Вчорашнє преображення Пилатюка розпочалось і закінчилось саме так, як ще позавчора сповіщали пророки.
Ректора Львівської національної музичної академії імені Лисенка Ігора Пилатюка ображає осатанілий йордан дезинформації про його світлу постать у львівських мас-медіа і тому він подав на них до суду.
Але він не несе нікому зла, бо цього не має у його артистичній природі. Він не тримає ні на кого зла, бо вважає, що митець не може бажати помсти, а може лише жадати братолюбія та єдиномислія, того багатоголосся гомофонії. Пилатюк хоче не лакрімозного каяття журналістів, а лише мелодійної гармонії взаєморозуміння.
Увесь лейтмотив багатослівного Пилатюка не ставить собі за ціль фінансово покарати ЗМІ за перекручення, домисли та звинувачення, а помиритись та почути декілька об'єктивних слів на свою смиренну адресу. Він навіть готовий забрати позов, якщо виграє суд, бо хоче лише об'єктивності, лише дві точки зору, а не дисонансного паплюження його іконки та іконостасу Академії.
У нього тембр довірливої жертви обставин, артикуляція якої так стаккатно ображена нерозумінням усього світу. Уся апассіоната Пилатюка так аджітато зводиться до того банального одного, що під час виборів 2004 році, волею долі, йому довелося бути довіреною аватаркою екзильного Януковича.
І особливо мінорить Пилатюка не те, що його безсмертній душі постійно нагадують про цей люстраційний гріх (особливо у контексті президентства колишнього есдека Порошенка, на прізвище якого, він чомусь двічі лише натякає, але так і не називає), а те, що йому про це згадують ці молоді люди, ті вчорашні молокососи, яким десять років тому були лише 10-12 років.
Рефреном усієї його нагірної проповіді є богопокинутість і саме тому тут так часто та форте лунає оте піднесене д'горі "Елі, Елі, лама савахтані". Його усі покинули. ЗМІ – оббріхують, студенти – не чують, викладачі – не помічають.
Кокетливе фразування Пилатюка наголошує на тому, що саме він зробив перший крок назустріч правді, але вони, ці головорізи у ризах праведності, ніколи не робили до нього першого кроку, не кликали його на зустрічі з журналістами і погрожували у фейсбуці.
Все обходилось без нас – так каже про себе в множині його крещендо і починає так граційно-ображено закидати праворуч і вгору підборіддя, ледве стримуючись від демонстрації шарманного прикладання до чола правої руки долонею назовні, як це часто буває у зірок німого кіно.
Його кондукторські руки тремтять від такої патетичної несправедливості. Тремтять та крутять ручку і стає помітно, що у нього розбита чи роздерта кісточка безіменного пальця.
На його лівій долоні помітний напис ручкою, у якому розбіжності можуть бути тільки з першою буквою. Там пише, або зверхнє "А Я переміг!", або підбадьорливе – "Я Я переміг!"
Цікаво, а що ще, окрім такого автотренінгу ручкою, міг собі самонавіяти багатослівний Пилатюк? Тим більше, що усе його велемовне лементандо скероване своїми цезурами на створення сакрального сіленціо, тих затишних чертогів для адорації його жертві, де дольче, poco a poco і ледь помітно, перетікає у доленте, щоб вже зовсім непомітно розлитись повним долорозо реліджіозо.
Так, поки уся лакрімоза журналістів спить в анабіозі, особливо стає помітним те, як під шкірою Пилатюка здіймається плоттю маленький Ісусик. Як він вовтузиться, зростає, усиновлюється та сповнюється. У тих метаморфозах з народженням Ісусика в тілі Пилатюка не має нічого небезпечного. У таких мануальних маніпуляціях під лапатою шкірою Пилатюка не має нічого страшного. Це ж навіть не дивитись на навколишній світ з металевого обрамлення кіоту, де є лише два отвори для очей ікони.
І це навіть не перегляд відомої сцени лапатого преображення з Адвоката диявола.
Тут навіть можна відшукати більш невинний варіант такої містерії. Це буде серія "Globulopolis" з мульсеріалу Оггі та кукарачі, де Ді-Ді разом з йогуртом потрапив у внутрішній світ Оггі та навіть намагався крізь його пальці маніпулювати пультом телевізора.
