Ігор Балинський: Журналіст не має намагатися змінити світ своїми матеріалами

Розмова з керівником магістерської програми з журналістики, доцентом кафедри журналістики Гуманітарного факультету Українського Католицького Університету Ігорем Балинським.

Одна з проблем української журналістики в тому, що немає чітко прописаних професійних стандартів. Не виписано, що має вміти робити журналіст, і тому вони й не вміють цього робити. Не має словника, наприклад, щодо копіпасту чи моніторингової журналістики. Що школа журналістики УКУ робить для того, щоб випускники були готові до реалій?

Ситуація є ще складнішою, ніж ти її формулюєш. Через стрімкий розвиток нових медіа, виготовлення новин у сучасній журналістиці є радикально іншим від того, що було ще 10 років тому. Спосіб здобуття новини, маркування (що вважати подією, а що не вважати подією), спосіб відписування цієї новини, швидкість закачування на сайт (про друковані медіа в цій ситуації мова взагалі не йде) чи, скажімо, потрапляння на стрічку інформаційних агентств – це абсолютно різні епохи.

Власне, тому тут починається первісна проблема, на який інформаційний потік, на який інформаційний процес налаштовувати майбутнього випускника-журналіста? Де він має працювати?

Якщо взяти будь-яке львівське інтернет-видання, то ми можемо вичленити певну пропорцію авторських новин, тобто тих, які реально "здобули" редакційні журналісти, і неавторських новин. Дуже добре, якщо на 5-7 інформацій буде хоч одна авторська. Переважно йде потік: прес-служби, перепости актуальних чи сенсаційних новин з крупних новинних ресурсів і де-не-де з'являється те, що я називаю авторською новиною.

Друга проблема. Звідки ця авторська новина "здобута"? Здебільшого це анонси, які насправді не завжди є подіями, інформаційними приводами. Людина прийшла, відписалась і ми це вже вважаємо авторською новиною, майже ексклюзивом. А де традиційні речі, що були раніше: розробка власних тем, слідкування за так званими "довгограючими" темами (замовні вбивства, заяви та обіцянки політиків і влади), де робота з джерелами (чиновниками, політиками), де резонанси, розслідування?

Ми говоримо про те, що радикально змінився сам підхід до інформаційного процесу, до інформування як такого. У цій ситуації є чимало проблем, одна з яких, про що ти власне і питався: до якого типу журналістики готувати студента?

Поки що ми готуємо випускників для класичної новинної журналістики. Ми вчимо його: як здобувати інформацію, що вважати подією (актуальною-неактуальною), що, зрештою, є вартим уваги і вчимо правильно писати новину. Ми б хотіли, аби він був повноцінним новинним репортером, а не просто займався перепостом чи репродукуванням новин, які насправді не є подіями.

Ми намагаємося пояснити студентам, що якісну журналістику вбиває боротьба за швидкість отримання і ретрансляції інформації. Якщо ми боремося за те, хто перший чи швидший, то однозначно втрачаємо в якості. А я хочу, аби журфаки готували людину для тих новинних видань, де важливими будуть якість та достовірність інформації, і де інформація буде настільки збалансованою, що мені, як читачу, не потрібно буде звіряти з тим, як вона подана на інших ресурсах.

Вважаю головного редактора сайту UAReview Романа Голубовського прикладом ідеального журналіста, оскільки бачу, що людина має базу, вона підготовлена, знає, що робити, і головне – хоче це робити. Бо на даний момент, схоже, що вся ця база втрачена і не тільки в журналістиці. І тут, напевне, причина в якомусь загальному занепаді освіти? Що Ви з цим робите?

Проблема, яку ти формулюєш, є реальною та глобальною, якщо ми говоримо про журналістську освіту в Україні. У нас є два підходи. Один класичний, що тягнеться ще з Радянського Союзу, і в якому має бути так звана послідовна освіта, де випускнику журфаку потрібно пройти всю дорогу в межах одного навчального закладу. Він має право на існування, але на сьогодні він не сповна відповідає вимогам медіаринку.

Коли ми розробляли магістерську програму з журналістики в УКУ, то виходили із західного досвіду. Цей досвід має різні школи, і ми здебільшого орієнтуємося на британську чи німецьку школи, коли медіа потрібен журналіст, який має ґрунтовні, але спеціалізовані знання у певній сфері. Радянська модель базувалась на такому собі арістотелівському принципі, що потрібно знати про все потрохи.

В сучасному світі це ще працює, але якісні медіа вже хочуть іншого підходу. Тому формування магістратури на базі вже здобутої освіти не журналістської (історичної, культурологічної, економічної, політологічної) – це підхід, який домінує на Заході.

Колись ми їздили зі студентами у Газету Виборчу і там пропорція журналістів, які мають профільну і непрофільну освіту приблизно 70 на 30. Тобто 70 відсотків працівників Газети Виборчої не мають журналістської освіти і тому вони інакше бачать теми, на які пишуть, вони інакше бачать світ.

Я переконаний, що на сьогодні в Україні варто розвивати дві моделі. Традиційну модель на журфаках не можна зламати, її можливо лише з часом трансформувати. Вона потребує трансформації, але це еволюційний процес. На ринку журналістської освіти має бути вибір, і початком такого вибору свого часу стала журналістська школа Могилянки, яка виробила цю модель і принесла її на український ринок. Згодом з'явилася наша програма.

Більше таких програм немає. Чому? Це складне завдання – розробити і відкрити таку програму. Тут і бюрократичні речі, і концептуальні, і кошти, і необхідність постійної динаміки. Не всі виші до такого готові.

Коли я очолював zaxid.net, то для мене не важливою була освіта людини, яка просилася на роботу, мені важливими були її навички, спосіб мислення. Важливо, щоб у редакції були не лише журналісти за освітою, оскільки вони мають інший спосіб мислення. Тому ідеальна редакція – це редакція, в якій є люди з різною освітою. Я є прихильником змішаної моделі і дуже важливо, щоб ці моделі відносно рівномірно були представлені на ринку журналістської освіти в Україні.

