Ігор Бущак: У дітей потрібно вчитись боротися проти системи
Розмова з викладачем Львівського обласного інституту післядипломної педагогічної освіти та монтессорі-методистом Ігорем Бущаком.
Тебе знають, як одного з найкращих виховників у Львові. З чого усе це розпочалось? До Пласту чи з Пласту, де Ти мав псевдо Академік?
Це закладалось у дитинстві. У мене були дідусь та бабуся, яких доглядала мама, і відповідно, й я цілий день був доглянутий, ходив у садок поблизу дому.
Я був усім забезпечений і, напевне, це залишилось у мені: ця емоція, цей ґрунт і той простір у якому я міг розвиватись. Воно лежить у мені і я хотів би цим ділитись.
Чому це було так глибоко? Я нещодавно пригадав собі одну цікаву історію про четвертий клас та мою вчительку початкових класів.
Я не був найкращим учнем у класі, не був улюбленим учнем чи фаворитом, але коли пішов у четвертий клас після трирічної початкової школи, то мені хотілось повертатись до її класу та працювати з меншими дітьми.
Тоді була така структура піонерських організацій, що можна було вести жовтеняток. Не знаю, що могла передати дев'ятирічна дитина шестирічкам, але я ходив на перервах до цих дітей, до своєї вчительки. Не кожного дня, але я читав їм казки, бавився в ігри та йшов далі на свої уроки.
Зараз я знайшов їх через соцмережі і ті діти пам’ятають про це.
Ти з ними зустрічався?
Спілкувався. Ми знаємось, бо познайомились у Пласті, зустрічались десь на мітингах, на вулиці чи кав’ярнях.
Я нещодавно у них запитався в однієї з них про те, чи пам'ятає вона ті історії. І вона сказала, що так, що спогади відриваються, наче альбом, і вона бачить те, як вони лазили мені на шию, бавились зі мною і я їм читав казки.
І це не я їй казав, а це вона сама розповідала.
Вже у дев'ятирічному віці у мене була така прихильність до менших дітей, до роботи з дітьми, щоб навчити їх чогось.
Далі був педагогічний?
Через три роки я поступив у Музпед, бо вирішив, що це моя тема і після восьмого класу пішов вчитись, хоча це не було особливо популярним.
Там у мене був культурний шок, бо нам дали студентські квитки (нам було по 15-16 років) і всі в училищі, від бібліотекаря, вахтера, прибиральниці і до заступника директора, звертались до нас на Ви.
Для нас це було незвично, бо ми вже попали в середовище розумних, у середовище інтелектуальних, у середовище мудрих людей – вчителів.
Це у Львові?
Це Львівське музпедучилище, яке згодом розформували. Ми якось мали якусь річницю після закінчення училища й мені дали слово і я казав, що що ми не бачили Крушельницьку, не бачили Лисенка, не бачили Леонтовича, але ті викладачі, які нас вчили, абсолютно були носіями, образами тих людей, яких ми бачили на картинах.
А ще у мене був шок, коли довелося ходити у різні корпуси та різні аудиторії до різних вчителів, які хотіли знати, які ж діти прийшли до них і так декілька моїх відповідей на загально-освітні знання зробили мене Академіком в училищі. Це псевдо ще з училища.
Один раз усі оглянулись, другий раз озирнулись, а потім вже причепили ярлик і дуже довго мене називали смішним ім'ям Академік, хоча я був одним з наймолодших у тому класі, де усі до мене так прихильно ставились.
Згодом це псевдо прижилось і в Пласті. Не знаю, чи був там найрозумнішим, бо в училищі я таким не був, але у Пласті я вже був змушений то відпрацьовувати.
У Пласті Ти з 1990 року?
Про це вже треба писати статті, бо хлопці та дівчати, які почали зустрічатись та працювати з березня 1990 року, на півроку випередили інші великі групи і нас навіть пластова старшина зареєструвала № 1, а № 2 – дівочий курінь.
Ми в 1990 році вже були на пластовому таборі.
Це курінь імені Данила Галицького?
Так. Я був там першим курінним і це також потребує окремої розповіді, бо вся ця історія ще не навіть розписана. Усі думають, що початки Пласту створювались десь у кабінетах, що статути писались науковцями, але діти вже працювали з 1990 року.
Про це треба сісти і написати та й наш виховник Орест Шот постійно про це нагадує.
Як Ви працювали?
У нас були виховники, які пройшли вишкіл. Орест Шот був на вишколі у Канаді і Левко Захарчишин також. Вони вже знали метод, не у старих галицьких книжках шукали, а реально знали метод, як працювати зі сходинами, як здавати пробу, що таке вмілості, як вести курінну справу.
