Розмова з львівським істориком, соціологом та політологом Ігорем Танчиним.
Варіанти розмовляють з соціологом та політологом Ігорем Танчиним про майбутні президентські вибори в Україні, шанси Андрія Садового та електоральну підтримку Вакарчука й Зеленського.
Останні соціологічні заміри показали, що Юлія Тимошенко займає перша місце – 11,1%. Анатолій Гриценко йде другим – 6,7%, Юрій Бойко – третій (6,4% підтримки). Чи помітили Ви якісь тенденції, певні симпатії суспільства до топ-3 політиків?
Давайте для початку визначимось, як ці соціологічні дослідження робляться і як їх потрібно трактувати. Ми маємо декілька моментів. Перший момент. Близько 20% людей ще не визначилось, а ті, хто ніби визначились, близько 15-20% готові змінити свою думку. Отже, навіть стосовно тих, хто ніби визначився ми не можемо бути цілком впевненими, що вони будуть голосувати за "свого" кандидата. Це зумовлене тим, що їх вибір є здебільшого, спонтанним, не обдуманим. Адже коли респондентові пропонують із готових кандидатур вибрати якусь одну, то його автоматично обмежують у виборі.
Другий момент. Респонденти вибирають кандидата опираючись на свої емоції, якісь симпатії, їхній вибір у 9 з 10 випадків не є раціональним. Людям пропонують список кандидатів і вони, не порівнюючи політичних програм, не піддаючи глибокому й усебічному аналізу їхню діяльність, просто швидко дають відповідь, бо такими є умови соціологічного опитування. І тому говорити, що на підставі таких відповідей можна вималювати точну картину хто й за кого буде голосувати – це занадто легковажно, це не відповідає реаліям.
Ми також повинні розуміти, що всі ці рейтинги є не лише способами замірюванням процесів, які відбуваються, але одночасно, це й спосіб маніпуляції цими процесами, бо уже самим підбором кандидатур соціолог спонукає респондента обмежити свій вибір певним колом, яке визначає сам соціолог на підставі якихось власних міркувань.
І, нарешті, пам’ятаймо, що ситуація в Україні і світі є дуже динамічною, тому, коли ми говоримо, що наразі лідерами є троє осіб, то це навіть не на цей час, не на сьогодні, а на той момент, коли проводилось соціологічне опитування, і до нині все могло кардинально змінитися. Крім того, аналізуючи, скільки людей готові підтримати того чи того претендента, ми повинні мати на увазі, що є ще такий показник, як кількість людей, які ніколи й нізащо не будуть за нього голосувати. Наприклад, є названі вами лідери рейтингу – Тимошенко, Порошенко, Гриценко, але потрібно не лише звертати увагу на кількість людей, які стверджують, що будуть голосувати "за", але й на кількість людей, які будуть голосувати категорично проти. Це дуже важливо, оскільки ці люди мають уже сформовані переконання і, найвірогідніше, своєї точки зору вже не змінять. А ті, які кажуть "так, ми готові голосувати", то саме вони напрочуд легко змінюють свою позицію.
Ну, і важливо розуміти, що коли реально почнеться виборча кампанія і почнеться широкомасштабна агітаційно-пропагандистська робота штабами кандидатів, то тут також ситуація може суттєво змінитись. Ми бачимо, що Юлія Тимошенко набагато раніше почала вести свою агітаційну роботу, плюс вона є в опозиції, а опозиціонери в нашій країні завжди перебувають у вигідній ситуації, особливо за умов кризи. Критикувати завжди легше, бо ти можеш кричати, що зробив би ліпше, а той хто при владі, мусить пред'явити щось конкретне. А конкретний будинок завжди поступається повітряному замку, це зрозуміло.
Тому, підсумовуючи, можна сказати, що теперішні рейтинги потрібно оцінювати як певні тенденції в суспільстві. І пам'ятати, що з наближенням виборів вмикатиметься ще й такий ресурс, як "раціональність виборців". Наразі всі виборці діють ірраціонально, під впливом миттєвих напливів симпатій. Але значна частина людей із наближенням дня виборів почне вмикати свою логіку, розум і розважливість і ось ці люди, мало того що самі почнуть раціонально діяти, вони будуть мати великий вплив на своє оточення. І це загалом також буде суттєво змінювати ситуацію.
Чи є в українській політиці місце для нових облич і чи готові люди голосувати за них?
Вибори – це не лише обрання керівників, але й вияв ставлення до чинної системи влади і оцінка її діяльності. І якщо переважають критичні оцінки, то вибір в тому, хто може замінити цю владу. Якщо з-поміж існуючих політиків ми не бачимо тих, кого ми хотіли б підтримати, то це має бути серйозним дзвіночком існуючій політичній еліті: потрібно змінювати себе і свою політику, запропонували нові якісь обличчя.
Чому Зеленський та Вакарчук?
