Що цікавого можна побачити і з’їсти у Вірменії за три дні автомобільної подорожі?
Навіть якщо заїхати у Вірменію вже з Грузії, все одно країна постає досить несподіваною. Адже, це вже не Кавказ, а окреме Вірменське нагір'я. Дев'яносто відсотків території країни розташовується вище кілометра над рівнем моря. У Вірменії розумієш, що та ж Грузія – ще досить рівнинна країна.
Є й інша важлива для українців відмінність. У Грузії звикаєш до загальної любові. Там досить комусь почути, що ти з України, і все – ти вже рідна людина. Тоді як Вірменія – це все-таки "русский мир", культурна зона впливу Росії. Спочатку місцеві ставляться до тебе дуже приязно, але коли довідуються що ти з України, а не з Росії, посмішка зникає з їхніх облич. Ніхто не каже нічого поганого, але відчувається певний холодок. Особливо, коли теж зауважують грузинські номери на автомобілі.
Втім, до ворожого ставлення також далеко. Поставу вірмен щодо українців можна назвати відсутністю ентузіазму.
Грузино-вірменський кордон минаєш дуже швидко. Жодних черг і це навіть повертає віру в людство, знищену попередніми перетинами україно-польського кордону.
У першому ж містечку зупиняємось – друзі хочуть купити місцеву чурчхелу, яка тут називається чи то суджух чи то ще якось. Кажуть, цього моменту чекали від самого кордону. Я згадую ніяку суху чурчхелу, спробувану в Криму чи у Затоці, і не розумію такого гастрономічного завзяття. Коли мене пригощають, я беру шматочок швидше з вічливості. А тоді негайно простягаю руку за ще одним!
Місцева чурчхела має настільки цікавий смак, що його просто важко описати – бракує потрібних слів. Чітко відчувається лише тонкий присмак кориці. А все інше – суміш різних згущених соків, від виноградного до шовковичного. У кожній місцевості свій неповторний рецепт. І це смачніше навіть за шоколад!
Чурчхела прекрасно тамує голод, але згодом ми зупиняємось біля придорожної забігайлівки "Міраж", яка спокушає своїм невибагливим автентичним виглядом.
Хоча всі попереджали, що на Великдень у Вірменію краще не їхати, через ще холодну і дощову погоду, зате середина квітня – сезон різних цікавих диких трав, які тут широко вживаються у їжу.
Трави займають добру половину столу – це вже звичні після Грузії свіжі тархун, кінза, петрушка, а також блюда із незнайомих варених, а потім підсмаженим з яйцем трав. Щось вдається упізнати – гірську спаржу, а про інше доводиться перепитувати – невідомий сіндрік. Але дуже смачний.
"А ви с России?" – приязно питає офіціантка.
"Нет, с Украины".
Офіцінтка мовчки без коментарів зникає. Згодом з'являється і перепитує – "Водку будете?". Суто механічно хтось перепитує – "А яку?". "Абрикосову", відповідають нам. Це цікаво. Взагалі-то, ми планували насолодитися вірменським коньяком. Як каже відоме прокляття, – "Щоб ти все життя пив вірменські вина і грузинські коньяки". Тобто, протилежні варіанти якраз дуже славляться. Але, спробувавши місцеву "водку", яка виявляється добротною абрикосовою самогонкою з цікавим гіркуватим смаком і тонким фруктовим ароматом, розуміємо, що у Вірменії ще багато чого цікавого.
Як з'ясувалося згодом, фруктові самогонки самі вірмени п'ють частіше, аніж славнозвісний коньяк. Їх тут на будь-який вибір – абрикосові, яблучні, шовковичні. Остання вважається фірмовим вірменським напоєм – попри свою самогонну міцність п'ється вона легко та приємно. Хоча, у цьому і полягає її недолік…
Втім, вибирати напої у Вірменії слід обережно – як і будь-де, звісно. Виноробні заводи часто випускають і підробку – просто міцну горілку до якої додають фруктові есенції. Смак хімічний і зовсім не той.
Далі лісиста і звивиста дорога до Діліджану. Саме тут оселили свого героя Рубена Хачікяна творці культового радянського фільму Міміно.
На центральній площі Діліджану стоїть мідна скульптурна композиція, яка зображає трьох персонажів кінострічки. У Хачікяна із характерним сумним обличчям актора Фрунзика Мкртчяна здалеку виблискує начищений ніс – видно, що потерти цю видатну частину статуї вважається необхідним ритуалом для кожного туриста.
Ми згадуємо, що мусимо спробувати місцеве блюдо "долма", адже, як стверджував персонаж Мкртчяна, тільки у Діліжані "вміють готувати справжній долма"! А ще там “з крану тече вода, яка займає друге місце у світі”.