Ми, наприклад, у жовтні 1990 року провели курінну раду, де записали протокол так, як це на сьогодні робиться у Пласті. Курінна рада вибрала курінного, курінного суддю, курінного писаря.
А вже у 1991 році я взявся за менших дітей. Я не став виховником для юнаків, а став виховником для новаків, це пластуни з 6 до 12 років. З десятирічками проводив сходини, сходини виховників, потім вишколи та постійно у ті роки їздив на новацькі табори.
У 90-ті ця метода була чимось новим і чим вона відрізнялась від радянської системи виховання?
Ця різниця була і навіть залишається тепер, бо це дивно, що зараз я розповідаю вихователями і викладачам на курсах та тренінгах про навчання через гру, про індивідуалізація навчання.
Тоді нам це довелося пробувати як аматорам, бо ж пластуни не є професіоналами-педагогами, і цей аматорський спосіб дозволив нам вивчити той метод, де ми звертались до дитини як до особистості, а усього, чого хотіли навчити, вчили через гру та казку.
Ми розповідали про якихось звіряток чи чудовиськ і там закладали їм гуманістичні цінності, які треба було прищепляти на противагу системі.
Звичайно, що інструментарій був для нас новим.
Було дивно робити п'ятиденний табір і придумувати на нього казку (чи брати готову). Бо що таке казка? Казка – це двадцять-сорок сторінок. Її можна прочитати за декілька днів, а нам її потрібно розробити на цілий тиждень.
А вже ввечері мав бути вогник на цю тему, а в день – ми вже мали йти слідами тих піратів. А скарби ми мали ще закопати місяць перед тим, щоб діти їх на таборі розкопали. А ті яри, що були навколо, нам треба було називати якимсь назвами з книжок, щоб діти жили тією книжкою, жили казкою, жили історією і через всі ті ігри вчились.
Вчились того, чого ми хотіли їх навчити. Хотіли навчити бути зарадними, хотіли навчити любити природу, хотіли навчити спілкуватись в колективі з друзями та ровесниками. І зрозуміло, що вчили ідеології Пласту – любити Україну, бути патріотом, вірити у Бога, шанувати цінності батьків.
І це все йшло через казочку.
Потім були: Нанашко, Наступна планета, Перші кроки. Це все одночасно чи вже пізніше?
Одночасно. У 1995 році я пішов працювати офіційно вихователем, а з тим колективом, з тією компанією людей я маю приємність працювати й досі. Ми об'єднались в програмі особистісного розвитку, що тут називалась "Крок за кроком", в Америці має свій прототип Head Start.
Туди прийшли працювати не лише пластуни і так ми познайомились з добрими освітянами та цікавими батьками з якими ще й досі контактуємо. Ми тримаємо професійні зв'язки з іншими компаніями і зробили багато цікавих речей.
Хтось зробив це самостійно, десь робили колективом, але ми видрукували книжку про проблемні ситуації під час роботи з дошколяриками і те, як їх вирішувати, провели кілька поважних навчань, щоб передати людям знання з особистісно-орієнтованої освіти, помогли відкрити не один садок та не одну школу. І це все зараз продовжується та накопичується.
А Нанашко – це вже зафіксована форма, це компанія, де працюють люди, які мають вже п'ятнадцять-двадцять років досвіду роботи з батьками, з вагітними, з дітьми, з вихователями, вчителями.
Ми вирішили усе це заформалізувати, щоб мати можливість обмінюватись досвідом і давати добрі послуги. Це компанія добрих та якісних послуг.
Для нас назва Нанашко стала, напевне, семантично вдалою, семантично потрібною, бо "нанашко" у горян – це, у певному регіоні – хресний батько всіх дітей у сім'ї, ще в одному регіоні – це весільні дружби-дружки, весільний ескорт (свідки), ще в одному регіоні – це весільний староста.
Нанашко – це потрібний добрий чоловік коло молодої сім'ї. Сім'я одружується – нанашко допомагає, сім'я родить дітей – нанашко хрестить, приходить побавити дітей. Нанашко помагає мамі, нанашко помагає татові.
Треба побавити дітей, треба їм свято зробити – приходить нанашко. Нанашко – друг молодої сім'ї.
І нам це дуже пасувало, бо ми робимо подібні речі. Ми робили і робимо дитячі свята, проводимо навчання з підготовки до пологів, робимо різноманітні дитячі заняття, шукаємо цікаві методи підходів до роботи з дітьми, і вже кілька років успішно робимо сімейні табори, куди виїжджаємо цілими сім'ями та п'ять днів проводимо просто бомбезно й цікаво.
Ти ще працював у дитячому садку музичним керівником?
