Ієрм. Олег Федоренко: Клубняк набагато агресивніший, ніж хеві-метал
Розмова з ієромонахом Олегом Федоренком (Згромадження Салезіян Святого Івана Боско, УГКЦ) про точки перетину Церкви та альтернативної музики.
Що говорить Церква про альтернативну музику?
Однозначної позиції щодо того, – чи ми засуджуємо чи вітаємо альтернативні жанри музики, – нема. Є дуже багато думок. Наприклад, рік тому в інтернеті гуляла стаття польського отця про те, що рок є сатанинським.
З іншого боку, з мого досвіду праці і навчання в Словаччині, я знаю що воцерковлені люди чи навіть священики грають добру музики, і це далеко не є якийсь фолк чи кантрі. Це їх спосіб євангелізації.
Напевне, є і будуть питання в Церкви чи представників Церкви до текстів. Бо є тексти, які несуть настільки негативне смислове навантаження, що важко погодитися з тим, що ці пісні натхненні чимось світлим і позитивним.
Важливою є інша річ. Можна щось почути і сказати, що воно не вписується в якийсь контекст. Питання в тому – нашою згодою чи незгодою ми щось творимо чи ми просто відмежовуємося від проблеми?
Я абсолютно не є прихильником того, коли на Літургії використовуються ударні установки, гітари, електрогітари. Я особисто є більше консерватором у цьому питанні. Тобто мухи окремо, котлети окремо. Але якщо для когось це є способом його вираження, то чому б і ні?
Ще один важливий нюанс: Церква розрізняє форму і зміст. Питань до форми у неї не має бути. Є питання до антицерковного змісту.
Абсолютно. Але Церква була б дуже убогою інституцією, якби вона воювала з суто антицерковним змістом. Може бути щось за звучанням образливе, можливо навіть в якомусь сатиричному ключі.
Але коли мова йде про заперечення якихось моральних принципів або відверте богохульство, – там ми не можемо мовчати. А кидатися на когось, бо в нього не такий колір волосся. Тут радще йдеться про захист чогось з боку Церкви, Церкви яка захищає, а не атакує.
А як щодо сатанинського змісту?
Диявол ховається в деталях. Треба розрізнити одну річ – в якому контексті згадується Сатана. Є тексти, прямі гімнеспіви, оди на честь Сатани – тут діагноз зрозумілий.
Але існує й більший рафінований сатанізм. Скажімо, коли на місце Бога кладеться не Сатана, не Диявол, а людина. Тобто коли те, що переживає людина, те що вона вважає за невід'ємне поле своєї гри, невід'ємною своєю атрибутикою. Там де воно починає максималізуватися і переступати не те, що через заповіді, а й через здоровий глузд.
Наприклад, добре обтріпана об всі можливі й неможливі пороги тема вільного кохання. Небезпека в тому, що настільки б не піднесеною була людина, але коли це виноситься на п'єдестал божества, то це вже інша форма сатанізму.
Чи приміром, примітивний стакан. Коли він замінює друзів, спілкування, сім'ю, родину. Коли він стає кумиром, якому треба приносити все нові і нові сили та жертви. Стоп, хіба це не сатанізм? Один з постулатів сатанізму – ти є Бог і ти визначаєш правила гри.
Колись в класі десятому однокласниця-неформалка дала мені послухати касету групи Арія. Мій приятель, який теж слухав, говорив тоді, що важкий рок не можна слухати у піст, тим паче у Великий. Тоді порізав ножицями касету, але відчуття вини якось дивно поєднувалося у мене з бажанням ще раз скуштувати заборонене. Звідси і питання: чи є гріхом слухання важкої музики, у піст, зокрема?
Що Ви вкладаєте в поняття важка музика?
Складно сказати дуже чітко й одразу. Навести конкретні приклади?
Так.
Наприклад, Iron Maiden чи Metallica.
Я не хочу здаватися лібералом, але я б волів слухати Iron Maiden, ніж той електронний шум, що зараз грає. Він набагато агресивніший, ніж старі-добрі металісти. Оті шуми електронні, оті ритми, які пропагуються тепер як музика, – це гумування мозгів.
Ритм в році не настільки нав'язливий і агресивний, як у клубняку. Нещодавно я був на дискотеці, і відходив після неї ще два дні. Монотонні удари б'ють, наче молотом, по твоїй голові.