Є друга проблема, з якої ти власне і почав. Це питання розуміння навколишнього світу. Тому практичну складову освіти ми намагаємось збалансувати низкою предметів, що дають студентові розуміння трендів сучасного світу – як облаштований сучасний світ, які сучасні проблеми закорінені у минулому, як сучасний світ можна спрогнозувати на майбутнє.

Ми це називаємо світоглядними дисциплінами. Студент повинен орієнтуватися в політиці, економіці, інтелектуальних течіях, літературі, музиці. Якщо він не буде мати загального інтелектуального розвитку, то він буде на роботі роботом, який автоматично, механічно виконуватиме завдання. Випускник-журналіст має вміти думати, аналізувати, критично ставитись до того, що він бачить і пише.

Ще один важливий аспект – студента потрібно постійно мотивувати. У нас читав лекцію польський професор Кароль Кляуза, який сказав студентам: "Якщо ви вважаєте, що журналістка – це з 9:00 до 15:00, то краще заберіть документи і йдіть геть. Якщо ви уявляєте, що репортаж можна написати з готельного номеру, то краще заберіть документи і йдіть геть. Це, можливо, пафосно, але це спосіб життя, ви маєте бути одержимі тим, що ви робите".

Це постійна вмотивованість до роботи і постійне вдосконалення. Я не кажу, що вони повинні усе життя вчитися, щоденно читати художню літературу, але кожну тему, яку вони розробляють (окрім того, що вони її знають), мусять її проробляти ще глибше, мусять дивитись інші моменти, що пов'язані з тією темою.

Коли буде мотивація, коли буде звичка глибинного проробляння будь-якої найдріб'язкової теми, коли буде критичне мислення до того, що ти бачиш і пишеш, то ці складові дозволять не ставити запитань, які ставиш ти. Що вони роблять в тій професії, коли їм нічого не треба, коли вони нічого не хочуть, вони нічим не цікавляться і вони просто, як роботи, механічно виконують завдання, що їм ставлять редактори?

У багатьох немає драйву, фах стає рутиною. А згадані вище речі дають драйв, а драйв – це вершина журналістської професії. Якщо у такий спосіб організовувати студентів,то не відразу, а через деякий час буде результат. Я не зовсім коректний, бо одна справа, коли ми маємо на потоці 15-20 студентів та 12-14 викладачів і тому маємо час приділяти їм більше уваги.

А що робити, коли є 150-200 студентів на потоці? Оця гонитва за додатковими коштами на розвиток освіти призвела до профанації багатьох речей, оскільки нереально навчити 150-250 студентів на потоці навіть мінімальних базових знань. Тому тут і постає питання про таку кількість невмотивованих студентів. А навіщо їх стільки готувати?

Журналістика – це творча професія. Має бути селекція, і на навчання мають потрапляти не тільки кращі з кращих, але й найталановитіші з найталановитіших. А ми беремо всіх підряд, бо у нас демократія, у нас доступна освіта.

Вже навіть журфак Франка почав запрошувати людей, які працюють в ЗМІ. Які практичні методики існують у вас?

У нас своя метода, яку ми називаємо "навчання як практикум". Маємо чотири семестри магістратури, і вони всі об'єднані під загальною назвою "універсальний журналіст". Універсальний журналіст у нашому розумінні – це випускник, який впродовж двох років отримав теоретичні і практичні знання з друкованих медій, радіожурналістики, тележурналістики і нових медій. Це чотири ключових типи медій, що сьогодні існують на ринку. Тому ми не робимо спеціалізацій, а кожен семестр – це поглиблене вивчення і навички з конкретного виду медій.

Що це нам дає? Студент за ці чотири семестри має змогу спробувати себе і визначити, що йому дається краще, а до чого він не надається. За той час він визначається з тим, де б хотів працювати. Але навіть якщо він більше уваги приділяє телебаченню, а менше газеті, то він все одно проходить певний цикл. Після випуску, якщо не буде роботи на телебаченні, він все одно має мінімум знань з газетної справи і тому зможе собі знайти роботу в газеті. З нашої точки зору така гнучкість при отриманні практичних і теоретичних знань збільшує його шанси на працевлаштування.

Ми організували роботу так, що студент впродовж семестру постійно повинен готувати свої тексти, ми орієнтуємо його на їх публікацію в медіа. Наша концепція майстер-класів, окрім того, що дає студентам можливість поспілкуватись з впливовими та успішними журналістами, має ще й практичний сенс – як мінімум двоє студентів, за підсумками цих зустрічей, пишуть матеріали. Оскільки гості є яскравими та цікавими (серед них багато іноземців), то у нас немає проблем з публікацією цих матеріалів.

Плюс ми ставимо їм різні завдання: одне інтерв'ю є для радіо, інше – телевізійне, третє – для друкованих видань. Так, упродовж двох років вони формують цими публікаціями власне портфоліо. На сайті програми є портфоліо кожного студента з лінками на його публікації. Це добра нагода і для репрезентації самого студента, це зручно і для потенційного працедавця.

Як ви запрошуєте на ці майстер-класи і чи всі погоджуються приїхати?

Я спочатку поясню звідки з'явилась ідея майстер-класів, оскільки це є важливим. Передусім, зі студентами треба бути чесними. Поясню на власному прикладі. Я на програмі читаю курс "Історія, теорія та новітні практики радіомовлення". Я 15 років працював на кафедрі радіомовлення і телебачення у Франковому університеті, маю досвід роботи на обласному радіо та радіо "Свобода", тобто я трохи таки знаюся на радіо, але я не веду практичні заняття, тому що мій практичний радіодосвід завершився 10 років тому. Сучасне радіо я знаю як слухач, а не як його працівник.