Я там займався усім: вдягав, мив дупці, прав труси, проводив заняття, співав, організовував свята, зачісував, вдягав колготи, вчив малювати, вчив математику та логіку, вчив читати та писати, тобто робив усе те, чим займаються вихователі.
Це була група двох-трьох років, трьох-чотирьох років і навіть випускна група. Я працював з усіма категоріями, а потім, як установа почала розширюватись, мене вже взяли заступником директора.
Але музика лишилась і я пригадую всі підходи та тих методистів, які в нас викладали, і тих вчителів, які гідні, щоб їхніми іменами називались методики.
Це і покійний Юрій Антків, і чудовий викладач Роман Дверій, який має суперезні розробки з музики, і Зіновій Демцюх, і Михайло Телюк, і Ольга Кушніренко, і Оксана Левицька.
Я намагався давати дітям не музичне виховання, щоб так просто вчити пісеньки, а орієнтувався на естетичне виховання, на виховання ритму, на відчування мелодій, і навіть зараз дістав музичні дитячі шумові інструменти, які ми випробовували у таборі і це було класно.
Дітей просто треба навчити користуватись інструментами і вони самі будуть творити музику. Про це писав Орф, про це писали наші викладачі, наприклад, Верховинець, який також мав свою методичку, про це у Дверія багато було, про всі ті наспівочки, потішечки на простих музичних інструментах (сопілки чи шумові).
Потрібно просто дати дітям їх у руки і вони самі можуть організувати оркестр.
Я хвилювався, що може їм треба було якісь оркестровки зробити: ті – бум-бум, ті – цик-цик, ті – шум-шум, але й без того було цікаво, і ми навіть долучились до Свята музики у Львові та виставили усі інструменти у дворі.
Я став поміж них і просто слухав, як звучав оркестр, хоча, насправді, з кожного куточка звучала якась какофонія. І це було так цікаво, червень, все зеленіє, починає цвісти, і така музика дитяча, щира така.
У порівнянні з Радянським Союзом зараз не має якихось адекватних дитячих пісень, які б відображали їх життя. Раніше були мультики, були фільми: Буратіно, Капітан Врунгель, Мері Поппінс, Петрик П'яточкін, Капітошка, Бременські музиканти. Були Гостя з майбутнього і "Прекрасное далеко", були Пригоди Електроніка і "Крылатые качели".
Вони попадали в нерв того дитинства, а зараз якось важко сказати, що є якась пісня, яка може асоціюватись в дитини з її реаліями. У нас не має українських мультиків, не має адекватних дитячих фільмів.
Мультики переважно закордонні і пісні з них не перекладаються і тому Єва може, наприклад, підспівувати якимись своїми словами японську пісню з Kiki's Delivery Service Міязакі (хоча, звичайно є добрі переклади "Пісеньки Мії" з Мія та я і "Пускай веселку" з Дбайливих ведмедиків).
У дітей не має української пісні, з якою, вони, можливо, потім будуть асоціювати своє дитинство. У них, можливо будуть якісь дорослі музики, бо Ярема, наприклад, якийсь час заколисувався під диско, а Єва фанатіла від фанку. І головне, не має такого дитячого тексту.
Я думаю, що це все у складних речах. Це питання нації. Ми ще створюємось, як нація і не тільки, як політична нація, не тільки як нація, яка зараз відстоює себе на карті світу, але й як нація, яка має творити свою освіту та мати свою базу.
Це питання репертуару, а якщо говорити конкретно, а цей репертуар ще не витворений. У нас ще не має українського кінематографу, і зокрема, дитячого кінематографу.
Також ще питання у тому, що освітяни у нас фактично трохи загнані і думають, на жаль, лише про сорок п'ять хвилин та чотири стіни. І якщо їм говорити про реформи, то вони не уявляють, як у чотирьох стінах і за сорок п'ять хвилин щось має змінитись, не розуміють, як вони мають працювати по-іншому.
Після нашої гуманітарної політики вони не мають крил, не мають того натхнення, яким би вони збагатили репертуар, тому що, все ж є дитячі композитори та автори. Мало того, у нас є дитячі потішечки, що пасують для меншого віку, для немовлят. Є гаївки та веснянки, що пасують до старших, є ігри з піснями, що пасують до ще старших.
Але того, щоб надихнуло, того, щоб запалило, то цього у вчителів не має. Не має контакту зі спадщиною (яка є), не має контакту з сучасними композиторами (які також є). І вони не можуть вийти, бо не має кінематографу, не має українського телебачення. А вчителям важко перейти одну-дві межі, щоб діткнутись до того матеріалу.
Я багато спілкуюсь з вихователями, учителями та музичними керівниками і їм от бракує чогось, щоб вивчити ту пісню, що стане дитячою для цілого покоління, щось бракує для того, щоб її відшукати, а я думаю, що така є.
