільки блондинистий пострибун. Це і велика команда професійних продюсерів та музикантів. Можливо, для перестрахування зробили наголос саме на колективній роботі, на представленні проекту, а не суто вокаліста.
Так чи інакше, маємо нового несподіваного "Дорна" – майже інструментальний альбом, що майже пополам розділений на танцювальні та лірично-лаунджеві треки.
Навіть без "американського" контексту, це досить експериментальний крок у невідоме, спроба проекту сказати нове слово, вийти на новий рівень – не поп-метелика, а мужа.
І тут постає питання – навіщо застрибувати на нові горизонти з допомогою ніякого, середнякового звуку, який розмазується по вухах поціновувачів електронної музики вже останні півтора десятиліття?
Увесь грув нового альбому – із ейсід-джазовим органчиком, піаніно-семплами та помірно-цікавими бітами а-ля "Збірка джаз-джанглу Ібіца – 2014" чи "375-й трибют великому Рашаду" – ніяким чином не можна назвати експериментальним. Швидше, учнівським. Спроба аматорів вийти на рівень "фірмового звучання" – ось, виявляється, велика ціль проекту "Іван Дорн", яку можна побачити у новому "голому" альбомі.
Цим дорнівці ніяк не відрізняються від величезного кодла продюсерів-початківців з усього світу, що намагаються засвітитися на глобальному ринку. І щоб Дорн від них чимось принципово відрізнявся – не помітно.
М'який, розтоплений вокал на Such a Bad Surprise? У Лондоні такі голоси куються пачками.
Сирий біт на Afriсan? Досить послухати автентичних зірок з чорного континенту, які стали модними на Заході, щоб зрозуміти нецікавість цього треку для тамтешніх лейблів і недостатню "забійність" для андерграундих танцювальних клубів.
Інді-данс-поп на Beverly? Дорн трохи припізнився – років на десять.
Чьотєнькість Collaba? Це непогане інтро для концептуального альбому, яке не знаходить жодного продовження.
Соул на Goodbye? Цей саксофон би придався заповнити порожні місця на збірнику "До сторіччя ейсід-джазу".
Groovy Shit? Ну цей трек варто послати кільком незалежним танцювальним лейблам. Є непогані шанси, що видадуть на вінілі.
І так далі, і тому подібне.
Під це все діло, слова Івана Дорна про повагу до Q-Tip, A Tribe Called Quest, Вільямса Фаррелла чи Кендріка Ламара виглядають лише як плакати у кімнаті підлітка, який навіть відвідавши нарешті батьківщину своїх героїв, жодним чином до них ближчим не стане. Лише привезе звідти макдональдсівську кепочку та селфі із Мікі-Маусом, які він повішає поряд з плакатами кумирів. Та й усе.
Альбом Open The Dorn міг би бути черговим чарівним стусаном вітчизняному шоу-бізу, а став лише підписом "тут був Ваня" на брилі американської електронної музики, одним із мільйонів подібних надписів.
Іван Дорн справді чудово відчуває грув "чорної музики". У нашому просторі він справді єдиний "чорний", трохи придуркуватий, завжди з напнутим відчуттям тілесної ритміки, навіть трохи поет.
Але OTD показав усі його обмеження у ширшому контексті. Сам Дорн це, мабуть, відчував своїми залишками "чорної інтуїції", тому і не наважився дати на експорт щось справді своє – із химерною лірикою та ледь дебілкуватим шармом, за який тут його і люблять.
Натомість, з'явився скромний, стриманий реліз, що орієнтується на заморожену класику, немов на рятівне коло у океані американського шоу-бізу.
OTD засвідчує – Іван Дорн не такий впевнений у собі, яким хоче виглядати, він теж людина, він боїться стрибати з моста у воду. Він не "чорний", а чорнуватий. Він любить грув, але справжнього безумовного демона у ньому таки немає. Тому, цей новий альбом – це альбом майже без Дорна, він тут просто сховався у мушельку "невидимого Мауглі".
У цьому і його трагедія. Відчуваючи певну силу на тлі загальної вітчизняної поп-імітації, Дорн зміг зайняти порожню, але затребувану нішу "грув-машини". Легкість із якою стався цей підйом на вершини російських чартів, обманула і самого Івана. Він повірив, що він той самий тру Мауглі, що мільйони рублів російських гонорарів – це і є те саме mojo, той самий блатний фарт, те саме драконяче золото, з яким можна вирушати на пошуки нормального щастя у нормальному шоу-бізі.
Але Росія – це задзеркалля. Тут панує абсурд та омана. Драконяче золото тут тримає Тіматі, а для усіх інших воно цілком може стати гоблінським.
Можна уявити, як важко доводиться Івану утримувати своє місце під задзеркальним сонцем. Він вже витягнув із себе усе, що міг; позичив із Заходу усе, що був здатний там почути. А ще ж потрібно уникати чорної діри війни на Донбасі та стрибати не лише під грув, а й під ГРУв.
Іван Дорн стомився і альбом OTD – це теж його крик про допомогу, сигнал SOS, благання про притулок у нормальності. Але бути зіркою в Україні та Росії – це дивний досвід. І якщо з усіх сил робиш тут кар'єру – будь готовим до дивних мутацій та нездатності бачити себе та світ у справжньому ракурсі. Усе має свою ціну – і гоблінське золото теж.
Тому, Дорн – будь краще нормальним тут. А підліткові мрії ще якось здійсняться у інший спосіб.