Якщо б я почав розповідати їм про fm-формати чи про ток-шоу на радіо, то мусів би ретранслювати чужий досід та дослідження і не зміг би розповісти, як це відбувається на практиці.

Тому ми прийняли рішення про те, що лектором має бути науковець, а от практичні заняття має вести людина з поточним практичним досвідом. Тому у нас з'явилися Андрій Великий з "Львівської хвилі", на мою думку, найкращий прямоефірник Львова, та колишній власкор "плюсів" Люба Сорокіна. Нам важливо, аби ми дали студентам ті практичні навички, що зараз є затребуваними.

Я це називаю чесністю. Я чесно говорю, що ми є небайдужими до студентів, але ми не можемо їм дати усі потрібні знання і тому існує таке поєднання наукового та практичного контекстів. Андрій Великий є добрим прямоефірником, але він ніколи не робив авторської програми, яка є таким собі елітним жанром радіомовлення, він ніколи не робив радіокомпозицій, що вже є елементом радіодраматургії, яку творить в російській редакції радіо "Свобода" Ігор Помаранцев.

Тому коли ми плануємо кожен семестр, то виходимо з того, що наші викладачі-теоретики і викладачі-практики можуть дати студентам і чого їм не вистачає. Ми виписуємо ті проблемні місця і під них підбираємо журналістів-практиків, які є успішними у цій сфері. Так формується концепція майстер-класів.

В такий спосіб ми кажемо студентам, що є база, яку дають викладачі, і є журналісти-практики, які доведуть їх до певного практичного рівня, а от щоб вже стрибнути вище, то їм пропонується модель майстер-класів. Їх завдання – максимум взяти з тієї піраміди, аби вони вийшли більш підготовленими, ніж це може бути.

Щоб організувати майстер-класи, потрібно не так і багато: розуміння, кого ти хочеш запросити, фінансування і терпіння в перемовинах з тими чи іншими людьми. Ми поки що єдині в Україні, хто робить це на постійній основі, і тому маємо певну перевагу. Ми перші розпочали це практикувати, маємо, на мій погляд, добру репутацію та історію, тому й перемовини з більшістю журналістів відбуваються достатньо легко.

За два роки часу ми мали дві-три не відмови, а перенесення майстер-класів на більш пізніший період. Переважно дуже складно домовитись з американцями.

Я маю мрію привезти на майстер-клас лауреата Пулітцерівської премії, яку він отримав чи за журналістське розслідування, чи за репортаж. Ми контактували з журналістом The New York Times Кліффордом Леві (Clifford J.Levy), який є лауреатом Пулітцера 2011 року. Ми вже майже погодили з ним червень цього року, але його редакційні плани змусили перенести приїзд до Львова на 2014 рік.

Звичайно, що важче домовитись із американцями, в яких зовсім інше планування часу (на роки вперед), плюс є ще непередбачувані ситуації. З українцями, росіянами, поляками чи німцями набагато простіше. Є певні фішки. Для росіян і поляків – це Львів. Є певна екзотичність у тому, що тебе запрошують до Львова та ще й до католицького університету. І треба віддати належне, що київським, що закордонним журналістам: їм цікаво ділитися власним досвідом зі студентами.

Кожного вересня та грудня до Львова приїжджає Павел Решка і працює зі студентами в межах курсу з журналістського розслідування. Решка один з найвпливовіших польських розслідувальників. Це бренд у Польщі. Він приїхав і йому сподобалось працювати зі студентами. Для нас це важливо, цікаво і це створює яскраву атмосферу на програмі.

Студент, який розмовляє на перекурі з Андрієм Куликовим, повір мені, зовсім інакше психологічно буде себе відчувати. Рівень його самооцінки не те що піднімається, він стає більш впевненим. Чи він іде на пиво з Решкою і розмовляє з ним на професійні теми, а після того вже другий курс розповідає першому про якісь цікаві оповідки Решки на пиві.

Ми потрохи формуємо певне середовище, в якому студентові комфортно з професійної точки зору, і це для мене поки що найважливіший проміжний висновок тієї моделі майстер-класів, що ми робимо.

Влітку, після завершення першого року навчання, п'ятеро кращих студентів на два тижні їдуть стажуватись у закордонні медіа. Переважно це Америка, Італія, Польща, Німеччина. Ми своїм коштом домовляємося і відправляємо студентів. Звичайно, що роль стажера специфічна, нічого практичного вони там зробити не можуть, оскільки існує мовний бар'єр.

Хоча минулого року в Польщі вони написали есей, який опублікувала Газета Виборча. Але це виняток з правил. Але вони бачать, як працюють закордонні журналісти, вони бачать, як побудована робота редакції, бачать атмосферу, спосіб мислення, планування тематики, роботу на події. Для нас важливо, щоб кращі студенти бачили, що є там і чим воно відрізняється від нашого. Десь посередині вони могли б відшукати модель прийнятну і для нас, і для себе.

Закордонне стажування – це своєрідний альтруїзм, оскільки це коштує достатньо грошей, але ми будемо це робити, бо бачимо в цьому сенс.

Мав інтерв'ю з людиною, яка веде сайт про модну музику, і він кляв львівську журналістику за те, що вона не готова до нових форм, що вона не хоче змінюватись. Також у свій час була модною фішка конвергенції, однак у Львові вона виявилась утопічною. Бачу 25-30-річних людей, яким дуже важко змінюватись. Наскільки це молоде покоління готове змінюватись (бути гнучким) відповідно до ситуації?

Частина готова прилаштовуватись до ситуації. Частина готова протиставляти себе ситуації, такий своєрідний нонконформізм, який, я вважаю, є продуктивним на певному етапі. Частина свідома, що потрібно змінюватись. Частину потрібно підштовхувати до змін. Немає цілісного підходу до цього чи іншого конкретного покоління, принаймні з тими віковими групами, з якими ми зараз працюємо. В нас студенти від 21 до 25 років. На кожному курсі є люди, які складають різні групи, якщо ми говоримо про зміни.