Перше, вони молоді, розумні й симпатичні. Друге, вони певним чином пов'язані з політикою в якості людей соціально активних, які дають оцінку через свої шоу, фільми, або ж через патріотичні пісні, виступи. Але будучи пов'язаними з політикою, вони не в політиці. Те, що їх підтримує значна кількість людей, свідчить не так про те, що виборці хочуть мати президентом Зеленського або Вакарчука, а це радше можна трактувати як так званий "протестний вибір", респонденти хочуть бачити нового, безумовно чесного, гарного, симпатичного політика, за якого не соромно було б голосувати. Намагання привабити виборця людьми з світу шоу-бізнесу – це гра на недалеку публіку, яка хоче уникнути вибору між людьми, які мають вже певну базу.
А тут приходить людина "збоку", про яку недалекі люди судять, що коли дана особа досягла великих успіхів в якійсь одній сфері, то вона може бути компетентною й успішною й у інших сферах. Зрозуміло, що людина не може бути успішною в усьому і тому спортсмени чи артисти демонструють достатньо поверхневі знання й уміння в сфері державного управління для спеціалістів очевидно, що їхні судження достатньо сумнівні. Але для пересічних громадян, які не занурені в це, саме слово авторитетної в чомусь людини автоматично набуває ваги й у інших сферах. Цей феномен відомий у політтехнології під назвою "перенесення" і ґрунтується на перенесенні одних властивостей людини на інші сфери його життя. І такий прийом спрацьовує, оскільки багато людей поводиться не особливо раціонально.
Цікаво, що фігури Зеленського та Вакарчука є дзеркальними, вони дуже схожі, але з різним забарвленням: для російськомовної та для україномовної публіки. І як ми бачимо, максимальну підтримку Вакарчук знаходить серед молодих людей Заходу та Центру, а відповідно Зеленський – Півдня і Сходу. Якщо ж розмірковувати про їх політичні перспективи, то я сподіваюсь, що вони не піддадуться на провокації і не підуть на вибори.
Якою буде явка на майбутніх виборах в Україні?
Соціологічні дослідження показують нам, що явка понад 70% тих, хто точно піде, і тих, хто збирається піти. Практика показує, що у нас на президентських виборах явка під 60%, це є гарний показник. Особливістю майбутніх виборів буде те, що явка буде помітно вищою в західних і центральних областях України. І це через декілька обставин.
Перше, виборці Півдня і Сходу розчарувалися. Друге, зламалась електоральна машина Партії регіонів, яка займалась мобілізацією, і завдяки тому явка була дуже високою. Третє, частина населення зайнята питанням переселення і вирішенням своїх проблем. І нарешті, знаємо, що близько 4 мільйони виборців не братимуть участі через те, що перебувають на окупованих територіях. Тому не має сумніву, що націонал-демократичні політичні сили точно матимуть більше шансів і будуть представлені в більшості на парламентських виборах, а на президентських, відповідно, також шанси на перемогу матимуть політики також із подібними гаслами.
Чому в Україні не вводять певні санкції до людей, які не ходять на вибори?
Це право людини. Як на мене, це є правильно. Примушувати людину робити вибір не в наших силах, крім того, це не правильно з етичної точки зору та шкідливо для самої ідеї демократії. Якщо хтось не відчуває себе компетентним, то навіщо тягнути його на вибори, як не з метою маніпулювати? Така людина не зможе відповідати за свій вибір. А це дуже важливо – нести відповідальність за свій вибір. Люди, які не йдуть на вибори, свідомо відмовляються від відповідальності, відчувають себе нездатними або байдужими до долі країни й відверто в цьому признаються. І я би поставив питання: хто кращий, людина, яка не йде на вибори чи людина, яка взяла в когось гроші, або навіть людина, яка зробила свій вибір ніби-то свідомо, але не бере на себе жодної відповідальності за свій вибір.
Що таке вибір? Це своєрідна угода: "Я за тебе проголосую, і буду за тобою пильнувати. Я ніби вступаю в твою команду, кидаючи бюлетень з твоїм іменем у скриньку. Якщо ти до мене звернешся, я тебе підтримаю. Ти можеш на мене покладатись. І якщо потрібно я підтримаю тебе не раз, бо я це роблю свідомо. Але якщо я бачу, що ти говорив одне, а робиш інше, то я не буду мовчати. І наступний раз я сам не проголосую за тебе, і всіх загітую не голосувати, я доб'юся твоєї дискредитації, твоєї політичної загибелі, врешті-решт".
Ось що таке виборчий бюлетень.