Ми лише формуємось як носії культури, і тому суспільство та уряд ще не готові до того, щоб надихати до праці, до передачі культури дітям. Я думаю, що все це ще на нас чекає.
Коли ми працювали з маленькими дітьми, то ще не мали тієї історії культури та можливості познаходити пісеньки, які знайшов Колесса, які знайшов Леонтович, але ми собі переписували західні пісні на український лад, давали якісь українські слова чи невідомі віршики Олеся, Підгірянки чи Пчілки та клали їх на популярні західні мелодії чи популярні радянські мелодії.
Але сьогодні я б вже такого не робив, бо виросло інше покоління і вони не всі бачили Бременських музикантів, і не всі вони розуміють у чому містерія мультику Умка, і чому ми повинні співати пісеньку про Врунгеля.
Вони цього не бачили, а Врунгель для них конкурентний, оскільки навколо є чимало західних героїв, хоча переклад тих пісень українською їх просто не зачіпить.
В одному з епізодів серіалу Two and a Half Men герой Чарлі Шина – Чарлі Ваффлс дає дитячий концерт з повним аншлагом, бо співає про звичайні та зрозумілі для дітей речі, там, наприклад, "я люблю циці".
Він просто і з гумором співає про те, чим діти живуть, про те, що вони бачать щодня.
На курсах для музичних керівників чи вихователів я так і кажу, що треба співати, як співають деякі народності – що бачу, те й оспівую. З дітьми так і треба робити. У нас є купа таких пісеньок про те, що "я люблю співати, коли сонце сяє, люблю співати, коли дощик іде, люблю співати на букву Е" і ми співаємо усю пісню на букву Е.
Це ключ до дитячої творчості, бо діти будуть самі придумувати куплети і в тієї пісні буде не три куплети, а тридцять три, бо є ще руки та ноги. А ще є подвір'я та вулиця і ми про це мусимо заспівати.
В Орфа був такий підхід, щоб давати дітям музикувати, творити і за ними записувати, але це ліньки, напевне.
На Твоєму дитячому таборі був епізод вже ввечері біля ватри, коли ти грав на гітарі, тебе несло, а якась частина людей про сиділа і ніяк не реагувала на Твій настрій. Ти це бачив, але співав далі. Як це працювати, коли частині людей просто по-барабану, бо це ж постійна проблема вчителя чи вихователя, коли половина класу може тебе слухати, а інша – просто забити та шпілятись у мобілі.
Це називається мультизадачність – і вчителя слухати, і есемеску дивитись на телефоні, і планувати сьогоднішній вечір.
Я того не боюся, бо якщо робити, наприклад, табір, то треба до різних моментів зацікавлення дітей та батьків достукуватись. А в нас табір не музичний, бо думаю, що музичний табір був би нудним.
Є різні сім'ї та різні сімейні культури. Хтось живе в музиці і тому вже вмикає дітям класику, хоча я не розумію, як можна включати дітям різні ті електронні музички, що грають там навіть Бетховена? Включіть оркестровку чи, принаймні, Моцарта в Єгипті. Усі ті міді-формати – пі-пі-пі-пі, це що, типу, щось дитяче?
Тому, напевне, ця частина дня не була їм потрібною, вони не музична родина, і, можливо, не на музичному вихованні вони плекають свою культуру. Я вважаю, що це нормально, що їм це не пасувало.
Хтось навіть скептично ставився до спорту та змагань. Вони відходили розчаровані, бо їхня команда програла і вже на наступних таборах казали, що може не варто робити тих змагань, бо ми усі сваримось.
Коли ми творимо програму, то мусимо враховувати культуру дитини та її сім'ї. Може у них вперше у житті була така зустріч з дитячою музикою і тому вони були такими незадоволеними. Але багато хто з табору, хто не співав, то згодом вже просив співаники.
І хоча ця зустріч була не найяскравішою для них, але ми, як вчителі, хотіли презентувати їм такий вид сімейної культури та сімейного виховання, як музика, як слухання музики та спів разом.
Перейдімо до педагогіки Монтессорі, що вважається альтернативою до офіційної освіти, яка для мене є репресивною системою, системою уніфікації (одноманітнення). У чому перевага Монтессорі?
Педагогіка Монтессорі з'явилась, бо воно мала з'явитись. Вона була протестом проти системи освіти, проти того германського підходу до освіти. Бо що таке школа? Це парти, це дошка, підручник, указка, крейда, а вже в прогресивніших, напевне, фліпчарт чи смартбоард.
І ось сидить група учнів та вчиться. Оце ми так створили школу і так її бачимо.
А я пригадую, що є й трохи інші підходи. Що ходили у садах з учнями, спілкувались про зорі, учні писали вірші, малювати картини та вчили один другого.