Вони є набагато просунутіші технологічно, аніж ми. Це відчувається. Не завжди, щоправда, вони можуть свою просунутість екстраполювати на професійні речі. До того також треба спонукати і пояснювати. Я не можу говорити за всіх, але наші студенти є більш відкритими до нових знань. Дуже часто це доводиться стимулювати майже в ручному режимі, але це дає свій результат, оскільки ми працюємо з невеликим потоком.

Вони готові взяти те, чого раніше не мали, не чули, не знали. Однак на вступній кампанії ми зустрічаємось з тим, що приходить багато талановитих студентів, але вони хочуть отримати знання швидко, дешево і бажано без зайвих зусиль.

Якщо є вибір – здобути диплом магістра на халяву (за смішні гроші) чи здобути диплом магістра, отримати додаткові знання, докласти набагато більше зусиль та оплатити це – то вони виберуть те, що легше. Тобто, це загальний тренд, який стосується більшості студентства. Я не говорю про тих супермотивованих, які складають якісну, але поки маргінальну студентську групу.

Проблема в тому, що згодом це переноситься на роботу. Один приклад. Здібна студентка прийшла вступати до нас на програму, але, зрештою, не здала документи. Вона хотіла вчитись, але у неї була альтернатива – робота у Львові. Я сказав: "Якщо є робота у Львові, то за неї треба чіплятись. А яка зарплата, яка посада, яке медіа?" "Зарплата – 1600 гривень", – відповідає.

Але це не вартує тих грошей. Ми б їй могли дати стипендію, щоб вона не платила за навчання, "доточили" б її за ті два роки і вона могла б претендувати не на 1600, а на умовно 5600. Але вона вибрала роботу. Непретензійність – це ще одна риса.

Це стосується львівських чи приїжджих?

Немає значення. Кажу про те студентське журналістське середовище, яке спостерігаю у Львові. Але, з іншого боку, наші студенти набули певного життєвого досвіду, адже здобули вже одну освіту, вони мають свій погляд на життя і з ними дуже цікаво працювати, особливо з тими, хто приїхав з інших регіонів України. Скажімо, дуже добре до вимог програми адаптувалися студенти з півдня України.

Бо традиційно приїжджим потрібно докладати більше зусиль?

Більше зусиль для того, щоб адаптуватись до ситуації, системи цінностей, принципів роботи. У нас деколи навантаження є більшим, ніж у Могилянці. Студенти стогнуть. А "південноукраїнці" достатньо швидко адаптувались і є одними з кращих. Валентин Дігтяренко з Херсону самотужки виграв конкурс-стажування на Deutsche Welle, зараз він працює на телеканалі "24". Він за фахом історик, до телебачення стосунку не мав взагалі.

Вони інші. Студенти зі сходу та півдня України доповнюють галичан і це виходить в доброму розумінні гримуча суміш. У цій ситуації галичани починають дивитись інакше на деякі речі. Якби було лише моногалицьке середовище, то було б набагато важче.

Але ж питання було про загал, а ми говоримо з тобою про винятки. Загал такий, який він є. Він такий буде до того моменту, поки на творчих спеціальностях на зразок журналістики не буде серйозної селекції і невеликих наборів, поки викладачі не будуть вимогливими до студента, а студент – до себе.

Наведу ще один приклад, який мене здивував. Якщо ми говоримо про методику практичної підготовки студентів, то на Заході ключова ознака кваліфікації випускника журналістики – його портфоліо. Ти ідеш влаштовуватись на роботу зі своїм портфоліо. А коли ми (нехай буде в наказовий спосіб через міністерство) поставимо вимогу про те, щоб кваліфікаційною вимогою випускника журфаку була не наукова робота, а професійне портфоліо, яке він зробив за чотири чи п'ять років?

Дипломна робота для тих, хто хоче поступати на наукову магістратуру. Але чому наукова робота є кваліфікаційною роботою, коли ми готуємо фахівців? Ми маємо оцінити навички студента. Якщо презентується на кваліфікаційну роботу, наприклад, інтерв'ю, то я відразу буду бачити, наскільки студент вміє брати інтерв'ю, чи він вивчив співрозмовника, чи він орієнтується в тематиці. Окрім технічних і практичних навичок, я можу проаналізувати й рівень інтелекту студента. Коли ми змінимо підходи, що є ознакою рівня кваліфікації випускника журфаку, тоді ми, можливо, інакше будемо ставитись до журналістської освіти.

Після проведення Школи політичного репортажу ми запропонували декілька студентських репортажів київським медіа. Соня Кошкіна забрала на Лівий берег два тексти. І вона не б взяла лажі, бо є вимогливою до текстів. Відтепер ці тексти на Лівому березі будуть в портфоліо студентів одними з ключових при працевлаштуванні.

Студенти стогнуть і мають знати про музику, літературу, кіно. Це якось контролюється і чи можна спонукати людей до цього?

Я не знаю, як це зробити. Але ми, окрім моделі універсального журналіста, пропонуємо студентам тематичну і жанрову спеціалізацію. Вони мають у третьому і четвертому семестрі чотири тематичних спеціалізованих курси: "Медіа і політика", "Медіа та історія", "Медіа і релігія", "Медіа і культура". Хотіли ще ввести "Медіа та економіка", але немає кому читати.

Ці тематичні напрями мають попит у медіа, бо всі хочуть читати про політику, історію, релігію та культуру. Ми їм пропонуємо на вибір такі тематичні курси, і пропонуємо жанрову спеціалізацію. Ми даємо, з нашої точки зору, основи елітних жанрів журналістики – розслідування, есеїстика, репортаж. Студент має певний вибір, і це одночасно є тестом, бо студент може зрозуміти, що йому більше пасує. Це нормально, оскільки навчальний процес і є можливістю зробити якомога більше помилок, щоб потім їх проаналізувати і намагатися не повторювати.