Та до Єревану ще неблизько, тому минаємо славнозвісний Діліжан без зупинок. Місцеву долму ми так і не спробуємо, але надзвичайно смачна вода нам ще трапиться далі.
Після гір довкола Діліжану підйом триває. Аж ось на якомусь перевалі заїжджаємо у надзвичайно довгий тунель. Швиденько закриваємо усі вікна, адже тунель без вентиляції і там накопичуються вихлопні гази, які не мають куди вийти.
Нарешті виїжджаємо з іншого боку схилу – і ніби потрапляємо у зовсім іншу місцевість. Тут ще дуже холодно, кругом лежать снігові латки, а вітер такий, що часом важко відчинити двері авто під його напором. Починає падати дощ. Черговий поворот дороги і удалині помічаємо світлий масив озера Севан.
Це унікальне високогірне озеро, яке простягнулося більше ніж на тисячу квадратних кілометрів. У цю пору року, навесні воно радує око надзвичайно гарними світло-блакитними відтінками. У Севан впадає двадцять вісім річок, а витікає лише одна – Раздан.
А ще ми знаємо, що там водиться дуже смачна риба сіг – далекий родич лосося. Раніше Севан славився фореллю-ішханом, але в радянські часи з Ладозького озера завезли сіга, який швидко винищив конкурента. Тепер ішхан під загрозою зникнення.
Коли ми купували копчену рибу у будочці при дорозі, то довідалися від продавця ще страшнішу історію про саме озеро. Виявляється, раніше його рівень був на двадцять метрів вищим. Ще до війни радянські інженери з'ясували, що величезна кількість води із Севану просто випаровується і вирішили максимально "спустити" озеро, аби зменшити площу випаровування. На щастя, до цього не дійшло. Спочатку на перешкоді реалізації проекту стала війна, а потім тверезий глузд вірменських науковців таки переміг. Був ініційований протилежний проект із відновлення озера, але в часи перебудови його заморозили через блокаду з боку Азербайджану.
Після Севану дорога помалу починає спускатися униз – в Араратську долину. Можна вже виглядати легендарну гору Арарат. Але звідси її видно лише в хорошу погоду, тоді як ми привезли із собою з Грузії хмари. Тож, Арарат нам не відкрився навіть з Єревану, звідки його, зазвичай, видно цілком нормально.
Єреван як ніби вся країна в мініатюрі дуже гористий. Якась частина міста може перебувати на висоті 600 метрів на рівнем моря, а десь далі – вже за тисячу.
У місті практично не збереглося старої дореволюційної забудови. Центр складається із монументальних будинків сталінських та хрущовських часів. В принципі, Єреван дуже подібний на Запоріжжя – якщо уявити запорізькі сталінки, облицьовані знаменитим вірменським вулканічним туфом. Але, звісно, сюди ще слід додати столичний шик.
Вірменська радянська архітектура часто може видатися набагато старішою, аніж насправді. Адже, тодішні архітектори стилізували свої творіння під древнє вірменське зодчество. І у них навіть непогано виходило. Тож, як і у Запоріжжі тут дуже багато колон – але виглядають вони набагато переконливіше. Прикметно, що суворі лики "стародавніх храмів" та "фортець" дуже вдало вписалися у радянський ідеологічний ландшафт і навіть злилися з ним у якесь міцне ціле.
Завдяки загальній адаптації древніх зразків, радянська архітектура Вірменії виглядає доволі цікавою та некітчовою.
(Втім, це не стосується житлових багатоповерхівок – навіть рожевий туф не здатен приховати відтінок занепаду.)
Центральна площа Республіки – це вже не Запоріжжя, а унікальний мікс радянської та давньовірменської архітектури. Центральною будівлею тут є не владні інституції, а палац Національного історичного музею із добудованою восьмиповерховою Картинною галереєю. Тут справді дуже цікаво, а щоб обійти усі зали потрібно мінімум півдня.
Як давній храм виглядає Інститут рукописів імені св. Месропа Маштоца. Дуже дивно, як радянська містобудівна цензура пропустила такі явні алюзії на набагато древнішу за соціалізм ідеологію.
Та шкода, що за цим всім не збереглося і старого, не-радянського Єревану. Єдина дільниця, яку можна назвати "старим містом" – це хаотичні нетрі на пагорбі Конд, що розташований на схід від сталінського центру. Просто старезна одноповерхова забудова, серед якої, мабуть, можна натрапити і на ще дореволюційні стіни. Місцеві не рекомендували нам ходити туди та розповіли, що чи не весь цвіт вірменського кримінального світу походить звідти.
Найкраща єреванська перекуска – перепічки ламаджо, які тут гордо називають вірменською піццою. Це тонкі круглі листи тіста з дуже тонким розмазаним шаром м'яса поверх. Ніби просто, а має свій неповторний смак.