Були інші способи навчання і дітей, і дорослих, які зараз виходять назовні, бо є роботи в групах та тьютори. Є training on the job, коли є один куратор, який веде якусь групу новачків і показує на робочому місці, що робити. Це все було у всіх архімедів, арістотелів, які мали учнів і не мали шкіл.
І педагогіка Монтессорі також з того народилось. Марія Монтессорі казала, що це дуже жорстко для дитини, не жорстоко, жорстко для дитини – садовити за крісло, за парту, дати в руки тільки крейду, писати гачки, писати кружечки. Вона наголосила на тому, що дитині треба давати свободу, що треба давати можливість індивідуального вибору, що треба йти за потребами дитини.
Свій клас вона називала розвивальним середовищем. Тобто, дитина приходить у клас, і вона схоче, сяде за стіл, а схоче – сяде собі на килимочок. Бере собі якесь заняття, що приготував вчитель і працює над ним, бо вона за планом вчителя, напевне, розвиває ту дитину. Розвиває моторику, розвиває рух, розвиває сенсорику, розвиває логіку і вчить працювати над вирішенням проблеми.
Кожне завдання мало свою функцію і вона зробила для того простір, де дитина мала цю свободу та мала можливість іти за своїми потребами.
Мала свободу, але поруч з тим (усі мене про це питають) у Монтессорі йде дисципліна. Якщо я взяв вправу, то я над нею працюю, якщо я не хочу, то її треба поставити на місце та прибрати за собою. Не втручатись до інших, не заважати, не шуміти. Є багато тих речей, що роблять лад у класі чи середовищі Монтессорі.
Психологи та психотерапевти зараз вже кажуть про теорію сенситивного розвитку, що дитина справді має пік в розвитку мовлення в три-чотири роки, пік в моториці – у два-чотири роки, а пік в соціальних навичках – у чотири-п'ять.
І більшість усіх тих речей, які має дитина отримати (тих курсів, тих програм) – це все потрібно пройти до шести років. Пізно заводити дитину в соціум у шість років (навіть у п'ять), пізно вчити її тримати руку правильно і писати. Дитині треба дати шанс розвиватись у дошкіллі.
Людина вчиться до шести років більше, ніж у подальшому своєму житті, а ми (суспільство, держава, уряд) надто мало уваги приділяємо тому, щоби дати їм шанс на освіту і на розвиток.
Але не на ранню освіту, я не за те, щоб у два-три роки вчити лічбу. Дитині треба дати попрацювати з дрібними речами, попрацювати з конструктивними речами, попрацювати з простенькими іграшками, що дають їй проблему, яку вона має вирішити. Чому пара не збігається, чому бублик не заходить у дірочку, чому це застрягло?
А сучасним вчителям дуже важко не підбігти, і не схопити цю дитину: "Ну от бачиш, от так треба зробити, бачиш, ти сам молодець", а посидіти збоку, не заважаючи сказати дитині: "Наступний крок який би ти зробив? А ще які варіанти?"
Я кажу вихователям – проводьте урок вирішення проблем у садочку, бо саме це математика для діток. Чому не вклалось, чому не розсортовується, чому не потрапляє те число, чому це біліше від цього, чому це важке і це тут треба покласти, а це легше – і це тут.
Монтессорі казала, що треба дати шанс дитині це зробити самому. Не треба до дитини підходити, якщо вона не кличе. І той простір освітній власне тим й цікавий, що багато тих речей дають дитині можливість розвиватися.
Ми в дошкільному віці маємо дітям дати можливість розвиватись, а не вчити їх.
У дошкільній групі має бути три вчителя. Вчитель, той який дорослий, прийшов чогось доброго навчити – користуватись ножицями, поважати старших, любити природу, доглядати за звірятами.
Другий вчитель – це дитина, яка не вміє писати, але хоче навчитись, яка не вміє тримати ножиці, але хоче навчитись, яка не натлумила пластиліну вдома і хоче тут з ним працювати.
Третій вчитель – це середовище. Речі не можуть бути просто для гри та забави. Так їх треба дати дітям для емоційного розвитку, але мають бути приклади занять з кубиків, з призм, з кіл, з кольорів, з холодних предметів, з теплих предметів, з металевих, пластмасових, щоб дитина усе це перепробувала.
Мені імпонує підхід Монтессорі, коли вчитель просто спостерігає, а ще сучасна дошкільна методика пропонує підхід реагування, коли ти поклав дитині заняття і це, наприклад, сортування морських камінчиків у якомусь певному сортері, чи, можливо, осінні плоди (каштани, жолуді ліщина, шишки) розкласти в кошики.