Така форма працює, і ми просимо їх, щоб вони на другому курсі визначались зі своїми тематичними пріоритетами. На другому курсі взагалі варто працювати на тематичне портфоліо. Але не треба одразу "ставати політичними аналітиками №1". Можна розпочати з нішевих тем: музика, спорт. Вони, звичайно не такі статусні, як політика. Хоча на Заході зовсім інша ситуація – поряд з телевізійними ведучими чи політичними аналітиками, більш шанованими є спортивні журналісти і музичні критики.

От росіяни переклали американського музичного критика № 1 Алекса Росса, і ми говоримо студентам, що якщо вони хочуть зрозуміти, що таке музична журналістика, то нехай читають його книгу. Ми поки що не маємо ресурсів, щоб дати їм можливість опанувати вузьку тематичну спеціалізацію, але навіть 5-10 практичних занять на тему "Як писати музичну критику" були б незайвими для багатьох з них.

Я хочу, щоб студенти вчилися писати репортаж. Репортаж – це елітна журналістська річ, він здатен змінювати суспільство через писання, читання про це суспільство і людину в ньому. Я буду все робити для того, щоб ми знаходили кошти і привозили сюди репортажистів. Ми знайшли кошти і привезли Марину Ахмедову. З моєї точки зору, № 1 в російському репортажі на сьогоднішній день. Це якісний нон-фікшин, це література факту, якщо брати польський термін. Це ж було з польськими репортажистами – Маріушем Щиґелем, Яцеком Ґуго-Бадером, Вітольдом Шабловським.

Бо провінційність журналістики, я не про Львів зараз говорю, а про український контекст, провінційність журналістики визначається відсутністю в ній елітних жанрів: колумністика на Заході, журналістське розслідування, репортаж і фотожурналістика, на яку ми майже не звертаємо уваги ні у Львові, ні в Києві. На рівні навчання, звичайно.

Я хотів би, щоб у Школі журналістики УКУ був культ репортажу, бо розслідування можна вчити, але хто буде друкувати, хто буде замовляти? Можливо, крім Дзеркала тижня та Української правди. Організація журналістського розслідування на Заході – це зовсім не те, що є у нас. У нас журналіст за два тижні пише розслідування, а люди на Заході працюють по пів-року. І отримують зарплату за цей час, отримують гонорари.

Чи у нас є попит на ці елітні жанри? Поки що ні. Репортаж – так. Будь-який сайт із задоволенням друкуватиме якісні репортажі з фоторядом чи відеорядом. У журналі, взагалі, прекрасно прочитати репортаж з добрими ілюстраціями. Ми хочемо це робити. Це додатковий сервіс для студентів.

Повертаючись до репортажу на Лівому березі про Севастополь. Мене потішила реакція форуму, де декілька людей прямим текстом написали "Неплохо получилось. Хорошо. В стиле "Русского репортера". А перед тим у нас було кілька майстер-класів з журналістами "Русского репортера" і це означає, що наші студенти зрозуміли методику написання репортажу цього видання.

Нехай для початку це буде запозичення, але вони мають інструмент, вони розуміють матрицю. І для мене це був маленький педагогічний успіх. Будуть далі рости, будуть формувати свій стиль. Я за них його не можу сформувати.

З першою з'явою статей студентів УКУ на zaxid.net в була інфа, що їх вчать бути нахабнішими. Що вкладалось в оце "будьте нахабнішими"? Нахабнішими в сенсі критичного мислення?

Це був блог Марічки Паплаускайте з Миколаєва. Ми намагаємось організувати практичну роботу студентів так, що низка наших викладачів виконують роль редактора конкретних студентів. Студент пише текст і може вислати його на редагування викладачу: мені, Отару Довженку, Володі Павліву. Це стимулюється і не забороняється.

Один з текстів про Львів, які надіслала Марічку Паплаускайте, потрапив на редагування до Володі Павліва, який сказав: "Марічко, таке враження, що ти приїхала і гладиш по голові те місто. Дуже воно так сопілково-калиново виходить. Треба бути нахабнішим. Треба писати не тільки про те, що ти побачила зовсім іншу архітектуру і відкрила рот – ай, як гарно. Треба бачити різні речі. Треба бути нахабнішим".

Ти правильно відчув, що у нашому розумінні нахабніше – це намагайтеся бути критичними, намагайтеся бачити дві частини того самого явища. Якщо вважати, що нахабно – це критично, то ми вчимо студентів бути нахабними, тобто критичними. Нам важливо, щоб була так критична опція. Просто описати те, що ти бачиш, без заглиблення в середину – це не цікаво. Це була така локальна робоча ситуація, яка вразила студентку...

Коменти чи будь нахабнішою?

Порада викладача. Вона мала добрий досвід роботи у миколаївському інтернет-виданні. Я розумію, що вона там вважалась зрілою та успішною, що приносила, те не редагувалось і тут раптом вона принесла, з її точки зору, готовий текст, а тут їй хтось каже, що це занадто елейно – будь нахабнішою.

Вона не звикла до такого. Ми можемо бути дуже жорсткими у коментарях до певних текстів студентів, але це є внутрішня переписка між нами. Жорсткими у тому розумінні, що ми відверто говоримо, що в тому тексті є не так. Інколи коментарів може бути більше, ніж тексту.

Але це нормальний процес, чого немає, передусім, в друкованих медіях. Немає журналіста, який би приніс на 100 відсотків готовий текст. Він мусить редагуватись, має бути процес доведення тексту до певного рівня. Чи є система якісного редагування текстів у друкованих медіа? Десь є, десь немає, десь фрагментарно існує. Але без того не можна навчити молодого журналіста.

Ми вчимо студентів бачити світ збалансованим. Дотримуватись стандартів. Є стандарти професійні, коли ми говоримо, як має бути виконаний текст у тому чи іншому жанрі. Це одна річ. Коли говоримо про професійну етику – це інша річ. Бо на сьогодні ми маємо жорстку дискусію про те, в межах яких етичних стандартів нам вчити студентів?