На жаль, у нас більшість громадян розглядають політику не як процес, а як конкретну ситуацію. От я, мовляв, проголосував за тебе, а потому сів і чекаю коли ж ти мені все зробиш. Тобто я ніби зайшов в якусь ситуацію і відразу мені має стати добре, наступити рай. Але ж правда в тому, що в момент, коли я за тебе проголосував, нічого не змінилося – нічого. Окрім єдиного: я взяв на себе відповідальність робити наступні кроки разом з тобою. Ти там, а я тут, кожен на своєму місці разом працюємо у цій програмі, яку ти, як політик, запропонував, а я, як виборець і громадянин, підтримав. Політика – це не стан, це – процес в який треба включатися й не сподіватися на інших.
Зараз йде боротьба за прихильність кожного виборця. Це також стосується Львова. Яким способом можна здобути прихильність та вагому підтримку на Львівщині?
Львів – це велике місто, де живе багато людей з різними інтересами. Тому ми не можемо говорити, що тут має шанси лише якийсь один кандидат. Але практика показала, що у нашому регіоні переважають виборці з чіткими націонал-демократичними установками.
Львів’яни завжди голосували за президента, який орієнтується на націонал-демократичні цінності. Вони дивляться наскільки він державник та демократ. Отже, якщо людина позиціонувала себе як націонал-демократ, то вона в кінцевому результаті здобувала голоси Львова й Галичини.
Які шанси Андрія Садового на цих виборах? Чи не симулює Садовий амплуа ідеального сім'янина?
А чому б і ні? Садовий, як політик на цьому вибудовує свій імідж. Імідж – прихильника християнських цінностей, прихильника національного вибору, зразкового сім'янина, європейця тощо. Це вже сформований образ, який є невід'ємним від Садового і цей імідж тривалий час приносив непогані дивіденди. Але останнім часом в Садового є певні проблеми. Найголовніша - місцевому виборцю він уже набрид. Всі ці показні християнсько-демократичні, європейські цінності очевидно розходяться із тим, що бачить і чує львів'янин про Садового. А для інших регіонів України, цей занадто облесливий демонстративно-християнський і прогресивно-хіпстерський імідж є чужим, вони його просто не сприймають.
І потрібно пам'ятати, що Садовий робив свій політичний фундамент зі Львова. Львів, як європейська вітрина України, як європейський "якір" України. Якщо ти бачиш сюжети про Львів, таке хороше, європейське місто, з прекрасною архітектурою і фестивалями, то це відразу асоціюється з діяльністю міського голови міста. Коли виборці почали детальніше цікавитись як воно є, зокрема, питати львів'ян, як вони до того ставляться, а львів'яни вже до того часу розкусили Садового. А на все це накладається неприємна ситуація з сміттям.
Цікаво те, що насправді до Садового немає як таких, чітко сформульованих претензій, як мер, він не ліпший і не гірший за більшість українських мерів. Головна його проблема в тому, що він уже трішки приївся з тим своїм іміджем, своєю облесною прогресивістською риторикою.
Просто тривалий уже час багатьом Садовий не подобався, але вони не мали конкретних аргументів чому він їм, власне, не подобається. І ось ця сміттєва криза дала людям аргументи, яких вони, свідомо чи несвідомо, вже давно шукали. Що не такий вже Садовий добрий і гідний аби за нього голосувати. Тому, якщо говорити про президентські вибори, то шансів у нього немає. Але чому він йде? Як і багато інших кандидатів без шансів, він йде тому, що президентські вибори чітко пов'язані з наступними парламентськими виборами. Тобто, якщо ти хочеш провести свою партію в парламент, то безумовно потрібно йти на президентські вибори. От чому на цих виборах кандидатів буде більше, ніж реальних претендентів у боротьбі за вихід у другий тур.
Які перспективи, на Вашу думку, відкриватимуться перед Україною надалі?
Перспективи України – світлі, але найближче майбутнє – дуже непросте. Зараз Україна переживає важкий шлях до відродження. Він мусить бути важкий, бо бути завжди важко, важче ніж не бути. Ми встаємо на шлях змін, яким повинні йти весь час. І головним завданням на цьому шляху має бути не матеріальне, але ідеологічне – ми повинні формувати національно свідомого громадянина. Формувати свою неповторну, унікальну, українську ідентичність. Звичайно, зброя, економіка – це все дуже важливо, але єдиний порятунок у цьому складному й недоброзичливому світі – це наявність внутрішньої опори, надіятися можна тільки на себе, а значить мусимо чітко усвідомити хто ми, чого прагнемо, в чому наша унікальність і наша сила. Якщо буде ідентичність, то ми не боятимося сусідів, переживемо і загрози й спокуси.
І важливо пам'ятати, що на цьому шляху немає кінцевої точки. Це все процес, ми встали на шлях, яким повинні рухатися, розвиваючи себе й розбудовувуючи свою країну, яка має стати нехай не раєм земним, не найбагатшою і не найсильнішою, зате має стати справжньою Батьківщиною для українців. Стати тим осердям, де наш народ буде відчувати себе вдома. Ми встали на важкий шлях, але це лише початок.
авторка: Галина Мєдвєдєва