От ти цю вправу запропонував як діяльність і дитина перепробує, що цей гладкий, цей шорсткий, цей твердий, а цей – м'який. Вчитель лише реагує на те, чи справляється дитина, чи ні? Справляється – дає складнішу вправу, дає ще одні плоди чи зерна, або дрібні зерна, щоб дрібну моторику розвивати, або дає ложку, щоб ложкою це розкладати, або дає щипці.
Метод реагування у тому й полягає, щоб цю саму вправу дитині запропонувати вже складнішою, бо це використовує інтерес дитини і дає поштовх на розвиток.
Не просто зрозуміти цей метод, бо нічого, на перший погляд, вчитель ніби не робить. Він дав діяльність – і спостерігає та має якось відреагувати. Піти прочитати книгу, довчитись і дати ще складніше завдання. Не має програми, то треба іти за дитиною.
Тому навіть, якщо й не буду працювати в Монтессорі-середовищі, де не буде клас облаштовано зі спеціальним матеріалом, то я все ж буду дотримуватись такого підходу. І до речі те, що хтось не слухає, чи хтось літає, то можливо не треба їх змушувати тягнути на те заняття. Бо ще не настав час.
Можливо, якщо заняття з інструментами, чи з камінчиками, ягідками чи крупами – шумне або брудне (бо все розсипається), то ще, можливо, не прийшов час, щоб було воно результативним. Треба дати можливість це все порозсипати, порозкидати, потріскати тріщалками, постукати клавесами, побити в барабани, подути в дуділки, щоб, як казала Монтессорі – нормалізувати процес, нормалізувати поведінку дитини і тоді працювати вже з результатом.
Тому я не боюсь таких занять, які ніби провальні чи невдалі.
Ми говоримо про якомога ширше розкриття потенціалу дитини, але, можливо, що в школі це розкриття потенціалу вже переходить у потенційно майбутню конкурентоздатність. Дитині накидують дві іноземні, математику там чи фізику і так заганяють у формулу успішності, де, можливо, розкриття потенціалу вже відходить на задній план перед конкурентоздатністю у цьому дикому суспільстві, де, якщо ти корисний суспільству – молодець, ні – до побачення, можеш розкривати свій потенціал десь там на маргінесі.
Ми хвилюємось за тих дітей, які підуть з Монтессорі-школи (особливо ті, які були три-чотири роки). Ми хвилюємось за те, як вони там будуть, але деякі діти вже пішли у стандартні садки і попри те, хочуть ходити до нас.
Вони в тих садках не гнівають вихователів, вони саморганізовані.
Я хвилююсь про те, як діти підуть до школи, але я розраховую й на те, що вони знатимуть свої інтереси, і те, що не дає школа, вони спробують інтегрувати міжпредметно у своє життя. Я вірю, що діти, які пройшли тут курс, будуть вміти це робити – інтегрувати свої знання в практику.
І я би дуже не розвивав тему школи та контраверсійності до школи, бо попри слова хочу займатись справою, долучитись до людей, які хочуть змінити освіту. Не ганити зараз систему освіти, бо й вчителі загнані. Я готовий зараз практично долучитись до зміни політики, бо зараз усі ті документи, що пишуться – є дуже прогресивними.
Є стратегії розвитку освіти в яких прописані просто надзвичайно цікаві речі. І це все зміниться. Так як ЗНО прийшло у наше життя, бо ж воно не прийшло так, як дванадцятий клас – ввели-зняли, чи одинадцятий – ввели-зняли. Ця реформа вводиться, як ЗНО – поступово. І за якийсь час школа матиме незалежність, не тільки університети будуть автономні.
Зараз ця стратегія обговорюється і я можу сказати, наприклад, у чому страждає дошкільна освіта. У тому, що є термін "садок", а садок – це пансіон, там діти сплять, там діти їдять, там повний цикл – там перуть, там вони мають прогулянкову територію. Вони навіть там місяцями можуть жити (за умовами).
У нас не має інших форм – сімейний садок, садок у квартирі, садок в особнячку, садок при школі. Не має норм, не має на це державних стандартів, що тільки зараз зараз будуть запроваджуватись.
І через те, що зміни будуть, я б не дуже зараз критикував системно.
Чи не вважаєш Ти, що у певному сенсі ці прогресивні методики є перехідними, бо з таким швидким розвитком науки усі вони просто можуть стати утопією. Чи не буде потім спокуси просто вживити в голову якийсь чіп і не мучитись особливо з навичками.
Наприклад у минулорічному серіалі Almost Human вже не просто відбирають найкращих, а ще до народження дитини моделюють підбір тих чи інших генів (нахилів та здібностей) і тому вже простіше просто зібрати майже готову людину, ніж згодом ще її вчити. Такі у тому серіалі створюють, ледве не окрему расу і звичайні люди, звичайно, що трохи їх побоюються чи просто заздрять за таку майже конвеєрну геніальність.