З Оггі лише існує одна проблема – просто інколи дуже важко зрозуміти, так хлопчик він – чи дівчинка? Такі ідентифікаційні терзання притаманні й львівському голові Андрію Садовому від якого Пилатюк міг набратись особливої любові до безбожного цитування Святого Письма в особливо піаристичних випадках, тієї проповідницької вертлявості у нездоланному бажанні всидіти однією попою на двох кріселках.
Пилатюк безбожно фальшивить у свої ісусикових причитаннях об'єктивності. Він використовує визнання своїх тактичних недоліків не для метанойї, а для практичних цілей, тобто маніпуляцій свідомістю. Сцена Заньковецької втратила чудового актора у своїх виставах за мотивами сльзоточивих сопельок Марії Матіос.
Постійна вовча квінта за півтори години години прес-конференції втомлює навіть досвідченого виконавця і тому наприкінці Пилатюкового монологу у вічі кидається різкість його ректорського оскалу. Пилатюк прекрасно знає розгадку Лорна Мальво з серіалу Фарго. Він хижак, а не невинний агнець, яким хоче предстати перед народним судом у вигляді беззахисної жертви розп'яття, абсолютний слух якої не витримує навколишньої атональності.
Але півтори години втомлюють навіть професіоналів акомпанементу і тут Пилатюку справді потрібно брати євангельські уроки у Садового та бігати лише на короткі дистанції. Пилатюк порівнює себе з ісусовою блудницею і просить усіх, хто без гріха, кинути у нього камінь. Достатньо небезпечне прохання у цей безбожний, атеїстичний час.
Його колись принизили вирваною з контексту Януковича цитатою про усю владу від Бога, яку місцева візантійщина так вдало заточила під себе, але хіба сам Пилатюк не використовує євангельські цитати заради власного ректорства? Пилатюк в чомусь навіть повторює долю Пилата, бо ніби не хоче, але змушений і тому вмиває руки.
От ніби й справді пристаєш на однобічність та заангажованість у львівських ЗМІ, на потребу у так званій об'єктивності, але тільки Пилатюк починає перегравати своїм меццо-форте і навіть не згадувати про епізоди з Колесніковим, то вже й слухати його не хочеться.
Пилатюк, якого звинувачують у провладності, нарікає на три роки нещадної боротьби з владою, тяжкі випробування на долю Академії (з 2007 по 2010 рік – жодного фінансування) та лише стусани, стусани, стусани від Януковича, хоча міг би зараз чудово (та фінансово) використати цю стару фотографію.
Пилатюк, якого звинувачують у провладності, каже, що стукав, грюкав просив, молив, а інколи й принижувався. Цікаво, а 500 тисяч та Стенвей від Бориса Колеснікова – це також приниження?
А напалмовий фарс з вдячністю дорогому Борису Вікторовичу з псевдо-біблійним казусом про всихання руки дающого – це просто придворне блазнювання чутливої душі митця?
Саме тоді, коли Колесніков порадив Пилатюку бути більш передбачливим у своїх одах, Юрій Шухевич і попустив граючого ректора з його псевдо-біблійними заграваннями.
Цікаво, що свого часу й Тадей Едер, під час одного з візитів Колеснікова до Опери, писав собі якусь стигмату на лівій руці (ім'я та по-батькові Колеснікова). Отак Пилатюк, цей повірений музи Евтерпи, поволі опускається на грішну землю з тих академічних висот, на які він сам себе і возніс. Він сам вже заплутався у своїх акордах і тому навіть має сміливість заявляти, що львівські ЗМІ не цікавлять успішні новини (2 мільйони євро норвезького гранту), а одні скандальчики.
І проблема Пилатюка навіть не в тому, що ЗМІ про це пишуть, а те, з якою ангельською фривольністю та пихою він вимовляє слово "скандальчик" та клацає пальцем. Він навіть обов'язково, обов'язково обіцяє зіграти реквієм для Небесної Сотні.
Усе відео з прес-концеренції Пилатюка.
І поки ректор готується до реквієму, то для нього лунає хіт співачки SZA "Sweet November". Зрозуміло, що Ігор Пилатюк далекий від нового еренбі, але Господь заповідав сіяти і в терня.