Читаючи Фейсбука, у 2013 році натрапив на дивний допис.
Його автор, як це трапляється часто, назвався Анонімусом. Але мою увагу привернуло те, що: на аватарці була не очікувана маска Гая Фокса, а скульптура безименного королівського літописця XII століття, розташована в Будапешті. Текст також був дивним: мішанина зі слов’янських та латинських слів із вкрапленнями германізмів. За деякими ознаками, я зрозумів, що переді мною уривок з раніше непублікованої історії Львова. Не все вдалося дослівно перекласти; а слова тиБекиБ, раппиє, рорріїБ я залишив зовсім не перекладені, через те що не міг зрозуміти їх значення.
Публікую цей текст нічого не змінюючи, що може мати дві незручності. Перша — для читача: оскільки персонажі є львів’янами, вони, можливо, зацікавлять його менше, адже серця в цьому місті суттєво відрізняються від усіх інших... Друга незручність стосується автора. Зізнаюся, що мав сміливість залишити персонажам усю шорсткість їхніх характерів...
Merеі antiquitus
Життя до Куйбіди у Львові мало хто пам’ятає. Спогади про Богдана Котика та Василя Шпіцера так само невиразні як часи короля Лева Даниловича або життя трипільців. Тому обох прадавніх керівників нашого міста доби незалежної України віднесемо до розряду Mer antiquitus (Давній мер).
Історія прадавніх мерів – темна і незрозуміла.
Mer universalis
В 1994-2002 роках наше місто очолював Василь Куйбіда – учений, поет, адміністратор, політик. Тобто він виявив себе мером схильним до різноманітних видів діяльності – mer universalis.
Куйбіда, щоправда, не досяг якихось видатних результатів у жодній з царин своєї багатогранної діяльності, але добрі жителі нашого міста не дуже тим переймалися. Адже друга половина 90-х була такою складною для львів’ян, що питання особистого виживання поставало набагато значиміше за якісь проблеми керівництва містом. Тому мер Куйбіда займався своїми справами, чиновництво – своїми, депутати – вирішували власні проблеми, а народ існував сам по собі. Всі існували паралельно і загалом до пори до часу влаштовували один одного.
Мер Куйбіда мав потужну підтримку з боку Народного руху України (на той час партії бадьорої і сповненої сили), а президент Кучма львівського мера любив як сина. Ну, як мінімум, не мав особливих претензій. Тому якби у 2002 році буквально нізвідки – чи то з Одеси, чи то з Бродів – не виринув такий реліктовий гуманоїд соціалістичної епохи як Любомир Буняк, то Куйбіда точно став би мером Львова ще й утретє.
Але не судилось Мотрі щастя...
Mer faber
Нового мера – Любомира Буняка можна окреслити як Mer faber («мер трудящий»). Він належить до числа тих людей, які покликані «нести ярмо», тобто звалюють на себе якусь важливу соціальну функцію, котру зобов’язуються виконати за всяку ціну. Для Буняка таким „ярмом” стала обіцянка налагодити для жителів Львова цілодобове постачання води. Зрештою, саме завдяки цій обіцянці його й обрали мером. Іншою причиною стало бажання засвідчити расову толерантність (багато львів’ян вірили, що буняк є негром, чи то пак – афро-американцем).
В 2002 році Буняк, відхилившись трохи вбік від прямої дороги на пенсію, постав перед львів’янами і пообіцяв налагодити для міста круглодобове постачання води вже через два роки або ж ступитися із займаної посади. Львів’яни, яким уже було досить життя з Куйбідою і які давно вже готові були голосувати за принципом „Хоч гірше, аби інше”, сказали: ”О!” – і поставили на собі експеримент.
Звичайно, цілодобової води за два роки львів’яни не отримали, але й добровільної дострокової відставки мера Буняка також не дочекалися. Вірогідно він розміркував приблизно так: цілодобового постачання води у Львові за два, та навіть і за всі чотири роки не здатен забезпечити ніхто. І це від самого початку мало бути зрозуміло кожній тверезомислячій та розумній людині. Тобто, якщо залишити крісло мера через два роки, як він обіцяв під час виборів, це означатиме тільки одне: що міський голова пішов на поступки нерозумним і непередбачливим людям. Та чи варто взагалі зважати на думку нерозумних і непередбачливих людей?
Віддамо належне панові Любомиру, він чимало зробив для поліпшення водопостачання і водовідведення, при ньому перестали розкрадати міську землю у таких величезних масштабах, як при його попередниках, він відважно брав на себе відповідальність і йшов на непопулярні рішення, коли вважав, що це піде на користь містові. Однак за своєю сутністю він був радянським господарським керівником і відчував себе не головою міста, а радше чимсь на зразок його директора, розглядаючи львів’ян як своїх підлеглих. Звідси – його нетерпимість до будь-яких критичних зауважень, будь-яких спроб контролю над його діяльністю. Чужа точка зору його просто не цікавила.
Саме ці риси Любомира Буняка, Mer faber’а, мера адміністратора послужили добрим підгрунтям для проростання особистості зовсім іншого типу – демагога і популіста Андрія Садового.
Mer manipulator
Андрій Садовий, віддавна зрозумівши, що «від праці праведної не матимеш палаців камінних», йшов по життю, надіючись не так на професійні здібності і талант, як на вміння стати потрібним для тих осіб, які мають владу. За роки первісного нагромадження капіталу Садовий оволодів цим вмінням досконало.
До посідання крісла мера він був вічно „молодим”. Такий стан речей почав ставати для нього все дискомфортнішим в міру того, як зростав його соціальний статус, з якогось часу така ситуація стала для Садового нестерпною. Спочатку Андрій Садовий шукав допомоги у психоаналітиків, потому – в психіатрів, а з часом почав поєднувати їхню допомогу з послугами медійників та піарщиків.
Завдяки зусиллям працівників власних мас-медіа, з якогось часу життя Андрія Садового починає нагадувати історію «Крихітки Цахеса» – маленького потвори, якого милосердна фея наділила золотавою прядкою, а разом з нею і даром притягувати до себе серця людей, які дружно приписували йому таланти, котрих у нього насправді не було.
На цьому місці рукопис уривається…
Рукопис передано редакції Варіантів Ігорем Танчиним