Тому чи не відпаде десь там у майбутньому потреба у садочку чи школі?
Це не фантастика. Діти народжуються талановитими, геніальними і святими. Питання у тому, що дорослі інколи так допускають, що вже у півроку спеціаліст може сказати, що це педагогічно запущена дитина. Вона не водить погляд, вона не хапає рукою, вона не дригає ніжками, вона не перевертається.
Кожен тиждень до року розписаний спеціалістами і батьки мають важко працювати та давати дитині середовище, щоб вона розвивалась. Діти родяться такими, а дорослі своїми комплексами, стереотипами, лінню – все це відрубують.
Марія Монтессорі писала про поглинаючий розум, про той розум дитини, який усе всотує, сприймає так, як не сприймає дорослий. Що така більше буде працювати з технікою, з гаджетами, скорше працювати з інструментами та приладами, бо в неї такий склад розуму.
Вона у це вірила і досліджувала це, як лікар. Тут, можливо, до шести років садок, як інституція (як пансіон) і щезне, але шанс пережити сенситивність треба дати. Я згоден з тим, що через те, що ми швидше рухаємось, що у нас щороку все більше винаходів, то, можливо, треба щось робити швидше.
У нас була одна ситуація на таборі, коли ми привезли один навчальний матеріал, де треба було викладати мозаїку кольоровими вкладочками-цвяшками, а ще були кубики, де треба було викладати якусь конструкцію і маленький (2,5 роки) сидів над тієї мозаїкою, а тато – ні. І він поки не вискладав усі цвяшки, то не слухав тата.
А тато-програміст казав йому, що візьми ось це, бо воно ж тебе розвиває, конструює тебе, давай візьми кубик, але дитина далі сиділа над мозаїкою. От треба їй цього зараз. Треба дати вибавитись мозаїкою, треба дати вибавитись кольорами.
Ми просто не уявляємо наскільки це може бути складно.
Одна дитина у нашому садку працювала лише з кольоровими предметами. Якщо було щось звичайне дерев'яне чи однотонне, то вона цього не брала. Тобто, якщо було три-чотири кольори, то вона це брала, якщо не було – не брала. Ми спостерігали за нею і згодом це минуло.
Напевне, вона потребувала якийсь період життя до трьох років, щоб продивитись усі кольори. Я думав, що можливо, варто за це хвилюватись, що можливо якийсь поведінковий чи психічний розлад, але насправді його не було, бо дитина просто вчила кольори.
Монтессорі – це не утопія, а консерватизм, який каже, що ті періоди дитині треба перейти і пережити. Дитині треба дати можливість реалізувати сенситивні можливості.
Педагогіка Монтессорі працює, бо, наприклад, чому всі довгі та короткі штанги червоні і чому їх десять? Чому призми коричневі і вони мусять пасувати до рожевих кубів?
Можливо, тому, що все це вже проговорено та проекспериментовано і самою Монтессорі, і педагогами. Природа людина така, що вона хоче до шести років навчитись саме цих речей.
Те, про що Ти говориш я бачиш на виставі Аладін у театрі І люди, і ляльки. Не сказати, що у них там якийсь високий рівень театральної машинерії, але тим загаджетованим малим цікаво, як щось там цокає, як щось розкривається, як щось кудись зникає чи вистрибує з чогось, бо вони такого не бачили. Для нас це вже вчорашній день, а-ля Юний технік, але вони на цей стімпанк дивляться, як на якесь чудо.
Треба прожити той період людства чи науки. Ми прожили і думаємо, що дітям це непотрібно, але ж вони не мали шансу то прожити. Вкрутити цвяшки, чи ось зубчики входять один в інший, а щось кудись падає і розбивається, а щось падає і не розбивається.
А гаджет може того не дати. У них багато є забавок, але наприклад, скільки би вкладку в дірку не вкладав, то це ти вкладаєш, а в гаджеті – ти засовуєш, і це є різний рух.
Гаджети і футуризм. Світ змінився, триває війна і невідомо куди воно все котиться. А за останні декілька років Голлівуд (і не тільки) випустив до десятка підліткових антиутопій. Від Голодних ігор і до The Maze Runner, Divergent, The Giver чи How I Live Now, де героїня Сірши Ронан приїздить з Америки до Британії на канікули, а за декілька днів розпочинається Третя світова (це ще до Майдану знято). Куди ці діти йдуть? Для чого їх готують? Що з ними буде?
Якщо про футуризм, то хотілось би від цих дітей, щоб вони придумали такий апарат, який би наздогнав Вояджер 1 та Вояджер 2, які вже летять з 1977 року.