Оскільки ми є структурним підрозділом католицького університету, то ми намагаємось оперувати цінностями, що є близькими до УКУ і співвідносяться з християнськими цінностями. Це один аспект. Але ми розуміємо, що коли студент виходить на ринок, то там працюють інші моделі, там працюють інші типи. У нас немає свого BBC, що розробляє стандарти для журналістів про те, що і як писати. У нас є негласні редакційні правила і студентам це все потрібно пояснювати.

Для нас ключовим стандартом є питання про те, що журналіст не має своїми матеріалами намагатись змінити світ, він має намагатись об'єктивно, незаангажовано інформувати аудиторію про подію. Якщо почати з цього базового стандарту, то, можливо, з часом з'являться журналісти, які через публіцистику, через колумністику будуть намагатись змінювати світ. Немає питань, це також є потрібним, але якщо на сьогодні засвоїться базовий стандарт "не зашкодь", "не зманіпулюй", "не збреши", то це вже буде великим плюсом.

Це серйозна проблема, що ми ніби знаємо, що є добре, а що недобре, але на ринку самі медія постійно перевертають так, що добре стає поганим, а погане стає добрим. Дуже важко на тих прикладах вчити студентів та показувати їм, що треба робити і як не можна робити.

І тут не проблема в тому, що не існує якихось загальноприйнятих стандартів професійної етики. Питання у тому, що не існує тієї корпоративності, в межах якої ми би встановили, що ми цього дотримуємось, а цього не підтримуємо.

Про такі речі дуже добре розповідав студентам російський журналіст Валерій Панюшкін на одному занятті, де ми пробували прорахувати етичні наслідки своїх матеріалів. Він, звичайно, що говорив про свої невдалі приклади. І дуже повчальний момент був, коли він у статті про одну неповносправну дівчинку назвав її душевнохворою. Але так сталось, що сучасне лікування фактично вивело її зі статусу неповносправної. Вона залишалась інвалідом, але була абсолютно придатною до роботи.

І от коли вона пішла влаштовуватись на роботу в якісь московські структури, то їй всюди відмовляли у працевлаштуванні, а все лише тому, що в гуглі залишилась його стаття, де він назвав її душевнохворою. Вона потім дзвонила до нього, висловлювала претензії і він вважає це своєю помилкою.

Якби ми закладали у студента-першокурсника такий підхід до журналістики, то ми б не зробили ситуацію ідеальною, але я думаю, що тих маразмів, що маємо у Львові чи Києві, було б набагато менше.

Про неправильн­е розуміння нахабності­­ та геройські функції журналісти­­ки. Це ментальніс­­ть в нас така, що у нас існує увесь цей наїв і пафос щодо того, що журналістика має врятувати світ? Втрачаєтьс­­я критичне мислення і з'являютьс­я тексти про візит Найєма до Львова. А Найєм тут ляпнув, що він ніколи не чув про UAReview, але вважає, що це погано. Але ж є інтерв'ю, де Голубовськ­ий все чітко пояснює. До того ж студенти, які були на зустрічі, почали писати, що найємівські­ фотки про львівський­ снігопад – це приклад мобільної журналісти­ки, хоча таких фоток у фейсбуці – дофіга і трошки. Можливо, що таке кумирство і мине з часом, але що тоді казати про ЗІК, який перебрав на себе всі функції непомильно­ї інквізиції­?

Тут питання в тому, який зміст ми вкладаємо у поняття місії журналістики. Ми намагаємось пояснити студентам, що, з нашої точки зору, місія журналіста – це, насамперед, відповідальність за те, що ти робиш, чітке декларування своїх етичних принципів, а не позерство (ми будемо рятувати світ).

Ми можемо по-різному ставитись до В'ячеслава Піховшека, але коли він декларує, що є журналістом, який працює на укріплення влади президента Віктора Януковича, то він чітко декларує свою етичну позицію. До нього немає претензій. Ми можемо не погоджуватись, називати його продажним, але він задекларував, що дотримується такої етичної системи.

Кожен амбітний студент журфаку хоче бути або політичним журналістом і розвінчувати щось, або хоче бути зіркою телебачення і вести якесь ток-шоу. Бажано політичне. Це і є максималізм з одного боку, але з іншого – це вірус професії. Це те, що модно, а не те, що сутнісно, важливо.

Добре сказав Сергій Рахманін, коли його запитали в УКУ на майстер-класі про те, чи не опускаються у нього руки, коли він всоте не бачить змін після своєї чергової статті. Його відповідь виявилась терапевтичною. Рахманін розповів про свою зустріч з кардиналом Любомиром Гузаром, під час якої він запитав у нього про суть місії священика (в контексті місії журналіста).

Владика відповів, що місія священика не в тому, щоб змінити світ, а в тому, щоб врятувати за життя душу хоча б однієї людини. А коли екстраполювати це на журналістику, то якщо хоча б один текст змінить позицію (етичну, політичну, громадянську) людини і вона вчинить правильно, то усі роки праці журналіста були недаремними.

Тому це питання перебільшення масштабу. Ми всі хочемо мислити глобально, ми всі хочемо змінювати світ. Якби журналістика намагалась змінювати мікроситуацію (а кожен змінював би свою мікроситуацію), то тоді б не було того дурного пафосу, що ми змінюємо світ, що ми обрані і так далі. Це викривлене розуміння місії професії.

Проте така відповідь Рахманіна лише показує всю складність професії журналіста. Я студентам казав: "Ви хочете пафосного визначення журналістики, будь ласка: Журналістика – це дар Божий і кара Божа водночас". Як на мене, відповідальність журналіста чимось схожа з відповідальністю хірурга – стаття може вбити чи зламати чиєсь життя.