От власне. Після такої музики нормальні діти не можуть народжуватися.
Тепер щодо посту. Маємо неправильне прочитання заповідей. Написано: в часі посту гучних забав і весіль не справляти. Повторюю, я не вважаю себе лібералом, однак якщо для когось слухання музики допомагає зоcередитися чи релаксувати, то будь ласка. Навіть в часі Великого Посту.
Якщо це, правда, не буде на дві кімнати, і це не буде добре чути тому, хто живе за стіною. Хоча в нас є такі умільці є і поза Великим постом. Це не порушенням посту.
Якщо хтось в сумлінні відчуває, що він в такий спосіб не шанує божественне, то хай поговорить на ту тему зі своїм духівником. Але на загал заборон щодо музики немає. Є заборона справляти весілля і гучні забави. Наприклад, коли у п'ятницю в великому пості твій сусід намагається читати Святе Писання, а за стіною тільки і чути: "Бумц! Бумці! Бумц!", то таке зовсім не надихає.
Тут не можна дробити на якісь окремо взяті фрагменти, але загалом є так. Є люди, які можливо не будуть слухати музику, не будуть м'яса вживати. Але мова про інше – переосмислення того, як ти живеш, бо питання ж як стоїть: викинути касету чи викинути щось зайве зі свого життя?
Поговоримо про зомбування і музику. Колись я читав брошурку про те, що в таких групах, як Rolling Stones…
На Ролінгів не треба гнати. Я теж то читав.
У згаданій брошурці хтось авторитетно заявляв, що в піснях Led Zeppelin, Deep Purple, Rolling Stones задом наперед записані певні месиджі. Ці месиджі, мовляв, спонукають слухачів до якихось деструктивних дій. З групою Judas Priest, приміром, справа взагалі дійшла до суду. Британських музикантів звинувачували в тому, що в одній з їх пісень ("Better than Me Better Than You") нібито був замаскований заклик "Зроби це!" ("Do it!") і двоє підлітків після прослуховування наклали на себе руки. Цікаво, що то взагалі не їхня пісня, а переспів. Що скажете?
Ковпак з фольги. Це як жарт. Щоб інопланетяни не впливали. Якщо це було б технічно можливо, то це вже б поставили на потік. Не вірю, щоб це було ефективним, і ніхто до цього часу на цьому ще не стриг якісь купони. Нелогічно ж.
Дали послухати якусь мелодію, і ми побігли купувати пральний порошок. Теорія цікава, бо вона дуже проста. Вона багато чого пояснює, без того, щоб не треба було напружувати мозок. Я, звісно, не виключаю, що, можливо, якщо хтось буде слухати пісню задом наперед, то щось знайде. Я читав ці статті, але не можу однозначно з них глузувати. Можливо, спроби були.
Але питання в іншому. Певні музичні течії породжують певну культуру. Кислота породжує кислоту. Чомусь коли ми слухаємо певну музику є питання смаку і післясмаку. І щодо питання зомбування, то тут треба докопуватися до деталей.
Під чим, з ким підлітки слухали музику, що вживалося. Я не є адвокатом сатанинських груп, а там радше показуються комерційні трюки. Не хочу вдаватися в якісь туманні розводи, але що породжує пропозицію?
Попит. Погоджуся, що навіть багато андерграундних речей навіяні комерцією. Ще одне питання муляє. Ось я слухаю певні рок-групи, і головним чином через те, що вони грають якісну музику. Годі уявити скільки зусиль, таланту і порухів звивин вкладають в пісні, приміром, музиканти Dream Theater. Від частої і водночас природної зміни ритмів, гармонійних зигзазів голова йде обертом, і композиція може тривати 24 хвилини (а таких немало!) і тобі не може нудно. От якби якась християнська група грала би геніальну музику, – я б задоволенням їх слухав. Чув метальовий бенд італійського отця-капуцина, і якось примітивно, квадратно воно звучить. Але якби християнські рок-колективи робили якісну музику, то це було б тільки на користь Церкві.
Я не можу тут однозначно погодитися. Бо у мене є низка позицій. Перша річ. Якщо це, наприклад, священик і він може суміщати Євангеліє та хеві-метал. Гаразд. Я не можу. Це не означає, що я пуп Вселенної і знаю всі критерії музики.
Просто воно як є – стару добру класику слухають сотні, до сороківки її слухають десятки, а фанатами до кінця залишаються одиниці. Якщо комусь Judas Priest або Led Zeppelin зачіпають щось позитивне, то добре, нехай слухають.