У тутешніх ресторанах окрім шашликів вас нагодують різноманітними сирами, ситною стравою із м'яса та картоплі із назвою "їж-та-мовчи" (приблизний переклад) та прекрасним супом спас – на основі кисломолочного мацоні та перловки.
По довколишніх селах продають ще так званий "зелений хліб" – дрібно порізана зелень, загорнута в лаваш. Можна їсти і їсти. А коли надокучить – слід пошукати, де продають "гата", велику плоску солодку перепічку із начинкою із подрібнених горіхів.
Таких гастрономнічних цікавинок у Вірменії, мабуть, ще можна розшукати багато. За кілька днів усе встигнути важко.
Та місцеве пиво "Кілікія" варто спробувати відразу ж. Навіть те звичне пиво, що продається у пляшках, дуже смачне і нагадує хороші німецькі сорти. Не до порівняння із "Львівським" чи "Чернігівським".
Давні церкви Вірменії, розташовані у мальовничих гірських закутках – це величезна тема, яка вимагає окремого матеріалу. Базуючись у Єревані, упродовж дня можна відвідати декілька таких пам'яток.
Втім, не можна тут не згадати детальніше про фантастичний язичницький храм бога сонця у фортеці Гарні. Древні дохристиянські святині у Вірменії не збереглися, оскільки усі визначні церкви були збудовані точнісінсько на їхньому місці – адже, довкола них вже була вся необхідна інфраструктура. Але храм у Гарні, зведений упродовж кількох століть до нашої ери, таки спокійно стояв довгий час. Вже у XVIII ст. його зруйнував потужний землетрус. Кажуть, що оригінальна конструкція повинна була б пережити підземні поштовхи – якби місцеві селяни не повитягували залізні кріплення із фундаменту.
У сімдесятих роках минулого століття храм був відновлений. Загублені блоки замінили новими, тому храм виглядає сьогодні строкато – старі камені темні, а нові – світлі. Але під дахом збереглося досить багато оригінальних різблень.
Усередині порожньо – лише у підлозі видніється накрите склом місце древнього вогню, а зверху крізь отвір проникають промені сонця. Під стіною стоїть порожній алтар – колись тут височіла статуя бога сонця, а тепер сюди залазять підлітки, аби зробити селфі.
Хоча ми проїжджали під самим турецьким кордоном, побачити засніжену вершину Арарату (точніше двох Араратів – Малого і Великого) нам не вдалося. Забути про цю прикрість допомогли чудові сушені фрукти із єреванського підземного ринку – таких пахучих і солодких сухофруктів раніше пробувати ніколи не доводилося.
Останній наш пункт призначення – гірський курорт Джермук, аналог нашої Східниці, тільки набагато високогірніший. Сюди лише недавно прийшла весна. Під стінами будинків лежали кучугури снігу. Вулиці були практично порожні – туристичний сезон ще не розпочався, а місцевих мешканців тут заледве сім тисяч. Тож, містечко можна було роздивитися без жодних перешкод. Уся інфраструктура збудована у шістдесятих роках минулого століття – у золоту епоху радянської вірменської арітектури. Знову ж таки, усі важливі будинки відтворювали тисячолітні традиції місцевого монументального зодчества. Храм-кінотеатр, палац-бювет…
З джерел, вмонтованих у стіни, тепла мінеральна вода із сильним присмаком заліза стікає у великі амфори. Можна пити замість чаю – одне із джерел відчутно обпікає руки.
А тоді спуститися в глибоку ущелину до холодного водопаду із романтичною назвою "Волосся нареченої".
Одна із головних принад туризму у Вірменії – канатні дороги. Із Джермука можна піднятися на одну із пласких засніжених вершин. Взимку тут вирує спортивне життя, а зараз у кафе на горі випиває незрозуміла компанія. Один із них виходить надвір покурити. "Знаєте, я сам із Сочі", каже раптом він нам. "Вчора приїхав у Єреван до друзів, а тепер згадую – а як я тут на цій горі опинився?" Так, це все результат славнозвісної шовковичної горілки…
У екстрім-парку біля Діліжана вам запропонують проїхатися довгими металевими канатами над бездонними урвищами. Не у кабінці, а у підвішеному стані.
Найдивовіжніша повітряна подорож чекає на мандрівників у Татеві. Тут між трьома вершинами пролягає найдовша у світі пасажирська канатна дорога, яка веде до відомого Татевського монастиря. Двадцять хвилин польоту над неймовірно мальовничими долинами забути важко.
Єдина незручність подорожей у гірській Вірменії навесні – слід бути готовим до змін температури – від 20 градусів у долині та до 3-4 градусів на високогірних перевалах.
Головне фото: wikipedia.org