Якщо базуватись на словах Рахманіна після розмови з Гузаром, то це тлумачення журналістики для мене є ближчим, ніж те, що ти говориш – те позерство, та пиха, всі ті речі, що ми щось змінюємо, що зараз приїдемо, знімемо на камеру і чиновника відразу знімуть. Це гра. Зрозуміло, що триває шоу, де журналістика стає бутафорною. І якщо декорації з пап'є-маше, то й зміст з часом буде з пап'є-маше.

Про УКУ і спеціалізацію. Тобто ситуація така, що про Церкву майже ніхто не вміє писати. Помиляються навіть в елементарних речах.

В нас немає на програмі релігійної журналістики, ми читаємо курс "Медіа та релігія", тобто даємо низку професійних знань про те, як писати про релігію у світському медіа. У нас немає спеціалістів, які б могли повноцінно давати знання з такої спеціалізації. У нас є два-три студенти на обох курсах, які пишуть на релігійну тематику. У таких випадках ми просимо, щоб ці статті читав Тарас Антошевський з РІСУ. Якщо ж вони мають інші запитання, то ми їх скеровуємо до священиків. Намагаємося максимально показати цей текст потрібній кількості людей, щоб вони просто не зробили релігійного блуду.

Маю таку мрію, щоб на програму щороку поступав священик, який десь на парафії робить вже парафіяльну газету. Я б йому дав вільний графік, ми б його навчили, як про релігію можна писати цікаво. Рік за роком і ми б незабаром отримали десять кваліфікованих священиків-редакторів, а це вже десять газет, а це вже тисячі читачів. Якщо б у такий спосіб формувати напрям релігійної журналістики, то я був би з цим згоден.

Але проблема є, релігійне невігластво українських журналістів просто вражає. Окрім Катерини Щоткіної в "Дзеркалі тижня" і ще декількох кваліфікованих журналістів, які знаються на релігійній тематиці, я у світських медіа більше нікого не знаю.

Розумію, що мої вимоги до текстів це щось специфічне, але мені тут нецікаво нікого читати. Лещенко чи Найєм не мають завдання писати цікаво, бо це факти, це оперативна журналістика. Якщо ж говорити про репортажі, то мені й тут нецікаво. Я не бачу бажання розвивати мови, бо мене цікавить в текстах саме мова, нові сполучення, акценти звучання.

Я згоден з тобою абсолютно. Знову згадаю тренінг Панюшкіна, де він розказував про те, як можна відчути ритм тексту, слухаючи музику Рахманінова, як можна писати текст, уявляючи китайські ієрогліфи, як можна відчувати важкість-легкість тексту, розуміючи як збудована поетична строфа.

Це все було про журналістику. Він намагався пояснити, як, перебуваючи у статусі ремісника-журналіста, все ж можна творити, а не писати текст. Журналістський текст – це дуже тонка матерія, часто це експериментальна річ.

Сергій Рахманін розповідав, що він постійно читає художню літературу, виписує вдалі словосполучення чи метафори і потім, коли пише аналітику, намагається їх використати.

Якщо у студента є філологічна освіта, то в нього можна ще вимагати більшого чуття слова. Якщо він немає такої освіти, то тут важливо навчити технології написання тексту. В українській журналістиці майже немає прикладів, де люди експериментують з текстом, де люди намагаються бути небанальними в тексті. Як на мене, то в українських медіях найцікавіші тексти у письменників. Дуже люблю читати колонки Сашка Бойченка з Чернівців, бо в нього є те чуття, якого немає в журналістів. Я читаю, скажімо, Віталія Жежеру – чудовий колумніст, але в Бойченка – драйвовіше.

Я над тими речами не раз і не два думав. Я би сказав чесно, що ти - один з небагатьох, хто у Львові експериментує з журналістським текстом. Я не зі всіма твоїми експериментами погоджуюсь, але в тебе є оця тяга до експерименту. Чи хтось у Львові творить журналістський текст? Ніхто не робить, бо всі роблять поточну журналістику. Немає такої потреби. Якщо ти опанував шаблон і ти є профі в тому, то десь підсвідомо вважаєш, що тобі того вже достатньо.

Одна з відомих політичних журналісток України не пише своїх текстів на папері чи комп'ютері – вона їх наговорює на диктофон. Це, з моєї точки зору, дуже висока кваліфікація. Уявляш, ти в голові виносив увесь текст, наговорив його на диктофон, а потім розшифрував, вніс якісь правки – оце вже близько до творчості, бо текст, створений в голові, дозволяє "побачити" ситуацію, героя. Тобто текст стає картинкою. Принаймні, в голові журналіста.

Ми цього, на жаль, не вчимо. Нас цього не вчили. Протягом року до студентів приходить на зустрічі Андрій Содомора. Вони слухають – це цікаво, але не всі розуміють. Базової гуманітарної освіти недостатньо, щоб мати оце відчуття тексту. В межах навчального процесу ми не можемо цього дати, ми можемо лише показати якийсь приклад.

Це має бути внутрішня потреба, потреба базована на постійному читанні та вдосконаленні. Є люди, які пишуть дуже легко, яскраво і цікаво, є люди, які пишуть важко, а є люди, які експериментують з текстом, з певними його частинами.

І ще одна річ. Це питання боязні студента чи журналіста вчитися у когось, наслідуючи його. Ми всі відразу хочемо бути "перцями". Бути кращими за Рахманіна. Ми чомусь вважаємо, що запозичувати в інших – це соромно, це недобре. Не вмію я зараз цього робити, але я бачу, що цей і цей робить добре.

Випиши формулювання, зафіксуй собі манеру поведінки перед камерою, скопіюй сьогодні Парфьонова, завтра Ларрі Кінга, а післязавтра Аллу Мазур. Коли ти навчишся базових, небанальних текстових чи візуальних правил, і ти є талановитий та не глупий, то ти будеш потім сам формувати свій стиль.