Мені несимпатичною є сама думка зробити християнство популярним. Сама комбінація "популярне християнсто" – це якийсь лівак, бо християнство не є для всіх. Насправді я не роблю зараз якусь ексклюзивщину чи замануху, але християнство переважно мало багато симпатиків. Світло, позитив тощо. Але...
...але з іншого боку християнин пише гарну музику, шикарний текст з глибоким посилом. І це, можливо, когось надихне робити на щось добре. Приміром, фантастична балада "Dust In The Wind" американців Kansas була написана їхнім гітаристом-християнином. Гляньте на текст пісні – там весь Еклезіаст.
Супер. Але я не можу говорити за когось. Читав декілька інтерв'ю з людьми, які грають важкий рок і одночасно є християнами. Я не бачу тут дисонансу. Якщо вони є тими, хто робить християнство більш зрозумілим і більш доступним у їхньому середовищі, тоді гаразд.
Але коли християни почнуть робить щось в тренді "рок" тільки для того, щоб їх більше хавали, то це дорога в нікуди. Є одиниці, які можуть бути в тому середовищі, залишатися вірними принципам християнства, і те, що вони переживають внутрішньо, мати сміливість проповідувати назовні.
Це не дано десяткам, це дано одиницям. Будь-що, поставлене на потік, втрачає ідентичність, втрачає смак.
Про сміливість. Ще є така історія. Свого часу фронтмен Арії Валерій Кипелов навідріз відмовився виконувати на коцертах композицію "Антихрист".
Не чув про таке.
Так от, в інтервю він розповідав, що під час виконання пісні мусило щось трапитися. Виходила з ладу апаратура, під час виконання пісні часто траплялися неприємності. Підступи злої сили? Але найважливіше, що він, відчуваючи себе православним християнином, мав відвагу заявити, що не буде співати. Казав, що фанати не зрозуміли насправді про що ця пісня.
Насправді, якщо відмовляла електроніка чи апаратура, то участь злої сили цілком можлива. Набагато важливішим є інше.
Святе Письмо як каже: "з повноти серця говорять уста". Якщо людина ідентифікує себе з Христом і співає щось, що є проти нього, то це не може приносити ні задоволення, ні комфорту. Бо це є нещирим.
Той, хто творить музику повинен тим жити, і тільки тоді щось вдається. А що ж маємо насправді? Якщо твої пісні спонукають людину задуматися, цінувати того, хто поруч, розібратися у своєму житті, то ти робиш не продукт, а щось добре.
Але якщо ти робиш музику, яка допомагає людині загубитися або "Бумц! Бумц! Бумц!", то тут є момент задуматися: "Парєнь, кому ти служиш?".
І знову ж таки, я не маю лінійки, яка би зміряла рівень внутрішнього каяття, наприклад, у людині, яка виглядає як Оззі Осборн. Якийсь благочестивий панок може бути більшим нечестивцем за нього, і бути при цьому кожної неділі в Церкві. Тут немає лінійки.
Круто, коли музика стимулює мислення. Басист і автор більшості текстів Iron Maiden Стів Гарріс ледь не в кожній пісні відсилає нас до якогось класика. Наприклад, "The Sign of a Cross" базована на романі Еко "Ім’я рози". Якщо хтось читає, то йому багато розкажуть назви пісень: "Прекрасний новий світ", "Вбивства на вулиці Морг", "Поема про старого моряка", "Володар мух" тощо. Порівняйте це, скажімо, з клубняком чи шансоном.
Порівняння некоректне, тому що я не вважаю це музикою.
А як тоді це назвати?
Звуковим ширпотребом. Шум. Не хочу зациклюватися на тому, що я священик і я повинен виховувати. Є щось, що стимулює роботу мозку, а є щось, що його вигумовує. От власне, ці всі шансони й роблять людину примітивнішою. Про що воно?
А що Ви слухаєте?
Мене останнім часом пруть віолончельні концерти Баха. А є ще оті американці Dream Theater. Хлопці закінчили консерваторію, причому всі.
Три улюблені гурти?
Власне, Dream Theater, Deep Purple і Red Hot Chili Peppers (ранні).
Для усіх, хто дочитав до кінця, звучить композиція улюбленої групи отця Олега, з віртуозним соло від Джона Петруччі.