Я б хотів, що у тому майбутньому, куди ми йдемо, ми б відкривали для себе космос. Хочеться, щоб діти працювали саме з таким.
Маленька бліда цятка – є така фотографія Вояджера 1 на виході з Сонячної системи, де поміж міріади зір ота маленька бліда цятка – це і є ми. Бо якщо говорити про війну, то ця маленька бліда цятка дає відповідь на усі війни. Заради чого ми воюємо, якщо ми такі маленькі в тому Всесвіті?
У мене зараз зрушення сталось, бо зараз воюють діти, ровесники яких ходили до мене в садок. Я починав працювати у 1994-95 роках і тоді ми шанувати спокій та мир, і забороняли дітям носити зброю, цілитись один в одного. Чи добре ми вчили тих дітей?
Не знаю, чи ми вчили пацифізму, ми вчили гуманізму, ми хотіли вчити миру (хоча тоді були війни на Кавказі та ще пам'ятали Афганістан) і ми знали, чого ми не хочемо. І от я зараз думаю, чи ми того вчили, чи не того? Це покоління взяло зброю та захищає країну, а ми їх вчили бути мирними громадянинами.
Це люди, які народились в Україні, і вже не знали, що таке Радянський Союз. Не знали Павліка Морозова, не знали Матросова, Валю Котика.
Зіну Портнову і Марата Казєя.
А зараз ми творимо нову країну з новими людьми. Саме тому, щоб не відстати в освіті я й пішов колись вчитись у Львівську політехніку на денну форму навчання, і це був цікавий досвід, бо викладач ще згадував про Матросова, а студенти лише махали головою, бо не знали, хто це.
І ось стояв викладач (з іншої епохи), і вчив людей, які народились в іншій країні. А освіта це та сфера, де це зустрічається і воно чомусь не іскрить, бо насправді це конфлікт, коли ще існують радянські міфи. І не тільки радянські, бо міф про Бандеру – це ж також міф. Він ж в кількості не зробив більше за Шухевича, Кука чи Стецько.
Багато таких речей ще передається дітям, а викладачі ще не готові вивчити нову науку та відкрити нові томи. Не готові не тільки за новими методами вчити, але й філософію нової країни не готові викладати.
Від війни світової до війни персональної. Є такий шведський фільм Låt den rätte komma in (Впусти мене) про дванадцярічного пацана, якого ображають в школі, і який починає дружити з дивною дівчинкою, яка виявляється вампіркою, і яка у фінальній сцені в басейні просто розірве його кривдників на запчастини.
Чи не головною ідеєю фільму вважається те, що дитинство – це найстрашніша та найгірша пора в людському житті, бо ти ніхто і звуть тебе ніяк. Ти ні на що не впливаєш і залежний від дорослих. До тебе не прислуховуються, тобі накидають певні системи, від тебе щось хочуть, а ти не можеш себе захистити (і не має нікого, хто б тебе захистив).
Цей конфлікт поколінь є у підлітковому періоді. Боротьба суспільства з дітьми – це боротьба суспільства з підлітками. Перекидання вини суспільства і держави на підлітків – це визнання їх (суспільства і держави) неспроможності йти за тим, що світ змінюється. І дуже часто на підлітків несправедливо вішають ярлики.
Це не тільки виражається у тому, що одні створюють якісь субкультури, а інші – цілі органи щоб з ними боротись. Забороняється одяг, забороняються зачіски, якийсь певний вид розваг, які підлітки можуть собі придумати.
Для мене тут є площина, де досліджують суспільний конфлікт і де, можливо, дитину (а до вісімнадцяти років – це діти) утискають, оскільки вважаю, що в дитинстві є більше прав (до шести років, до дванадцяти років).
Вони можуть закритись у своєму всесвіті, але вони там знайдуть себе. Якщо ми будемо воювати з дитиною, то можемо її втратити, хоча сама дитина там себе не втратить. Тому дитинство щасливе і діти насправді можуть зробити більше, ніж дорослі, ніж підлітки. Вони мають більше прав. Вони самі ці права використовують. І вони незалежні та самостійні.
Забрати у них якусь іграшку і вони вигадають собі нову – уявою чи своєю власною майстерністю. І мені здається, що у дітей потрібно вчитись боротися проти системи. Там багато чого можна навчитись у тих вихідців з дитинства. У них можна навчитись боротись зі системою, зі страхами, зі стереотипами.
Нам колись казали, що дитина – це вчитель дорослого. Зараз приходить трирічна дитина і навчає того, хто ще через двадцять років буде жити на цій планеті. Тому у маленьких дітей в дитинстві є добрі шанси для реалізації та відстоювання себе.