Букварик спіритичних сеансів Гич оркестру зі філологічним офіціозом та мертвим містом Лева.
Дебютний альбом Гич оркестру, з усім їх потягом до витворення нових сенсів на зіткненні старих та накладанням паралельних процесів, що ніколи не перетинались в реальності, вирізняє букварна закінченість, остаточність та одноразовість.
До букварика вже ніхто ніколи не повертається і тому на, можливо, майбутньому альбомі Гич оркестру така ідилія мала б остаточно розігнатись несподіваним та грізним хором ангелів, або жорстокою інтервенцією інших вищих сил.
Та вже навіть з елементів "Цілого" Гич оркестру є куди рухатись далі. Наприклад, на покинуті галявини україномовної дитячої пісні, де після Петрика П'яточкіна немає жодного адекватного прикладу для кіндерного підспівування камертонами дитячої душі.
Звичайно, добре, що є українські переклади пісень з Баранчика Шона, Тіммі чи Мія та я.
Добре, що вже є "Рободід та робобаба", але потрібен цілий альбом дитячого скерування, який би у доступній формі ознайомлював дітлахів з усіма необхідними жанрами українськими словами. Наприклад такий, який у 2008 році запустили Medeski Martin & Wood ("Let's Go Everywhere")
Тим більше, що в українській історії вже є чудові приклади співпраці місцевих реалій з чужоземним контекстом, так саундтрек Капітошки постійно озирається на Френка Заппу.
До речі, і Буратіно досить чітко знає про існування треку групи Love "Maybe the people would be the times or between Clark and Hilldale".
Та оскільки спіритичні сеанси нерідко виносять на зовсім непередбачувані території, то спочатку варто відвідати більш ортодоксальні світи, де Гич оркестр на альбомі "Цілий" (ніхто не знає, що буде на інших) є продовжувачем традицій деяких радянських та пострадянських ВІА та чудово припасовується, наприклад у лінію ВІА Арніка – ВІА Ватра – Тріо Маренич – Мертвий півень.
Як й вони, Гич оркестр є медіумом між вкраїнськими традиціями та світовим контекстом і також є виразниками того, що називають зв'язком поколінь. Технічно, Гич оркестр на альбомі "Цілий" робить те ж саме, що й ВІА Ватра на альбомі "Вам даруємо" (1974). Ті досягали додаткового комічного ефекту від поєднання народної "Ой, чий то кінь стоїть" з "Take Five", або ж додавали дозволеною прифанкованістю у трек "Івана Купала" необхідного сексуального підтексту, якого б не мало бути в СРСР.
Трек 1972 року ВІА Арніка "Львівський вечір", окрім того, що є найкращим треком про Львів, є найкращим ще й тому, що на одну недозволену мить дозволяє зазирнути за ідилічний фасад Львова, потрапити у його задзеркалля. Дозволяє побачити оманливу реальність Львова, побачити його злам, його деформацію, його відхилення. Зрозуміти, згідно Девіда Лінча, що місто Лева не є тим, чим здається, насправді.
Лише на мить ігноруючи Тріо Маренич, у цьому контексті варто зупинитись на колективі Мертвий півень (та їх дебютному альбомі "Ето"), який багато хто вважає, духовними предтечами Гич оркестру.
Від них Гичі могли набратись любові до іноземних глаголів, українських поетів та вже дозволеного бурлеску, балагану та буфонади. Тільки якщо фолк Гичів крутиться біля міста Нашвілл (його альт-кантрі колективів, або їх малочисельних британських послідовників а-ля Viarosa) і точно знає про існування групи Balmorhea, то саунд "Ето" (1992) виразно орієнтований на британський фолк і, наприклад, на команду Fairport Convention.
І вже у цій звуковій орієнтації, Мертвий півень на "Ето" – це Тріо Маренич, але вже з фривольними текстами, і зрозуміло, що без рамок радянського офіціозу. 1992 рік вже сповнений босховими збоченствами, його провінційні постелі кишать потом і слізьми, тобто, зворотнім, спіднім чогось світлого, чистого та доброго.
У "Б'ютіфул Карпати" вони зміщують оспівану Івасюком карпатську лірику на територію чорного гумору та побутового хорору. Такі ж прості махінації вони зроблять на "Квазіамор" та згодом на "Франсуа", а більш складні та витонченіші (екстрадніші) у треці "Зелене".
У Радянському Союзі усе хтонічне (не гідне будівничого життєдайного соціалізму) могло пробиватись хіба що завдяки фолку (та ж екранізація Вія), саме тому Софія Ротару на відео "Сизокрилий Птах" ніби зійшла у веселкові Карпати, цей край завзяття і труда, з інквізиційного хорору Роджера Кормана The Pit And The Pendulum.
У ланцюжку, де ВІА Арніка та ВІА Ватра намагались вирватись за межі офіціозу джазом, фанком та соулом, де Мертвий півень обстьобував усі попередні надбадння нецензурними темами (на думку мешканців СРСР), Гич оркестр з дещо прихованою іронією вчителює над читачами букварика з їх єдиноправильною думкою.
Поєднання Тичини та Сосюри з психоделією не таке вже й дивне. Трактор в полі дир-дир-дир – це і є психоделія, змінений, розширений стан свідомості. Закохані млості Сосюри так близькі до сп'яніння, що не настільки ж далекі від психоделії.
Іронізація Гич оркестру – це пошук гармонії, пошук зворотнього, іншого, яке і має врівноважити те, що може бути проклятим та забутим (щось однозначне, інфантильне).
Як забули про Арніку, перший склад Ватри чи Тріо Мареничі. І якось звично, що в Гич оркестрі індустріалізації (а тепер і капіталізму) з обов'язковими елементами психічного розладу протистоїть дитяча фантазія, її гіпнотичне белькотіння. Утопія протистоїть утопії.
Мікс "Любіть Україну" з темою Il Buono, Il Brutto e il Cattivo є достатньо підступним у своїй фантазійності, щоб його ось так відразу використовувати на якомусь з етапів нескінченної боротьби за майбутнє країни. Неоднозначність спагетті-вестерну достатньо муляє пропаганді одностайного патріотизму.
І оскільки цей альбом зроблений у Львові – цьому ідеальному місті ідеальної України, її ілюзорному культурному центрі, то тут мимоволі, раз за разом, на мить, можна провалитись крізь розрекламоване місто у якусь світанкову зону, де й зацепеніло це мертве місто. Провалитись у колективні кошмари карнавального ідеалу для усієї країни, що більше нагадують класичний фільм Карнавал душ (1962) Херка Харві, з якого повстали усі таємниці Шостого відчуття Шьямалана чи Інших Аменабара.
Тому на такому етапі історії назва альбому "Цілий" – не тільки підсумок, збірник якогось періоду, а й повнота, цілісність, синоптичність погляду на місто, де епітети добрий, поганий і злий стосуються саме Львова, а не когось іншого і ще раз іншого.