Це проблема, що мене бісить, особливо коли я читаю інтернетівські публікації, де враження таке, що їх (тексти) писала не одна людина, а різні люди. Інформація там ніби цікава, але воно не тримається купи. Ти наче крізь хащі лізеш у тому тексті.

І я не знаю, що з тим робити. В мене є варіант тільки через запозичення, читання і спроби виробити власний стиль. Звичайно, не боятися експериментувати. З іншого боку, а яке видання у Львові готове публікувати твої текстові експерименти?

Львовская правда...

На zaxid.net ти випирав мені з формату, але, з іншого боку, ти мені додавав драйву до того формату. Але це було моє приватне рішення як редактора. Медіа, зазвичай, не готові до експериментів з журналістським текстом. І через те така ситуація, що студенти не готові працювати над тим вдосконаленням, бо потім його ніде не застосуєш.

Ти зачепив болючу тему, яка мене дуже дратує – оця відсутність якісного тексту для читання, читання, яке мені приносить задоволення. Я читаю поляків та росіян, і є тексти від яких я просто кайфую. Дивишся і дивуєшся, як він то сформулював, як йому вдалося таку конструкцію зробити? Я розумію, що це питання досвіду, знань і певного стилю, але скільки кайфу від того отримуєш...

Куди це все рухається? Веб 2.0 дає купу інфи, в якій вже неможливо розібратись, блогери частково накрились, знову з'являться потреба в чомусь авторитетному, але перед носом вже висить Веб 3.0 з тотальним контролем. Повний прямий ефір, камери у кожному важливому куточку світу, і за такої ситуації журналістика просто вже стає непотрібною.

Я б не був таким радикальним, але ця проблема існує. В американо-російського філософа Михайла Епштейна є закон диспропорційного розвитку інформаційного суспільства. Він говорить, що кількість інформації, яку продукує людство, фізіологічно не здатна засвоїти одна людина. Відбувається інформаційний передоз. І питання у тому – які є ризики та моделі захисту від такої ситуації.

Я буду зараз говорити про себе особисто, оскільки ця тема мене хвилює. Я відсікаю від себе зайві канали інформації. Я стаю консервативним. Мене цікавить грунтовність, перевіреність інформації та глибина інтерпретації. Мене цікавить, наскільки я маю діапазон думок в тому чи іншому медіа, що дозволяють мені побачити загальні тренди чи підходи до тієї й іншої проблеми.

Тому для мене особисто відсікається увесь простір, який є неперевіреним, але, звичайно, для більшості він є яскравим, прямоефірним, епатажним. Він мене не цікавить, але це вже питання еволюційне і вікове.

Важливим є навчити користувача і журналіста користатись з тих благ, які дає Веб 2.0 чи даватиме Веб 3.0. Там дуже багато інструментів для селекції непотрібної інформації.

Питання в тому, що ми не вміємо вибирати, ми не вміємо навіть з базами даних працювати чи пошуковими системами. У нас студентів цього не вчать. Хоча в журналістиці це дуже важлива річ – робота з базами даних. Це один з базових курсів на більшості журфаків світу. Якщо б ми мали навички селекції інформації, то зараз ці питання з тобою не обговорювали.

Якщо ти говориш про журналістику видовищну – камери, прямий ефір...

Як приклад, 2 серія першого сезону Чорного дзеркала.

Хто винен у заграванні з примітивними смаками аудиторії? Я частково кладу вину на журналістів, тому що журналістика, яка формує порядок денний, і журналістика, яка догоджає аудиторії, заробляючи на ній, – це два різні типи журналістики. Тому, швидше за все, у майбутньому буде домінувати журналістика, що догоджає, заробляючи на тому. Журналістика, що формує порядок денний, яка пояснює та інтерпретує світ існуватиме, але якої буде її впливовість? І тут я не маю відповіді на це питання, але я маю непоганий приклад, що залишає місце для оптимізму.

Згадаю ще раз про Газету Виборчу. Це добрий приклад якісної щоденної газети, яка намагається формувати порядок денний. Навіть у Польщі, де є дуже добре збережена традиція читання, є величезне падіння тиражів друкованих медіа. Рік тому ми були на зустрічі у Газеті Виборчій і тоді її щоденний тираж складав 300-330 тисяч екземплярів, хоча у 1992 році було півтора мільйони.

Ми їх питали, чи рахували вони тираж, нижче якого не впадуть. Так, кажуть, рахували: не впадемо більше, ніж 80-100 тисяч. Зауваж, ми ведемо мову про аудиторію, яка є носіями певних ідей, позицій та громадської думки. Це непоганий результат, якщо говоримо про одну газету.

Питання в тому, чи в українській журналістиці лишаться медіа, які знатимуть, де їхня "підлога", і які здатні будуть втримати навколо себе ту аудиторію, яка буде їм довіряти. Поки що я бачу лише декілька таких медіа, але, зрозуміло, в набагато менших масштабах, ніж у Польщі.

Мене дуже тішить динаміка журналу Кореспондент. Українська правда є лідером суспільно-політичної тематики в Інтернеті, хоча в мене є претензії до її тематичної розконцептуалізованості, бо вони раніше були більш концептуальними. Я дуже хотів би, щоб збереглось і розширилось Дзеркало тижня.

Я називаю медіа, які вже існують 10 чи більше років, вони сформували певну аудиторію, вони сформували фактично ціле покоління читачів. Якщо вони збережуться концептуально, збережуть свою аудиторію, то це вже буде певна альтернатива журналістиці прямого ефіру чи тотального стеження.

Попри певний оптимізм, який я все ж зберігаю, в сучасній ситуації я не маю що порадити своїм студентам: де б вони зі своїми принципами та позицією могли працевлаштуватись. Вибір таких медіа обмежений.

Все, що я можу їм сказати на сьогодні: "Користайте інструментами нових медіа, пробуйте робити щось таке своє, чого інші не роблять. Бо тільки через креативність ви можете зберегти себе від необхідності професійного конформізму".